Спалена карта - Сторінка 38

Спадаючи навскоси, чубчик спереду трохи закриває чоло. Веснянки під очима добре пасують до її засмученого виразу обличчя. Вона сидить нерухомо в навдивовижу незручній і напруженій позі, заклавши ногу на ногу, ніби рекламує панчохи. І тоді її тендітне, як у дівчини, тіло раптом стає по-жіночому привабливим і в той же час страшенно беззахисним. Вона справді заслуговує того, щоб її ревнували. Навіть я, зовсім чужа людина, мимоволі піддаюся ревнощам.

Ясна річ, якби вдалося розвалити стіну, то "вмить стало б зрозумілим, чи я маю рацію. Від когось я чув, що відвідувачам кав'ярні подобається спостерігати, як їм готують їжу. Та якби не було стіни, то хіба жінчина гра на табуреті не втратила б своєї природності, а чоловікова поведінка не здалася б смішною? Однак не треба забувати про винагороду. Жінчина' вартість упала б щонайменше наполовину. Якщо вважати, що ревнощі чогось варті, то втрата була б відчутною. Хоч би хто був режисером цієї вистави, чоловік не відмовиться від своєї ролі. Бо, заховавши свої гірки ревнощі за стіну, він, напевне, одержує чималу винагороду. Тому я став учащати до цієї кав'ярні. Звичайно, я нітрохи не сумніваюсь, що я її завсідник...

З-за столика коло дверей підвелося двоє, що, помагаючи собі жестами рук, начебто вели ділову розмову. Вслід за ними, обсмикуючи спідничку, злізла з табурета й жінка. Обриси її литок злегка виблискують. Здається, що то пушок на них світиться, та навряд чи її ноги голі. Та все ж з такою короткою спідничкою її довге волосся зовсім не гармонує. Залишившись єдиним відвідувачем, я витягаю зі спідньої кишені піджака квадратний гаманець з чорної коров'ячої шкіри, досить потертий гіа ріжках. Вирішив переглянути все, що в мене лишилося, тим паче що на цьому яскраво-рожевому столі добре видно. Почну по черзі з того, що лежить у гаманці. Майже беззвучно розстібаю блискавку. Верхнє відділення для ключів, у ньому два ключі — маленький і великий. Один від автоматичного замка, другий звичайний, простої форми. На кожному вибито лише номер, більше ніяких прикмет не видно. На жаль, не пригадую, від чого вони.

Середнє відділення, вкрите з обох боків прозорою пластмасовою плівкою,— для сезонного проїзного квитка. Ще коли я відкривав верхнє відділення, помітив, що середнє — порожнє, та це в моїй звичці — тримати проїзний квиток і гроші окремо. Ну що ж, підемо далі. Відстібнувши кнопку, рахую: три новенькі банкноти по десять тисяч ієн, дві по тисячі ієн і дрібними грішми шістсот сорок ієн. Всього тридцять дві тисячі шістсот сорок ієн... Якщо я навіть не відразу знайду свій будинок, то ними обійдусь. Але ж має бути причина, чому при мені стільки грошей. Як на службовця, то такої суми забагато для одноденних витрат. Щоправда, могла бути якась особлива потреба. Та все одно покупка за тридцять тисяч готівкою — це щось нечуване. Пояснити забудькуватістю — означає вийти за всякі межі. Але ж гроші можна використати не лише для купівлі товарів. Скажімо, мені доручили передати зібрані у фірмі гроші сім'ї померлого товариша по роботі. Однак і цей варіант нічим не кращий за випадок із забудькуватістю. Не треба доходити до безглуздя. Якщо я звичайний службовець, то не маю підстав носити при собі стільки грошей. Такий викривлений автопортрет нікуди не годиться. Обдурити себе — це ще не означає підмінити самі факти... Справді, ти ще не можеш схопитися навіть за найголовніше — за твоє власне ім'я.

Зненацька від потилиці до чола насувається тупий біль. Знову піднімається нудота, про яку я почав уже забувати. Виходить, що я таки не пам'ятаю свого імені. Залишилась тільки свідомість того, що я — це я.

Несподівано, задеренчавши об тарілку, підстрибнула на столі склянка. На щастя, вона була порожня і не розбилась. Мабуть, це я підбив стіл коліном, отже, я тремчу. Ставлю лікті на стіл — він знову тремтить, і я відхиляюся назад. Квапливо обмацую всі кишені. Хоч би знайти сезонний квиток! Тоді б я мав точку опори. Раніше мені не дуже хотілося знати ім'я та адресу, а тепер цього не скажеш. Я навмання викладаю на стіл усе, що в кишенях.

....Хустинка... сірники... сигарети... ґудзик, відірваний від піджака... темні окуляри... маленький трикутний значок... і папірець з якоюсь схемою.

Шибки в кав'ярні запалали вогнем — світло автобусних фар лизнуло вікна. В тому світлі чахле гілля дерев уздовж вулиці здається порваною рибальською сіттю. Мій погляд прикипає до автобуса. Все — і вичовгані сходинки, і поруччя з нержавіючої сталі, і внутрішній вигляд, і напружені погляди пасажирів, що шукають вільного місця, і реклама за спиною водія, і сморід бензину, перемішаного з людським потом, і характерні для кожної моделі вібрації мотора — раптом здається мені частиною, продовженням мене самого. В полоні такого враження я мчу разом з автобусом. Важливі для мене зупинки, краєвид, що весь час змінюється, відомі історичні споруди — все постає перед очима, як одна велетенська загальна картина. Хіба я можу сумніватися, що між автобусом і мною існує тісний, нерозривний зв'язок? Його міг би засвідчити проїзний квиток. Та він загубився або, може, порвався... Ні, скоріше минув термін його чинності, і я віддав його, щоб одержати новий... Тож якщо з тих тридцяти тисяч я збирався заплатити за квиток...

Ну годі про це, бо хоч би скільки таких здогадів я висував, а користі з них ніякої. Крім того, мій автобус добирався куди завгодно, тільки не до того місця, яке мені потрібне.

Справжній автобус, газонувши, промчав мимо. І шибки вікна знову обернулися на чорне дзеркало. Саме там, де було світло фар, відбилася жіноча постать. Крізь віття дерев на її обличчя падає також відблиск ліхтаря, і хоча я не впевнений, але мені здається, що вона стежить за мною. Якщо подумати, то що ж тут дивного? Адже дивитися — це природне бажання. Незграбний, метушливий чоловік, щось загубивши, викладає на стіл усе, що є в кишенях. Інша справа, наскільки вона розуміє серйозність мого становища. Ідеться начебто про загублену річ, а насправді — таке їй і уві сні не присниться,— може, я сам себе загубив. Ні, мабуть, я себе не загубив, а покинув. Адже недаремно, коли недавно промчав автобус, я відчув біль, наче мене викинули з нього на дорогу. Отже, я не загубився, а мене загубили. Інакше кажучи, може, зник не квартал, а весь світ, залишивши мене самого між поворотом і кав'ярнею. Справді, якщо вдуматися, то здається, ніби на тому схилі я не втратив пам'яті, а саме там вона зародилася. Отже, тепер мова йде вже не про зниклу вулицю, а про те, що залишилося, не зникнувши. Може, ця кав'ярня має для мене більше значення, ніж я собі уявляю? І ця жінка, що повернула на вулицю зниклих жителів і перехожих...

І я пильно вдивляюсь у жінку. В чорному дзеркалі вікна раз у раз спалахують фари, сліплять очі, а тому я переводжу погляд просто на неї. Певне, і вона спіймала його на собі. Але спокійно поглядає у вікно — поводиться так, наче все це само собою зрозуміло. Мабуть, у її руках мій ключ.

Може, вона означатиме для мене щось більше, ніж отой дріб'язок, висипаний з кишені на стіл?

Зайшли нові відвідувачі: хлопець і дівчина. Хлопець — на вигляд продавець із сусідньої крамниці, дівчина — його коханка, а може, сестра або родичка з провінції. Нові гості вибрали собі місце — нас тепер відділяв один столик,— хлопець, піднявши вгору два пальці, замовив каву. Після цього вони почали про щось говорити пошепки з таким трагічним виглядом, ніби домовлялись про видатки на лікування когось із смертельно хворих батьків. Як тільки офіціантка злізла з табурета, я теж попросив кави. Звісно, я не думав цим виправдати свою присутність у кав'ярні, а просто здогадувався, що чоловік за стіною почав тривожитись, адже я сиджу тут хвилин сорок-п'ятдесят. Правду кажучи, чоловік за стіною — лише плід моєї уяви, та мені здається, що мій теперішній стан має багато чого спільного з його долею. І хоча це був уявний чоловік, з ним не варто жартувати. Якщо втрата пам'яті відбувається за певними законами й логікою, то чому уявний чоловік не заслуговує однакового становища з жінкою?

Я дивлюсь "а жінку. Не спускаю з неї очей. Силкуюсь вловити її погляд під розпущеним волоссям. Мимоволі дихаю у такт скороченню й розширенню ямок під її колінами, що виступають з-під надто короткої спіднички. І водночас, настороживши вуха, стривожено чекаю, що той невидимий чоловік за стіною від ревнощів от-от ненароком випустить із рук чайник. Проте хоч скільки я жду, нічого не чую: ні брязкоту розбитого посуду, ні навіть цмокання язиком. Натомість з віконця висувається та сама бліда рука. Склянка на таці переді мною не тремтить. Тремчу я сам. Щоб заспокоїтися, впираюся великими пальцями в край стола, але вони й далі тремтять, немов у барабанщика, який, щосили приглушуючи звук, намагається видобути з барабана тужливі ноти. Та чи можна в це повірити? Адже сила вибуху прямо пропорційна тискові. А що, коли б я справді спробував спокусити жінку? Якби я звідси пішов, то мій світ перетворився б на глухий кут перед поворотом на спадистій дорозі. І лише тут, у цій кав'ярні, я можу сидіти спокійно. З нею мене пов'язує щось більше, ніж звичайного завсідника, який випив тут кілька чашок кави. Можливо, що прихований зміст мого першого випробування, яке мені випало, саме й полягає в тому, щоб спокусити цю жінку. Поглядаючи в шибку, мов у дзеркало, я пригладжую волосся над вухами. Випнувши підборіддя, поправляю краватку. Вона не дуже дорога, але найостаннішої моди, щойно куплена. Ясна річ, я не можу похвалитися, що я вправний спокусник. Та моє становище досить вигідне. Адже відібрати від ревнивця спраглу за коханням жінку — що може бути легше? Простішої хімічної формули на світі немає. Якби тільки я впорався з роллю спокусника. А вже тоді вона себе покаже. Скориставшись нагодою, я підсуну їй гроші, попрошу трохи раніше зачинити кав'ярню і прийняти мене на ніч. А чоловік, вибухнувши гнівом, проб'є стіну. Я, природно, звільнюся від своєї ролі... хоча, правду кажучи, втрачу зв'язок з минулим... і замість того поверну собі світ, що за поворотом дороги...

З віконця знову висунулася біла рука,— мабуть, подала каву для мене. Жінка прямує до мене, однією рукою тримаючи тацю, а другою відсунувши стілець, який загороджує вузький прохід між стіною і столиками.