Спалена карта - Сторінка 40

Може, то був просто волоцюга, в якого ніколи не було власної оселі. Та хоч ким би він був, між нами невелика різниця. Лікар сказав би, що я втратив не квартал за поворотом дороги, а пам'ять. Але хто в це повірить? Адже навіть здорова людина не знає нічого, крім свого звичного місця. Кожен, подібно до мене, живе в своєму замкнутому маленькому світі. Поворот на спадистій дорозі, станція метро і кав'ярня — цей трикутник справді малий. Навіть дуже малий. Та що сталося б, якби трикутник збільшився вдесятеро? Що змінилося б, якби трикутник перетворився на десятикутник?..

Якби знаття, що той десятикутник — не відкрита карта, яка простягається у безмежність... якби рятівник, що озвався на благальний телефонний дзвінок, виявився посланцем із іншої карти і переконав тебе, що твоя карта неповна, з багатьма пропусками... тоді б і та людина заглянула у квартал за поворотом, який існує і водночас не існує. І телефонний шнур перетворюється на зашморг.

Двері телефонної будки щосили зачиняються, але пружина відштовхує їх, і утворюється щілина завширшки зо три сантиметри. Людей на вулиці багато. Але ніхто до мене не озивається. Рятівниця начебто не з'являється. Всміхаючись сам до себе, квапливо проходить якийсь чоловік. Проштовхується крізь юрбу вагітна молодиця, стурбовано поглядаючи на те, як капає вода з мороженої риби в її кошику. На мене звернула увагу лише одна людина — блідий хлопець років сімнадцяти-вісімнадцяти. Він просунув голову в будку і, звичним рухом щось кинувши в неї, зникає в натовпі. Мабуть, карточку з телефоном повії.

У потоці автомашин утворилася малюсінька щілина. Я вмить перебігаю на другий бік вулиці. Тут навпроти будки ростуть платани. Хоч по шорсткій корі дерев видно, що вони вже старі, але їхні стовбури настільки тонкі, що

людина за ними не сховається. За п'ять-шість кроків від станції метро зяє чорний, як діра від вирваного зуба, отвір. Це вузенький завулок між шевською майстернею і тютюновою крамничкою. Я проходжу туди з удавано байдужим виглядом, щоб сховатися. Крізь безперервний потік машин різного розміру я стежу за будкою по той бік вулиці. Нарешті з'являється жінка. Коли людина так зупиняється, її відразу впізнаєш. Вона заглядає в будку, озирається навколо. Це та жінка з кав'ярні, що сидить з розпущеним волоссям на високому табуреті, заклавши ногу на ногу... Я спочатку дивуюсь, але потім переконую себе, що це цілком природно. Вона відступила до червоного пожежного крана, потім знову підійшла до будки, зазирнула всередину. Стривожено оглядаючись, стала поряд з пожежним краном. Один раз її погляд ковзнув по мені, але в цій темряві вона, напевно, нічого не помітила. Зіщулившись, стежу за нею. Жінка стурбовано шукає, навіть у небо зводить очі. Стиснувши зуби, щоб приглушити в собі зойк, я терпляче жду. Навіть якби вона мене віднайшла, ніщо не вирішилося б. Мені тепер потрібен світ, який би я сам вибрав. Світ, вибраний з власної волі. Жінка шукає. Я принишк. Нарешті, мабуть, зневірившись, вона поволі пішла, і в ту ж мить її заслонив потік машин. Я вийшов з темного завулка і попрямував у протилежний бік. Я йду, покладаючись на незрозумілу карту. Можливо, щоб зустрітися з тією жінкою... іду в протилежний бік.

Тепер я перестану шукати дорогу в минуле. Досить дзвонити по телефону, записаному на папірці. В потоці автомашин якась дивна затримка, дивлюся — навіть ваговози намагаються об'їхати тонкий, мов папір, розчавлений труп кота. Мимоволі я подумав, що слід би дати цьому розплющеному котові якесь ім'я, і на моєму обличчі розцвітає щедра усмішка.