Стара панна - Сторінка 11

Вирлуваті очі, невиразного кольору, надавали її круглястому обличчю, в рисах якого не було нічого шляхетного, виразу баранячої простоти, що, зрештою, личило старій дівці. Якби Роза Кормон і не була простухою, вона на неї скидалася б. Її орлиний ніс не пасував до низького лоба, бо така його форма майже завжди поєднується з красою чола. Незважаючи на пухлі червоні уста, ознаку великої доброти, це чоло засвідчувало таке убозтво мислі, коли розум неспроможний керувати серцем; вона була добродійна, але не досить привітлива. Ми суворо засуджуємо доброчинців за їхні вади, а тимчасом до лихих людей ставимося поблажливо. Надзвичайно довгі каштанові коси надавали Розі Кормон тієї краси, яка походить од сили та щедрості, двох головних рис її натури. У найкращу свою пору панна Кормон намагалася тримати голову трохи набік, аби показати гарненьке вушко, що вигідно виділялося на голубуватій білині шиї та скроні, підкреслених величезною шапкою волосся. Під таким ракурсом, в бальних шатах, вона могла зійти за красуню. Її розкішні форми, її стан, міцне здоров'я викликали в офіцерів Імперії захоплений вигук: "Оце то дівка!" Та з роками під впливом скромного й доброчесного життя вся та опасистість поволі й так нерівномірно розподілялася по всій статурі, що трохи спотворила її первісні пропорції. Тепер ніякий корсет не окреслив би стегон сердешної дівчини, що почала нагадувати кадіб. Не стало юної помірності грудей, великий обсяг яких будив побоювання, що тільки-но панна Кормон нагнеться, як верхня її маса переважить і потягне додолу всю постать; але її було наділено природною противагою, яка робила зайвими оманливі маніпуляції турнюра. У неї все було без фальшу. Підборіддя, потроївшись, укоротило шию і тому незграбно поверталася голова. В Рози не було зморщок, у неї були складки; і жартівники запевняли, ніби вона змушена була вдаватися до дитячої присипки, щоб не спарювалася шкіра. Проти знадливих спокус цієї опасистої діви не міг устояти збентежений жагучими мріями такий юнак, як Атаназ. Молодечу уяву, жадібну та сміливу з самої природи, приваблює пишна живлюща краса. Це була сита куріпка, що сама проситься під ніж ласуна. Багато елегантних парижан, що захрясли в боргах, охоче скорилися б необхідності в найкращий спосіб запевнити щастя панні Кормон. Та бідоласі уже перевалило за сорок! Тепер, після тривалих намагань заповнити своє життя тими інтересами, без яких жінка — не жінка, Роза Кормон, хочеш не хочеш, змушена ходити в дівках, зміцнювала свою доброчесність найсуворішою побожністю. Її прихистком стала релігія, ця велика розрадниця суворо дотримуваної цноти. Три роки панна Кормон, покірна своєму досить нікчемному сповідувачеві, вбивала плоть, три роки вона під його напучуваннями вдавалася до таких засобів самобичування, які, коли вірити новітній медицині, діють зовсім не так, як сподівався цей нещасний отець, не надто обізнаний з гігієною. Це безглузде благочестя призвело до того, що чернича блідість стала поволі ширитися по всьому обличчю Рози Кормон, яка впадала у відчай, помічаючи, як її колись біла шкіра береться жовтизною — провісницею перестиглості. Легенький пушок, що відтінював куточки верхньої губи, погнався в ріст і наклав на них ніби поволоку кіптяви. Скроні мало-помалу прибирали сріблястих тонів. Одне слово, молодість пішла на спад. В Алансоні довідне знали, що кров мордувала панну Кормон; вона змушувала шевальє де Валуа вислуховувати її відверті зізнання, перераховувала перед ним свої ножні ванни, разом із ним вигадувала засоби охолодження. В таких випадках лукавий хитрун діставав із кишені свою тютюнницю і дивився на княгиню Горіцу, ніби в експерта, допитуючись у неї висновку.

— Єдині ліки на те, дорога панно,— вирікав він,— дебелий, запопадливий чоловік.

— Але ж кому довіритись? — озивалася вона.

Тут залицяльник заходжувався витрушувати тютюнові окрушини, що понабивалися між складки жилета чи шовкових панталонів. Усьому світові цей жест видався б цілком звичайним, але бідолашну дівчину він кожного разу бентежив. Збудження цієї безпредметної жаги було таке велике, що Роза не наважувалася глянути в лице жодному чоловікові, боячись виявити поглядом свої почуття, які завдавали їй неабияких страждань. Через дивацтво, що, либонь, було всього лише продовженням її дотеперішнього способу дій, потерпаючи, як би хтось не подумав, ніби вона в гонитві за женихами відбилася глузду, панна Кормон не дуже-то панькалася із тими, хто надавався в чоловіки і подобався їй. Більшість людей з її товариства, не здатних розгадати завжди шляхетні мотиви старої панни, вважали, що з парубками, своїми товаришами по нещастю, вона поводиться так, щоб помститися за колишнє або передбачуване заздалегідь нехтування. На початку 1815 року мадмуазель Кормон сягнула фатального, старанно приховуваного віку — сорока двох років. Тепер її прагнення вийти заміж дійшло напруження, що межувало з навіженством, бо вона відчула загрозу втратити будь-які надії на продовження роду; а Роза Кормон у своєму невіданні над усе в світі жадала мати дітей. В Алансоні не знайдеться людини, котра закинула б цій непорочній діві хоч би єдиний нечистий любовний помисел; вона, сповнена жаги, так нічого й не знала про любов; то була католицька Агнеса51, нездатна на жодне лукавство мольєрівської Агнеси. Впродовж кількох місяців вона покладалася тільки на щасливу нагоду. Розпуск імператорських військ і відновлення Королівської армії зробили переворот у долі багатьох військових; кожен повертався в рідні місця, хто з половинною платнею, хто з пенсією, хто без неї, але всі з думкою позбутися лихої долі, поклавши їй край, який для панни Кормон міг стати чудовим початком. Важко повірити, щоб по всіх околицях з-поміж усіх, хто повернувся, не трапилося якого-небудь пристойного, почесного воїна, а головне — людини міцного здоров'я й підходящого віку, лагідної вдачі, за що можна дарувати їй бонапартистські погляди; а чи знайшовся б навіть такий, котрий став би роялістом, аби повернути собі втрачене місце в суспільстві. На грунті таких розрахунків панна Кормон на початку року ще зберігала з чоловіками колишню суворість. Проте військові, що осіли в Алансоні, всі виявилися або надто старими, або надто молодими, надміру запеклими бонапартистами, або великими негідниками, людьми, які провадили життя, несумісне із звичаями, гідністю та багатством мадмуазель Кормон, і вона щодень западала в іще більший розпач. Старші офіцери ще за Наполеона скористалися зі своїх переваг і всі переженилися, вони й стали роялістами задля вигод своїх сімей. Панна Кормон ревно молила Бога, щоб, змилосердившись над нею, послав їй чоловіка, аби вона могла бути по-християнськи щасливою, та, видно, на роду було їй написано вмерти дівою-страдницею, бо не траплялося жодного претендента, який годився б їй на чоловіка. Розмови, що точилися вечором в її вітальні, давали такий докладний поліційний огляд усього міста, що не встигав хто-небудь з'явитися в Алансоні, як мадмуазель Кормон діставала цілком певну довідку про його спосіб життя, статки й достойності. Та Алансон — місто, яке нічим не привабливе для приїжджих, крізь нього не пролягає шлях до жодної столиці, тому тут не буває щасливих випадковостей. Моряки, що прямують із Бреста в Париж, навіть не зупиняються тут. Бідолашна дівчина кінець кінцем зрозуміла, що мусить обмежитися земляками; он чому її погляд ставав інколи хижим, на що хитрий шевальє відповідав проникливим зором і, витягуючи при цьому тютюнницю, споглядав свою княгиню Горіцу: пан де Валуа знав, що з погляду жінки вірність минулому — надійна запорука майбутнього. Але панна Кормон, признатися, була не вельми кмітлива: вона нічого не тямила в грі з тютюнницею. Вона подвоїла пильність у боротьбі з лукавим. Непохитна побожність і найсуворіші засади сприяли тому, що її люте страждання залишалося таємницею її приватного життя. Кожного вечора, випровадивши гостей, вона думала про свою загублену молодість, про збляклу свіжість, про вимогу ошуканої природи і, складаючи як жертву до підніжжя хреста свої поривання — поеми, яким судилося назавжди зостатися в столі,— вона дала собі непорушне слово: коли трапиться їй чоловік, ладний побратися з нею, не піддавати його ніяким випробам, а прийняти таким, який він є. Часто, особливо гнітючими вечорами, стара панна, приглядаючись до своїх сердечних нахилів, подумки погоджувалася вийти за якого-небудь підпоручика, затятого курця, якого своїм піклуванням, лагідністю й поступливістю сподівалася обернути на найкращу людину в світі; вона вже не зважала навіть на те, що колишній воїн по вуха в боргах. Але для вигадування таких химерних шлюбів потрібна була нічна тиша, і тоді Розі Кормон любо було грати шляхетну роль янгола-охоронця. А вранці, хоча Жозетта й помічала геть зіжмакану постіль панни Кормон, зате її господиня була сповнена почуття власної гідності. Одначе після сніданку Розі вже хотілося іншого чоловіка — добродушного дідича років під сорок, молодявого, при добрім здоров'ї.

Абат де Спонд був нездатний чимось зарадити небозі в її матримоніальних мудруваннях. Цей старенький добряга, близько сімдесяти років, гадав, що всі лиха французької Революції наперед визначило Провидіння, і вбачав у тому кару, послану на церкву, яка дійшла до повного розкладу. Тим-то отець де Спонд кинувся на давно занедбану дорогу, що її торували колись пустельники до царства небесного: він провадив покутницьке життя, не вдаючись у пишномовність і показну врочистість. Він приховував од світу свої доброчинства, нескінченні молитви та бичування своєї плоті; він вважав, що в ці лихі часи священики повинні чинити так само, і повчав їх своїм прикладом. Звертаючи до світу спокійне всміхнене обличчя, він кінець кінцем одлучився від мирської суєти, його мислі були поглинуті турботами про долю нещасних, про потреби Господнього храму, про спасіння душі. Він передав управління всіма своїми статками небозі, яка віддавала йому прибутки, а він, призначивши скромну суму на своє утримання, решту грошей нишком роздавав бідним і жертвував на церкву. Вся абатова ніжність зосереджувалась на племінниці, яка шанувала його, як батька; але цей батько був якийсь неземний; зовсім не відаючи бентеження плоті, він складав подяку Богові за те, що той підтримує його дорогу дочку в безшлюб'ї, бо сам абат замолоду дотримувався поглядів Святого Іоанна Златоуста52, який писав, що "дівоцтво настільки вище за шлюб, наскільки Янгол вищий за Людину".