Стара панна - Сторінка 13

"Нічого не вдієш,— казали вони своєю мовою,— хто не робить, той не їсть". Мадмуазель Кормон, як і всі, кому настирлива ідея збурила нерви, ставала дедалі прискіпливіша, не так через свою вдачу, як із жадоби активної діяльності. Позбавлена можливості клопотатися про чоловіка й дітей, вона хапалася за всілякі дрібнички, годинами розводилася про ніщо, бурчала, коли якась дюжина серветок, позначених літерою "Z", була покладена над дюжиною, позначеною літерою "О".

— Ну й що собі думає ота Жозетта! — вигукувала вона.— Ні про що їй голова не болить.

Якогось тижня панна щодня питала, чи не забули о другій годині дати Пенелопі вівса,— і це тільки тому, що Жаклен один раз зробив те невчасно. Вбога уява панни Кормон завжди була заклопотана абичим: то десь зосталася смужечка пилу, не підхоплена мітелкою, то Марієтта недостатньо підсмажила грінки, то Жаклен запізнився заслонити від сонця вікна, щоб не линяла обшивка на меблях — усі ці нікчемні провини призводили до гучної сварки, і панна вибухала гнівом. Далебі, все на світі міняється, скаржилась вона, давніх слуг тепер і не впізнати,— геть розпаскудились, а все, мовляв, через її доброту. Якось Жозетта подала їй "День християнина" замість "Великодньої сідмиці". Того ж таки вечора все місто взнало про те лихо. Мадмуазель була змушена піти з церкви Святого Леонарда й тим самим потурбувати всіх, хто молився, і несподіваним відходом дати привід для нескромних жартів — отож вона змушена була сказати друзям причину цієї події.

— Жозетто,— лагідно мовила вона,— щоб цього більше не було.

Мадмуазель Кормон, сама того не відаючи, була дуже рада з тієї маленької суперечки, що призвела до виходу зайвої жовчі. Розум має свої вимоги, у нього, як і в тіла, своя гімнастика. Такі переміни гумору Жозетта й Жаклен сприймали, як хлібороби сприймають переміну погоди. Трійко добрих людей казали: "гарна година" або "задощило", не ремствуючи на небо. Інколи, прокинувшись, вони вранці запитували на кухні одне одного, з якої ноги встане сьогодні господиня,— отак, бувало, фермер намагається передбачити погоду крізь ранковий туман. Кінець кінцем панна Кормон, як і слід було чекати, стала милуватися на власне відображення в безконечно малих величинах свого життя. Вона та Бог, її сповідник, та прання білизни, її варення та церковні відправи й піклування про дядечка — все це поглинало кволий розум старої дівки. Численні дрібнички нікчемного існування через оптичні властивості людського егоїзму, природженого чи набутого, розросталися до неймовірності. В неї було таке чудове здоров'я, що найменше розладнання шлунку вона розцінювала як страшну загрозу. Щоправда, мадмуазель жила за найсуворішими приписами медицини наших бабунь і чотири рази на рік завбачливо заживала проносне, від якого й Пенелопа відкинула б копита, а проте дівка відбувалася легкою бігункою. Якщо Жозетта, одягаючи панну, помічала десь на лопатці, ще й досі атласно гладенькій, якогось прищика — це викликало найпильнішого розслідування всіх складників страви за минулий тиждень. Скільки переможних вигуків лунало, коли Жозетта нагадала господині про якийсь там кусник переперченої зайчатини, що через нього й міг вискочити проклятий прищик! З якою радістю вони вигукували:

— Авжеж, це тільки через зайця!

— Марієтта передала приправи,— вела далі панна.— Я їй без кінця краю товчу в голову, мовляв, готуй солодше для дядечка й для мене, ну та в Марієтти пам'ять не довша від...

— Заячого хвоста,— підказувала Жозетта.

— Твоя правда! — відповідала мадмуазель.— У неї пам'ять коротша від заячого хвоста. Це ти як в око вліпила.

Чотири рази на рік, з початку весни, осені, літа й зими, панна Кормон виїздила на певний час у свій маєток Пребоде. Події, про які йдеться, сталися в середині травня, о тій порі, коли панні Кормон потрібно було подивитися, чи яблуні її дали достатньо снігу,— так у тім краю називають цвіт, що, облітаючи з яблунь, устилає землю. Якщо пелюстки того цвіту лежать довкруги дерев щільним, як злежаний сніг, грубим шаром, господар може сподіватися на щедрі запаси сидру. Прикидаючи в такий спосіб, на скільки барил сидру можна сподіватися, панна Кормон водночас наглядала за роботами в саду і на городі, що забезпечувало їй багато припасів. Кожен сезон приносив свої турботи. Перед виїздом із міста вона влаштовувала своїм вірним друзям, сказати б, прощальний обід, хоча верталася назад всього за три тижні. Щоразу вістка про від'їзд мадмуазель Кормон ширилась по всьому Алансону. Завсідники, пропустивши перед тим один візит, квапилися тоді побачитись із нею; її вітальня бувала повнісінька; кожен зичив їй щасливої дороги, неначебто вона виряджалась у мандрівку до Калькутти. А на ранок торговці виходили за поріг своїх крамниць. Старе й мале торопіло, як проїжджала бідка, здавалося, вони сповіщали надзвичайну новину, повторюючи одне одному: "Панна Кормон їде в Пребоде!" Ось тут чути гомонять: "Дбає про поле, то й повні стодоли!" — "Ну, голубе,— відказує сусіда,— це не панна, а золото: якби в таких гроші осідали, то ми й злидарів би не знали!" А ген звідти долинає: "Еге, видно, цвітуть виноградники — панна ж Кормон уже в Пребоде спішить. Дивно: чому біля неї женихів не густо?" — "А я на ній і завтра б женився",— озивався якийсь жартівник. "Ну що ж? Раз одна сторона погоджується — вважай, весілля наполовину вирішене... Тільки тут маленька заковика: друга сторона не хоче. Шкода й мови: не про пса ковбаса,— цей шмат для пана дю Бук'є!" — "Для пана дю Бук'є?.. Вона його відшила..." Того ж таки вечора по всіх вітальнях тільки й мови було: "Мадмуазель Кормон від'їхала", або: "Отже, ви дали панні Кормон виїхати!"

Середа, день, що його обрала Сюзанна для скандального викриття, випадково збігся саме з днем від'їзду панни Кормон, коли вона своїм рихтуванням у дорогу доводила Жозетту до очманіння. Таким чином, того ранку в місті діялось і говорилося чимало всякої всячини, що надавало неабиякої цікавості прощальному зборищу приятелів. Поки стара панна обмірковувала, що їй може знадобитися в дорозі, а хитрий шевальє грав у пікет в цариці аристократичного табору мадмуазель Арманди, сестри старого маркіза д'Егріньйона,— пані Грансон тим часом устигла оббігати десяток домів і розкалантарити про подію в усі дзвони. Коли не було людей, байдужих до того, щоб подивитися, яку міну скривить спокусник на вечорі, то для шевальє де Валуа й пані Грансон важливо було дізнатися, як сприйме ту новину панна Кормон у своїй подвійній ролі дівчини на виданні та голови Допомогового товариства матерям. Що ж до безневинного пана дю Бук'є, то він, прогулюючись міським бульваром, міркував над тим, чи не пошила його в дурні Сюзанна; ця підозра впевнювала його в слушності засад щодо жіноцтва.

У такі врочисті дні стіл панни Кормон накривали о пів на четверту. На ту пору фешенебельне алансонське товариство лише у виняткових випадках обідало о четвертій годині. За часів Імперії53 там сідали до обіду, дотримуючись давніх звичаїв, о другій по полудні; але там уже й вечеряли! Панна Кормон відчувала велику втіху, незлобиву, проте, звичайно, трохи егоїстичну,— свідома того, що зодягнена, як то личить господині дому, яка має вітати гостей. Коли вона вбиралась отак у бойові обладунки, промінець надії проникав у темряву її серця; якийсь голос нашіптував дівчині, що ненамарне її так щедро наділила пригода, що скоро перед неї постане наречений. І це надавало свіжості її бажанням так само, як і вона надавала свіжості своєму тілу; вона, виряджена в сукню з двосторонньої тканини, сп'яніло роздивлялася себе в дзеркало; потім це почуття самовтіхи не покидало її, коли вона спускалася на нижній поверх, щоб прискіпливим зором окинути вітальню, кабінет і будуар. Вона походжала з простодушним задоволенням багача, який раз по раз вертається до думки, що він заможний і ніколи не знатиме нужди. Вона оглядала свої предковічні меблі, старожитні набутки, китайський лак; вона думала, що всі ці пречудові речі очікують свого господаря. Намилувавшись на їдальню, де вздовж довжелезного стола, застеленого білосніжним обрусом, було педантично розставлено близько двох десятків кувертів; скінчивши огляд ескадрону пляшок, найсолідніших марок, вибраних за її вказівкою; пильно перевіривши квиточки з іменами гостей, що їх вивела тремтяча абатова рука, єдиний покладений на нього хазяйський обов'язок, який часто призводив до крутих суперечок за місце кожного запрошеного,— мадмуазель у своїй ошатній сукні приєднувалася до дядечка, що о тій порі, найкращій порі дня, гуляв по набережній Брильянти, наслухаючи щебету пташок, які гніздилися в зеленій гущавині алеї, де їх не полохали ні шибеники-хлоп'ята, ні мисливці. В ці години очікування Роза щораз підходила до абата де Спонда з якимись безглуздими запитаннями, аби втягти добрягу в цікаву, на її розсуд, суперечку. Тут бачимо ще одну Розину особливість, яка й завершить змалювання характеру цієї чудової панни.

Мадмуазель Кормон вважала розмову своїм священним обов'язком: не те щоб вона була слизька на язик, на лихо, стара дівка мала занадто мізерний запас думок і заготовлених фраз для тривалих теревень; однак вона вбила собі в голову, ніби тією балаканиною доконує громадський обов'язок, що його приписує церква, яка велить нам бути ласкавими зі своїми ближніми. Цей обов'язок коштував їй так дорого, що вона радилась із своїм наставником абатом Кутюр'є стосовно такої шанобливої дитинної ввічливості. Незважаючи на смиренне зізнання своєї духовної дочки в тому, що її довгенько доводиться сушити собі голову, аби знайти якусь тему для розмови, старий панотець, невблаганний у питаннях самобичування, нагадав їй цілий шматок із писання Святого Франціска Сальського54 про обов'язок світської жінки, про доброзвичайну привітність набожної християнки, якій слід тримати свою суворість при собі і виявляти приязну увагу до ближнього, щоб він не нудьгував у їхньому домі. Пройнявшись свідомістю свого обов'язку і боязню не послухатися сповідача, який велів їй підтримувати привітні розмови, бідолашна дівчина, коли бесіда ставала млявою, аж пітніла в своїм корсеті, так вона страждала, намагаючись вичавити з себе хоч якусь думку і тим оживити розмову, що починала згасати.