Світ Софії - Сторінка 40

Стародавній світ мав великих будівничих — Платона та Аристотеля. У середньовіччі місток між Аристотелевою філософією та християнською теологією намагався збудувати Тома Аквінський. А тоді настав ренесанс з його мішаниною старих та нових ідей про природу та науку, Бога та людину. І лише у XVII столітті філософія спробувала систематизувати нове мислення. Першому це вдалося Декартові. Він розпочав те, що мало стати найважливішим філософським проектом для наступних поколінь. Насамперед його цікавили можливості та надійність нашого пізнання, а також співвідношення між душею та тілом. Обидві ці проблеми визначали зміст філософських дискусій у наступні 150 років.

— Він випередив свій час.

— Але й для його часу актуальними були ті питання. Що стосується можливості осягнути точні знання, то багато філософів були настроєні дуже скептично. Людині, на їх думку, треба змиритися з тим, що вона нічого не знає. Але Декарт не змирився. Якщо він не здійснить задуманого, то не гідний звання справжнього філософа. І знову можемо провести паралель із Сократом, який не підцався скепсисові софістів. Саме за часів Декарта природничі науки розробили метод, за яким надійно і точно можна було описати усі природні процеси. Декарт замислився, чи не існує такого ж надійного і точного методу для філософських досліджень.

— Розумію.

— Та це ще не все. Фізика на той час порушила питання про природу матерії, отже, про те, що визначає фізичні процеси в природі. Усе більше і більше вчених ставало на бік механістичного розуміння природи. Однак щобільше механістичне сприймався фізичний світ, то упертіше зринало питання про співвідношення душі та тіла. До XVII століття душу, звичайно, трактували як своєрідний "життєвий дух", котрий пронизує кожну живу істоту. Первісне значення слів "душа" чи "дух" було "дихання" або ж "подих". Це знаходимо у всіх європейських мовах. На думку Аристотеля, душа була присутня в усьому організмі, як умова життєдіяльності цього організму, а отже, невіддільна від тіла. Тому він й говорив про "душу рослин" і "душу тварин". І лише в XVII сторіччі філософи радикально розмежували "душу" і "тіло". Вони твердили, що існування усіх фізичних предметів — навіть людського тіла та тварин — є нічим іншим, як механічним процесом. А душа ніяк не може бути частиною цієї "тілесної машинерії". Що ж тоді душа? Потрібно було також засувати, як щось "духовне" може запускати в хід механічний процес.

— Це дуже давно,

— Що саме?

— Я кажу собі піднести руку догори, і рука піднімається. Або велю собі бігти до автобуса, і ноги самі уже несуть мене.

Часом подумаю про щось сумне, і на очах самі собою з'являються сльози. Отже, мусить бути якийсь загадковий зв'язок між тілом та свідомістю.

— Саме ця проблема і спонукала Декарта до роздумів. Як і Платон, він твердо був переконаний, що існує чітке розмежування між "духом" та "матерією". Однак відповіді на запитання, як тіло впливає на душу і навпаки, Платон не знав.

— І я не знаю. Тому цікаво, як з цього виплутався Декарт.

— Давай прослідкуємо за ходом його думки. Альберто показав на книжку, що лежала між ними на столі.

— У цій книжечці "Роздуми про метод" Декарт торкається питання, яким методом повинен користуватися філософ для розв'язання філософських проблем. Природнича наука уже мала свій метод...

— Про це ви розповідали.

— Перш за все Декарт радив нічого не приймати за істину, не пересвідчившись чітко, що це справді істина. Щоб досягти результату, треба розкласти проблему на якнайбільше можливе число окремих частин, а тоді починати з найпростішої думки. Кожну думку слід "зважити і виміряти" або, як казав Ґалілей, зміряти усе, що міряється, а тому, що не піддається вимірам, надати такої форми, аби можна було виміряти. Наступним кроком філософа є перехід від простого до складнішого. Так можна побудувати нове знання. А на завершення слід все прорахувати та перевірити, чи чогось не упущено. Щойно тоді філософський висновок можна вважати доведеним.

— Скидається на якийсь математичний розрахунок.

— Так. Декарт охоче застосовував "математичний метод" навіть там, де йшлося про філософські роздуми. Він вважав, що філософські істини слід доводити так само, як математичні теореми, а при цьому треба застосовувати той же інструмент, що і в розрахунках, тобто розум. Бо тільки розум може нам дати точне знання. І зовсім невідомо, чи можна покладатися на відчуття. Ми уже говорили про спорідненість Декарта з Платоном. Ще Платон наголошував на тому, що математика і числові співвідношення дають достовірніші знання, аніж відчуття.

— Та чи можливо розв'язати філософські проблеми таким способом?

— Повернемося до Декартових роздумів. Він ставив собі за мету здобути істинні знання про природу буття і починав з твердження, що у вихідній точці треба все піддавати сумніву. Декарт не хотів будувати свою філософську систему на піску.

— Якщо не витримає фундамент, то завалиться вся будівля.

— Дякую за допомогу, дитя моє. При цьому Декарт не вважав, що сумніватися треба в усьому, просто він допускав таку можливість. Читаючи Аристотеля чи Платона, ми не можемо бути цілком певними, що далеко просунемося у наших філософських пошуках. Ми розширимо своє знання історії, але не знання про світ. Для Декарта важливим було залишити позаду всі набутки древніх філософів і розпочати власне філософське дослідження.

— Він хотів розчистити місце від старого непотребу, перш ніж починати будувати новий дім.

— Так. Аби бути певним, що його мисленна споруда витримає, Декарт волів використовувати нові та свіжі матеріали. Однак сумніви були сильніші за нього. Ми ніколи не можемо бути впененими у тому, що відчуваємо, вважав він. Ану ж нас мають за дурнів...

— Як же так?

— Навіть наші сни видаються нам дійсністю. Як провести межу між відчуттями наяву та уві сні? "Коли я глибоко розмірковую над цим, то не знаходжу жодної риси, котра могла б відмежувати дійсність від сну", — писав Декарт. І продовжував: "Як я можу бути впевненим, що усе життя не є сном?"

— Єппе на горі вірив, що ліжко барона йому приснилося.

— А коли він лежав у ліжку барона, вірив, ніби життя убогого селянина було сном. Врешті-решт дійшло до того, що Декарт почав сумніватися абсолютно в усьому. Багато філософів до нього на тому і скінчили свої філософські пошуки.

— Недалеко ж вони зайшли.

— Однак Декарт не здавався і намагався зрушити з цієї мертвої точки. Він зрозумів, що сумнівається в усьому, тільки цього й був певен. І тут його, наче осінило: єдине, в чому він не сумнівався, це те, що він повний сумнівів. А якщо сумнівається, отже думає, якщо думає, отже, він мисляча істота. Або, як сказав сам Декарт: "Cogito, ergo sum".

— І це означає...

— "Я мислю, отже, існую".

— Мене зовсім не дивує цей висновок.

— Правильно. Проте зауваж, з якою інтуїтивною певністю він усвідомив себе як мисляче "я". Пригадуєш, Платон вважав, ніби те, що ми осягаємо розумом, більше реальне від того, що дане нам у відчуттях. Це ж стосується і Декарта. Він не тільки усвідомив себе мислячим "я", він також збагнув, що це мисляче "я" більше реальне, ніж фізичний світ, який ми сприймаємо відчуттями. Декарт пішов далі. Його філософські дослідження на цьому не скінчилися.

— Продовжуй і ти.

— Декарт задумався, чи може він пізнати ще щось з такою самою інтуїтивною певністю, як те, що він мисляча істота. Вчений прийшов до висновку, що має чітке уявлення про досконалу істоту. Таке уявлення він мав постійно, але очевидним було і те, що не може воно походити від нього. Явлення досконалої істоти не може походити від того, хто сам не є досконалим, твердив Декарт. Отже, уявлення про досконалу істоту може походити тільки від досконалої істоти, іншими словами, від Бога. Для Декарта існування Бога така ж очевидна річ, як і те, що той, хто мислить, є істотою мислячою.

— Мені здається, тепер він почав надто швидко робити висновки. Спочатку він був обережніший.

— Так, багато хто вказує на це, як на слабке місце у Де-картових роздумах. Ось ти кажеш, висновки. Властиво, не йдеться про жодні доведення. Декарт тільки висловлює думку, що усі ми маємо певне уявлення про досконалу істоту, і вже в самому уявленні закладена певність існування такої істоти. Істота не була би досконалою, якби не існувала. А ми не мали б уявлення про досконалу істоту, якби такої не було. Ми недосконалі, отже, ідея досконалості не може походити від нас. Ідея Бога, на думку Декарта, є вродженою ідеєю, позначеною у нашій свідомості від народження, подібно, як "художник позначає свій підпис на власному витворі".

— Але якщо я маю уявлення про "кроколона", то це не означає, що "кроколон" існує насправді.

— Декарт відповів би, що у понятті "кроколон" зовсім не закладена можливість його існування. А натомість в самій ідеї досконалої істоти закладена певність її існування. Це так само точно, твердить Декарт, як і те, що саме існування кола передбачає рівну віддаленість будь-якої його точки від центру. Якщо не справджується ця взаємозалежність, не може бути й мови про коло. Так само не можна говорити про "досконалу істоту", якщо відсутня найважливіша ознака, а саме її існування.

— Дуже специфічний спосіб мислення.

— Суто "раціоналістичний" спосіб мислення. Декарт, як Сократ та Платон, вважав, що існує взаємозв'язок між мисленням та буттям. Чим очевидніше є щось для думки, тим певнішим є його існування.

— Отже, Декарт прийшов до висновку, що сам є мислячою істотою, а крім того, існує ще істота досконала.

— Цей висновок він прийняв за точку відліку і пішов далі. Що стосується усіх наших уявлень про зовнішню реальність — наприклад, про Сонце та Місяць, — вони можуть бути образами з наших снів. Але й зовнішня реальність має свої властивості, які ми можемо пізнати за допомогою розуму. До них належать математичні категорії, тобто усе, що піддається вимірюванню, — довжина, ширина, висота. Такі "кількісні" властивості є для розуму такими ж зрозумілими та чіткими, як і те, що я мисляча істота. "Якісні" властивості — колір, запах, смак — пов'язані з нашим апаратом відчуттів і не описують зовнішньої дійсності.

— Однак природа не є сном?

— Ні. У цій точці Декарт знову повертається до нашого уявлення досконалої істоти.