Світ Софії - Сторінка 59

Так, народну творчість він називав "матір-ньою мовою народів". А згодом і в Гайдельберзі почали збирати народні пісні та казки. Тобі, напевно, доводилося чути про казки братів Ґрімм?

— Звичайно. "Білосніжна" і "Червона Шапочка", "Попелюшка"— і "Ганс та Ґрета"...

— І багато, багато інших. У Норвегії Асб'ернсен та Му подорожували краєм, збираючи "власну народну творчість". Це було як збір з дерева соковитих плодів, бо з'ясувалося, що вони смачні і поживні. І треба було квапитися, бо плоди почали уже осипатися з дерев. Ланнстад записував народні пісні, a leap Осен займався "збиранням" самої норвезької мови. У середині минулого століття наново були відкриті стародавні легенди та божественні сага з язичницьких часів. Композитори усієї Європи почали вплітати у свої твори народні мелодії, прагнучи прокласти місток між народною музикою і музикою авторською.

— Авторська музика?

— Це музика, яку написала конкретна людина, наприклад, Бетговен. Бо ж народну музику створив не один автор, а сам народ. Тому ніхто не знає достеменно, кому належить авторство. Те ж саме різнить народну казку від авторської.

— А що це таке?

— Казка, написана конкретним автором, наприклад, Гансом Хріапіаном Андерсеном. Жанр казки користувався величезною популярністю серед романтиків. Одним з найвизначніших майстрів був німецький казкар Ернст Гофман.

— Здається, я щось чула про "Казки Гофмака".

— Казка була літературним ідеалом для романтиків, так само як театр для митців епохи бароко. Вона давала письменникові необмежену можливість бавитися власною уявою.

— Міг уявляти себе Богом створеного ним світу.

— Саме так, А тепер підсумуємо.

— Будь ласка!

— Філософи епохи романтизму ототожнювали світову душу з "я", котра в стані більше чи менше наближеному до сну, творить речі у світі. Філософ Йоганн Ґотліб Фіхте вказував, що природа походить з вищої, підсвідомої, уявної дійсності. Шеллінґ просто стверджував, що світ "існує в Богові". Деяких речей Бог є свідомий, вважав він, але існують такі речі в природі, яких Бог несвідомий. Бог також має свій "темний бік".

— Ця думка вражаюча І захоплююча водночас. Нагадує мені Берклі.

— Так само сприймається взаємозв'язок між письменником та його твором. Казка давала змогу авторові гратися з власною фантазією, котра творила свій світ. І сам акт творення не завжди був свідомий. Письменник міг спостерегти, що писана ним оповідь просувалася вперед з допомогою власної, закладеної у ній сили. Він водив пером, немов загіпнотизований.

— Справді?

— А потім зненацька міг перервати ілюзію, втрутитися у розповідь з іронічними коментарями для читача, аби пригадати йому хоч на хвальку, що казка є казкою.

— Зрозуміло.

— Так письменник нагадує читачеві, що його існування теж казкове. Таку форму переривання ілюзії називають "романтичною іронією*. Генріх Ібсен каже одній з дійових осіб п'єси "Пер Ґюнт", "що ніхто не помирає посередині п'ятого акту".

— Ця репліка трохи смішна. Цим він стверджує, що усе є тільки витвором фантазії.

— Цей вислів такий парадоксальний, що ми завершимо ним абзац.

— Що ти маєш на увазі?

— Та ні, нічого, Софіє. Ми говорили, що наречену Новалі-са звали Софією, і що вона померла у віці п'ятнадцяти років та чотирьох днів...

— Та ж розумієш, що я злякалася.

Альберто сидів із застиглим поглядом і говорив далі:

— Не бійся, тебе не чекає доля нареченої Новаліса.

— Звідки знаєш?

— Бо попереду ще багато розділів.

— Про що ти говориш?

— Я кажу, що той, хто читає роман про Софію та Альберто, добре знає, що до кінця книжки залишається ще багато сторінок. Ми дійшли тільки до романтизму.

— Від твоєї балаканини мені вже крутиться голова.

— Насправді ж майор намагається закрутити голову Гільді. Хіба не по-простацьки, Софіє? Відступ!

Не встиг Альберто закінчити речення, як з лісу з'явився хлопчик. Він був одягнений по-арабськи і мав на голові чалму. У руках він тримав гасову лампу.

Софія аж вхопилася за рукав Альберто.

— Хто це? — запитала вона. Однак хлопчина сам відповів:

— Мене звати Алладин, я прибув із самого Лівану. Альберто строго глянув на нього.

— Що у твоїй лампі, хлопче?

Хлопчик потер лампу, і звідти виклубочився густий дим. З диму виринула чоловіча постать. Чоловік той мав чорну борідку, як Альберто, і синій берет. Колихаючись в повітрі над лампою, він сказав:

— Чуєш мене, Гільдо? Я, напевно, запізнився з привітаннями. Хотів тільки сказати, що Б'єркелі та Серланн* видаються мені, наче часткою казки. Побачимося там через декілька днів.

І постать знову зникла в димі, а сам дим усмоктався в лампу. Хлопчик у чалмі вхопив лампу під пахву і знову зник у лісі.

— Але ж це... неправдоподібно, — пролепетіла Софія.

— Дурниці, дитя моє.

— Дух говорив, як Гільдин тато.

— Це й був його дух.

— Проте...

— Ти і я, і все навколо нас відбувається глибоко в свідомості майора. Зараз пізня ніч, субота 28 квітня, довкруг майора сплять солдати батальйону ООН, та й сам майор ось-ось засне. Але йому треба дописати книжку, яку він збирається подарувати Гільді на й п'ятнадцятиріччя. Тому він мусить працювати, Софіє. Бідолашний чоловік майже не має спочинку.

— З мене вже того досить!

— Відступі

Софія й Альберто сиділи мовчки й дивилися на поверхню озерця. Альберто мов закаменів. За якусь хвилю Софія зважилася штурхнути його в плече.

— Втратив дар мови?

— Він втрутився безпосередньо. Останні фрагменти аж до останньої літери навіяні ним. Посоромився би! Але цим він зрадив себе, дав пізнати себе вповні. Знаємо тепер, що живемо у книжці, яку тато Гільди вишле своїй доньці в дарунок на день народження. Ти чула, що я сказав? Ах, це ж, властиво, не "я" сказав.

*Серланн (50г1ап(і) — дослівно "південний край", область Норвегії. (Прим, перекл.).

— Якщо це правда, я хочу спробувати втекти з цієї книжки і піти своєю дорогою.

— Саме в цьому і полягає мій потаємний план. Але перш ніж це трапиться, треба спробувати поговорити з Гільдою. Вона ж читає кожне слово, яке ми тут говоримо. Якщо нам вдасться втекти звідси, нагоди знайти з нею контакт може і не трапитися. Мусимо використати свій шанс тепер.

— Що ми їй скажемо?

— Мені здається, що майор зараз засне над друкарською машинкою, хоча його пальці й далі продовжують гарячково стукати по клавішах...

— Як дивно.

— Саме в цю мить він може написати щось таке, про що згодом шкодуватиме. І він не має коректурної замазки, Софіє. Це важлива ланка у моєму плані. Хай стережеться той, хто роздобуде для майора Кнаґа пляшечку коректурної замазки.

— Щодо мене, то не дістане навіть клаптика коректурної стрічки.

— Тут, цієї миті, закликаю цю бідолашну дівчинку до бунту проти власного батька, їй мало би бути соромно, що дозволяє йому бавитися в його улюблену гру з тінями. Потрапив би він нам у руки, відчув би нашу лють тоді.

— Проте його тут немає.

— Він з нами духом, та водночас сидить собі безпечно у Лівані. Бо все довкола нас є майоровим "я".

— Але він є і чимось більшим, ніж те, що нас оточує.

— Бо ми тільки тіні у душі майора. А тіням не так легко напасти на свого господаря, Софіє. Це вимагає розумних і виважених роздумів. Але ми маємо змогу вплинути на Гільду. Тільки ангел може збунтуватися проти Бога.

— Можемо підбурити Гільду, щоб накинулася на нього, як він повернеться додому. Може обізвати його лайдаком, розтрощити човен або, принаймні, розбити ліхтар.

Альберто кивнув головою, а потім сказав:

— Окрім того, Гільда може від нього втекти, їй це набагато легше зробити, ніж нам. Вона може покинути його дім, і він ніколи більше не побачить своєї дочки. Хіба не так слід вчинити з майором, який за наш кошт бавиться своєю "творчою уявою".

— Можу собі це уявити: майор їздить по світу в пошуках Гільди, але Гільда безслідно зникла, бо просто не може жити з татом, котрий потішається над Софією та Альберто.

— Так, він потішається. Саме це я й мав на увазі, коли говорив, що майор використає нас для розваги на день народження. Та йому слід бути на сторожі, Софіє. І Гільді також.

— Що ти маєш на увазі?

— Сидиш добре?

— Тільки більше жодних джинів.

— Спробуй собі уявити, ніби усі наші пригоди відбуваються у чиїйсь свідомості. Ми і є тією свідомістю. Отже, у нас немає власної душі, ми — душа іншої людини. До цього моменту стоїмо на надійному філософському ґрунті. Берклі і Шеллінґ нашорошили б уже вуха.

— Так?

— Припустимо, що цією душею є батько Гільди Меллер Кнаґ. Він сидить собі у Лівані і пише філософську книгу до дня народження своєї доньки. Прокинувшись вранці 15 червня, Гільда знайде на нічному столику рукопис, і тоді вона та інші люди зможуть прочитати про нас. Уже давно було зроблено натяк, що подарунок можна буде поділити з багатьма.

— Пам'ятаю.

— Оці мої слова читатиме Гільда після того, як її тато, сидячи у Лівані, уявив собі, ніби я розповідаю тобі, що він сидить у Лівані... і уявляє собі, що я розповідаю тобі, як він сидить у Лівані...

У Софіїній голові усе пішло обертом. Вона спробувала ще раз пригадати усе почуте раніше про Берклі та романтиків, а Альберто Кнокс продовжував:

— Але їм не варто чутися аж надто певними з цього приводу і сміятися їм також не варто, бо тим сміхом можуть захлинутися.

— Про кого ти кажеш?

— Про Гільду та її тата. Хіба ж не про них ми говоримо?

— Але чому вони мають почуватися не надто певними?

— Бо очевидно, що й вони є лише свідомістю.

— Чи це можливо?

— Якщо було можливим для Берклі та романтиків, то можливе й для них. Може, й майор є тінню в книжці, в якій розповідається про нього та Гільду і про нас також, бо ми становимо невелику частку їхнього життя.

— То було б ще гірше, бо означало би, що ми є тінями тіней.

— Але можна собі уявити, що якийсь зовсім сторонній письменник сидить собі десь і шіше книжку про майора батальйону ООН Альберта Кнаґа, котрий пише книжку для своєї дочки Гільди. У цій книжці йдеться про такого собі Альберто Кнокса, який ні з того ні з сього, починає слати філософські листи Софії Амундсен, котра мешкає на Кле-вервейєн, 3.

— Ти віриш у це?

— Я тільки кажу, що це можливо. Для нас цей письменник був би "прихованим" Богом, Софіє. Хоч усе, чим ми є, що говоримо і робимо, походить від нього, а ми самі е ним, ніколи нічого про нього не довідаємося. Ми вкладені на дно найдальшої шухляди.

Тепер уже обоє, Софія та Альберто, поринули в мовчанку.