Світ Софії - Сторінка 60

Першою заговорила Софія:

— Але якщо насправді існує письменник, котрий вигадав історії про Гільдиного батька в Лівані, який вигадує історію про нас...

-Так?

— ...то можливо, що й він не повинен почуватися надто певно...

— Що ти маєш на увазі?

— Ось він собі сидить і десь глибоко в голові тримає мене і Гільду. А хіба не можна припустити, що й він живе своїм життям у якійсь вищій свідомості?

Альберто кивнув головою.

— Звичайно, Софіє. І таке можливе. Якщо це саме так, то він дозволив нам вести цю філософську розмову, аби натякнути на таку можливість. Він хотів підкреслити, що він також є беззахисною тінню, і що ця книга, в якій Софія та Гільда живуть своїм життям, є насправді підручником філософії.

— Підручником?

— Усі наші розмови, діалоги... —Ну...

— Насправді це монолог.

— Здається мені, що усе розчинилося в свідомості та дусі. Я рада, що ще зосталося кілька філософів. Бо ж не може філософія, яка так гордо почала свій хід з Фалеса, Емпедок-ла і Демокріта, застрягнути на мілині?

— У жодному разі. Я розповім тобі про Гегеля. Він був першим філософом, який намагався врятувати філософію після того, як романтизм розчинив усе в духові.

— О, як цікаво.

— Аби нам не заважали духи та тіні, сядьмо у хатині.

— До того ж надворі стає прохолодно.

— Відступі

ГЕҐЕЛЬ

...розумне те, що життєздатне...

Папка з гуркотом упала на підлоту Гільда лежала на ліжку, втулившись у стелю. Угорі щось начебто безнастанно кружляло.

Татові таки вдалося закрутити їй голову От хитрун! Як він міг?

Софія спробувала заговорити безпосередньо до неї. Вона просила її збунтуватися проти батька. Софії справді вдалося засіяти зерно. План.,.

Софія та Альберто нічого не могли заподіяти татові. А Гільда могла. Тоді Софії вдалося б наблизитися до батька через неї. Вона погоджувалася зі Софією та Альберто, що тато надто далеко зайшов у своїй грі з тінями. Хоч Софія та Альберто були витворами його фантазії, існують однак межі демонстрування влади.

Бідолашні Софія та Альберто! Вони були такими ж беззахисними перед уявою майора, як може бути беззахисною кіноплівка в руках оператора кінопроектора.

Ну й дасть вона йому прочуханки, коли повернеться додому! У ту ж мить перед її очима постала яскрава картина того, як це відбуватиметься.

Гільда підійшла до вікна і задивилася на фьорд. Була майже друга. Вона відчинила вікно і гукнула:

— Мамо!

Мама вийшла зі шопи для човнів.

— Я прийду з канапками через годину Згода?

— Добре...

— Як тільки прочитаю про Геґеля,

Альберто й Софія вмостилися в своїх кріслах біля вікна, яке виходило на озеро.

— Ґеорґ Вільгельм Фргдріх Геґель був законним дитям романтизму. — почав Альберто. — Можна навіть сказати, що розвивався одночасно з духом німецького романтизму. Він народився у Штуттґарті 1770 року, а з 18 років почав вивчати теологію в Тюбінґені. З 1799 року співпрацює із Шеллін-ґом у Єні. Якраз на цей час припадає найбурхливіший розвиток романтизму. Геґель був доцентом Єнського університету, а згодом став професором у Гавдельберзі, центрі німецького національного романтизму" А з 1818 року викладав у Берліні. Саме тоді Берлін починав ставати духовним центром Німеччини. У листопаді 1831 року Геґель помер від холери, але "гегельянство" вже тоді користувалося великою популярністю майже в усіх університетах Німеччини.

— То він таки домігся свого.

— Так, це ж стосується і його філософії. Геґель об'єднав і розширив майже усе розмаїття поглядів, які висувалися поміж романтиками. Однак він був також непримиренним критиком, розкритикував, наприклад, філософію Шеллінґа.

— Що ж саме він критикував?

— Шеллінґ, як і інші романтики, вважав, ніби найглибше підґрунтя існування закладене у тому, що називають "світовим духом". Геґель також вживав вираз "світовий дух", але надав йому нового значення. Говорячи про дух світу чи дух розуму, він мав на увазі усю суму людського досвіду. Бо тільки людина володіє "духом". У цьому значенні можна говорити про хід "світового духа" крізь історію. Тільки не слід забувати, що Геґель говорив про людське життя, людські думки та людську культуру.

— Той дух відразу перестає бути страшною примарою. Не сидить уже, зачаївшись, як "дрімаючий інтелект", у камінні та деревах.

— Пригадуєш, Кант говорив про "річ у собі". Хоч і відкидав можливість здобуття людиною повних знань про найглибші таємниці природи, однак вважав, що істина, хай навіть недосяжна, все ж існує. Геґель вважав, що "істина суб'єктивна". Він відкидав припущення, що існує якась "істина" поза людським розумом. Усяке пізнання є людським пізнанням, — наголошував він.

— Він наче хотів повернути філософію з небес на землю?

— Можна сказати і так. Філософія Геґеля така багатогранна та переповнена нюансами, що нам доведеться задовольнятися малим і зосередитися на кількох найважливіших пунктах. Взагалі, не скажеш, що Геґель створив власну філософію. Те, що ми називаємо філософією Геґеля, насамперед є методом, з допомогою якого можемо збагнути хід історії. Тому, говорячи про Геґеля, ми говоримо про історію людства. Філософія Геґеля не навчає нас того чи іншого про найглибиннішу природу буття, зате дуже успішно навчить мислити.

— А це також дуже важливо.

— Спільним для усіх догеґелівських філософських систем була спроба визначити незмінні критерії того, що людині дано знати про світ. Це стосується Декарта і Спінози, Юма та Канта. Кожен з них намагався дослідити підґрунтя людського пізнання. І всі вони говорили про понаднасові передумови людського знання про світ.

— Хіба це не є обов'язком філософа?

— Геґель вважав це неможливим. Він був переконаний: те, що є підґрунтям людського пізнання, змінюється від покоління до покоління. Тому не існує жодних "вічних істин". Немає іюнадчасового розуму. Єдиною точкою опори, за яку може вхопитися філософ, є сама історія.

— О ні, це тобі доведеться пояснити. Історія постійно змінюється, як же вона може бути точкою опори?

— Річка також постійно змінюється. Але ж це не означає, що перестає бути річкою. І немає сенсу запитувати, в якому місці долини ця річка більш "справжня".

— Звичайно, бо річка є річкою вздовж усього її русла.

— Для Геґеля історія — це плин такої ріки. Кожний щонайменший рух води у даному місці річки насправді визначається її характером у верхів'ї, водоспадами та круговертями. Проте не менше важливими є камені та будова річкового ложа в тому місці, в якому ти стоїш і спостерігаєш за річкою.

— Здається, я розумію.

— Історія думки — чи історія розуму — є також такою річковою течією. Думки усіх людських генерацій, які жили до тебе, визначають твоє мислення точнісінько так, як матеріальні умови життя твого часу. Тому не можеш стверджувати, що якась конкретна думка завжди залишатиметься істинною. Але вона буде істинною у той момент часу, в якому ти перебуваєш.

— Це ж, напевно, не означає, що усе є однаково істинним, або однаково хибним?

— Ясна річ, однак щось може бути істинним або хибним залежно від історичних умов. Якщо у 1990 році ти висуватимеш аргументи на користь рабства, то в кращому випадку пошиєшся в дурні. 2500 років тому це не видалося б смішним. Хоча уже й тоді були прогресивні люди, які рятували за відміну невільництва. Візьмімо ближчий нам приклад. Ще сто років тому зовсім не вважалося "нерозумним" спалювати лісові масиви, аби розчистити місце під поля. Зате жахливо "нерозумно" нині. Ми маємо цілком інші, кращі, підстави для таких оцінок.

— Тепер я збагнула.

— Розум — це щось динамічне, це сам процес, вказував Геґель. І "істина" є нічим іншим, як цим процесом. Не існує жодних критеріїв поза історичним процесом, котрі б вирішу* вали, що є "найбільш істинним" чи "найрозумнішим".

— Приклад, будь ласкаї

— Ти не можеш повисмикувати окремих думок з античності чи середньовіччя, ренесансу чи просвітництва і сказати, ось це правильне, а це помилкове. Так само не можеш сказати, що Іїлатон помилявся, а Аристотель мав рацію, або помилявся Юм, а рацію мав Кант чи Шеллінґ. Це неісторичний спосіб мислення.

— Звучить погано, принаймні, мені так видається.

— Ти не можеш висмикнути жодного філософа, навіть жодної думки, з конкретних історичних умов, за яких жив і мислив той філософ. Але — тепер я наближаюся до чергової точки: розум "прогресивний", бо людям завжди спадає на думку щось нове. Тобто людське пізнання постійно розвивається, "просувається" вперед.

— Тоді, можливо, філософія Канта правильніша за Шатенову?

— Так, "світовий дух" розвинувся і розширився від Платона до Канта. А як же інакше! Якби ми повернулися до нашої річки, ти сказала б, що у ній стало більше води. Минуло понад дві тисячі років. Кант помилявся, припускаючи, що його "істини" лежатимуть на березі річки, мов скелі, котрих не зрушити з місця. Думки Канта мали бути надалі опрацьовувані, і його розум також мав стати предметом критики наступного покоління. Так воно і трапилося.

— А річка, про яку ти говорив...

— Що, річка?

— Куди вона тече?

— Геґель вказував, що "світовий дух" розвивається до щораз більшого усвідомлення самого себе. Те ж відбувається і з річками: чим ближче до моря, тим ширшими вони стають. За Геґелем, в історії йдеться про те, що світовий дух поволі пробуджується до усвідомлення самого себе. Світ перебуває тут вічно, але через людську культуру та розвиток людства дух світу все більше усвідомлює свою неповторність.

— Чому Геґель такий впевнений у тому?

— Він вказує на це, як на історичну реальність, яка не має нічого спільного з ворожінням та вигадками. Кожен, хто вивчає історію, помітить, що людство постійно прямує до кращого "самопізнання" та "саморозвитку". Історія доводить, на думку Геґеля, що людське суспільство рухається до раціоналізму та свободи. Незграбно, перевальцем, та все ж історичний розвиток просувається вперед. Історія, за Гегелем, "цілеспрямована".

— Розвиток, отже, триває. Це добре.

— Історія, на думку Геґеля, є єдиним довгим ланцюгом думок, ланки якого сполучені не бездумно, а за певними правилами. Той, хто ґрунтовно вивчає історію не може не помітити, що одна думка випливає з іншої, яка уже існувала раніше. Та як тільки нова думка постала, вона одразу ж протиставляється іншій, ще новішій. Так виникає напруга між двома протилежними способами мислення.