Світ Софії - Сторінка 64

Навіть до суму та страждань можна ставитися естетично. Г. Ібсен змалював типового естета в образі Пера Ґюнта.

— Здається, я розумію, що ти маєш на увазі.

— Пізнаєш у цьому себе?

— Не зовсім. Це трохи нагадує майора.

— Так, можливо, Софіє... Хоча це знову був приклад клейкої романтичної іронії. Помий собі рота.

— Що ти сказав?

— Ох, це не твоя вина.

— Продовжуй!

— Того, хто живе в естетичній стадії, може невдовзі огорнути відчуття страху та порожнечі. Але і в тому є надія. За К'єркеґором, страх— це щось майже позитивне. Страх свідчить про перебування в "екзистенціальній ситуації". Цієї миті естет може зважитися на "стрибок" у вищу стадію. Проте це може трапитися, а може й ні. І навіть близькість такого "перескоку" ні на що не придасться, якщо не виконати його вповні. Ось тут і йдеться про "або-або". Ніхто не стрибне замість тебе. Вибір тільки за тобою.

— Це схоже на ситуацію, коли треба вирішити кинути вживати алкоголь або наркотики.

— Маєш рацію. Говорячи про рішучість, він трохи нагадує Сократа, на думку якого, кожне істинне знання походить з глибини. Так і вибір, що веде до "стрибка" з естетичної стадії до етичної чи релігійної, має йти зсередини. Саме це зобразив Г. Ібсен у "Пері Ґюнті", Інше майстерне зображення ек-зистенційного вибору, до якого героя змушують внутрішня потреба та розпач, знаходимо у великому романі російського письменника Ф. Достоевського "Злочин та кара".

— У найкращому випадку людина вибирає інший спосіб життя.

— Тоді, можливо, починає жиги в етичній стадії, для якої характерний серйозний, послідовний вибір за моральними мірками. Ця життєва позиція дещо нагадує Кантону етику обов'язку. Людина намагається жити за законом моралі. Як і Кант, К'єркеґор насамперед звертає увагу на настанову людини. Істотно не те, що добре і що зле, а те, що людина взагалі зважується зайняти позицію щодо добра і зла. Естетів цікавило тільки те, що "гарне", а що "нудне".

— Якщо так житимеш, чи не станеш надто поважним?

— Звичайно. За К'єркеґором, "етична стадія* також не є задовільною. Людина обов'язку також врешті-решт втомить-ся від своєї обов'язковості та педантичності. Багато людей переживають таку реакцію на втому в пізньому віці. Деякі можуть повернутися до безтурботного життя на естетичній стадії. Деякі проте переходять до чергового стрибка у релігійну стадію. Цей стрибок у "глибокі води" віри вимагає неабиякої відваги. Віра ставиться понад естетичною насолодою та обов'язковістю розуму. І хоч, можливо, "страшно впасти в руки живого Бога", як висловився К'єркеґор, щойно тепер людина знаходить умиротворення.

— Отже, християнство.

— Так, для К'єркеґора релігійною стадією було християнство. Але його філософія мала велике значення і для нехрис-тиянських мислителів. У XX столітті виникла "філософія екзистенції" — екзистенціалізм, яку надихнув цей данський філософ.

Софія глянула на годинник.

— Майже сьома. Мушу квапитися додому, бо мамі почнуть ввижатися всякі жахи.

Вона кивнула вчителеві філософії і повеслувала на протилежний бік озерця.

МАРКС

...привид бродить по Європі...

Гільда підвелася з ліжка і стала біля вікна, яке виходило до фьорду. У суботу вона почала читати про Софіїне п'ятнадцятиліття. А день перед тим у самої Гільди був день народження.

Якщо тато розраховував, що вона встигне дочитати до дня народження Софії, він її переоцінив. Учора вона цілісінький день провела за читанням. Але тато мав рацію, що Гільда одержить ще одне привітання з днем народження. Це тоді, як Софія й Альберто заспівали "Многая літа..." Гільді було трохи не по собі.

А потім Софія писала запрошення на "філософську забаву у саду" того самого дня, коли мав повернутися з Лівану Гільдин тато. Гільда була переконана, що того дня станеться щось таке, над чим не владні ні вона, ані її тато.

Одне вона знала достеменно: ще до приїзду батька в Б'єркелі його чекає одна несподіванка. Це найменше, що вона могла зробити для Софії та Альберто. Звернулись-бо до неї, Гільди, за допомогою...

Мама усе ще поралася в човнярській шопі. Гільда тихцем зійшла вниз до телефону, знайшла телефонний номер Анне та Уле в Копенгагені і набрала цифри.

— Анне Квамсдаль.

— Привіт, це Гільда.

— Як приємно тебе чути! Як справи у Ліллесанні?

— Чудово! Почалися канікули. А через тиждень повертається з Лівану тато,

— Це ж гарно, Гільдо!

— Так, я дуже тішуся. Саме тому і телефоную...

— У чому річ?

— Я думаю, він сяде в Каструпі у суботу, 23 червня, десь коло п'ятої по обіді. Ви будете на той час у Копенгагені?

— Гадаю, так.

— Чи не змогли б ви зробити мені маленьку послугу?

— Про що йдеться...

— Це не проста послуга. Не знаю навіть, чи вдасться це зробити,

— Ти мене заінтригувала...

Гільда почала розповідати. Вона розказала про рукопис, Альберто й Софію та про все інше. Кілька разів їй доводилося починати розповідь наново, бо вона сама або тітка на іншому кінці телефонного дроту вибухали сміхом. Але коли вони обидві поклали слухавки, Пльдин план почав утілюватись.

Залишалося зробити певні приготування вдома, хоча квапитись не було куди.

Решту пообіддя та вечір Гільда провела з мамою. Вони вирішили поїхати в Крістіансанн й подивитися кіно. Мусили якось компенсувати відсутність справжнього свята на уродишь Коли минули виїзд на Х'євік, стали на місце усі елементі с складанки, над якою дівчинка увесь час думала.

Аж пізно увечері, уже в ліжку, Гільда змогла почитати рукопис.

Коли Софія пробралася через Сховок, була майже восьма. Мама саме поралася у квітнику перед будинком.

— Звідки ти взялася?

— Пройшла через живопліт.

— Через живопліт?

— Хіба ти не знаєш, що там є стежка?

— Але де ти була, Софіє? Знову зникла зі самого ранку, не сказавши ані слова.

— Вибач, мамо. Надворі так гарно. Я влаштувала собі далеку прогулянку.

Щойно тепер мама відірвалася від прополювання бур'янів і глянула на доньку.

— Знову бачилася з отим своїм філософом?

— Так. Я ж казала, що він любить гуляти.

— Прийде на забаву?

— Так, він дуже зрадів.

— Я також рада. Просто рахую дні, Софіє.

Чи не промайнула в маминому голосі іронія? Про всяк випадок Софія сказала:

— Я рада була запросити і батьків Юрунн. Не випадало інакше.

— Гм... неодмінно мушу поговорити сам на сам з цим Альберто.

— Можу відступити вам свою кімнату. Я впевнена, він тобі сподобається.

— Маю ще щось для тебе. Тобі прийшов лист. —Та невже...

— На штемпелі написано "Батальйон ООН".

— Це від брата Альберто.

— То вже занадто, Софіє.

Софія гарячково думала. Та за секунду чи дві сама собою з'явилася потрібна відповідь. Вона наче сприйняла імпульс від якогось духа-помічника.

— Я розповіла Альберто, що збираю рідкісні поштові штемпелі, і ось його брат надіслав мені їх. Тією відповіддю їй вдалося заспокоїти матір.

— Обід у холодильнику, — сказала вона уже примирливим тоном.

— Аде лист?

— Зверху на холодильнику.

Софія вбігла до хати. Конверт було проштемпельовано 15 червня 1990 року. Дівчинка розірвала конверт і вийняла маленький аркушик паперу:

Все, що твориться, що існує, Колись у нівець поверну я!

(пер. М. Лукаша)

Ні, на де Софія не мала відповіді. Перш ніж обідати, Софія поклала записку до решти речей, які назбиралися за останні кілька тижнів. У свій час вона, певно, довідається про сенс цього послання.

Наступного ранку у гості прийшла Юрунн. Погравши у бадмінтон, вони знову взялися до обговорення філософського свята в саду. Слід мати у запасі кілька несподіванок, на випадок провалу.

Мама, повернувшись з роботи, також приєдналася до них. Вона постійно повторювала одну і ту ж фразу: "Ні, тут ні на чому не можна ощаджувати". У її голосі не було й тіні іронії.

Складалося враження, ніби вона вважала, що "філософська забава у саду" є саме тим, що потрібне Софії, аби повернутися на Землю після багатьох неспокійних тижнів інтенсивних філософських студій.

За вечір вона узгодили все, від печива та японських ліхтарів у саду до філософської вікторини, нагородою в якій мала бути книжка про філософію для молоді. Якщо, звичайно, знайдеться така книжка. Софія не була в цьому впевнена.

У четвер 21 червня, за два дні до святіванського вечора, зателефонував Альберто.

— Софія.

— Це Альберто.

— Як справи?

— Усе йде чудово. Здається, я знайшов вихід.

— Вихід з чого?

— Ти ж знаєш. З цього духовного ув'язнення, в якому ми живемо уже надто довго.

— Ах, ти про це...

— Але ні словом не можу обмовитися про план, доки він не почне діяти.

— Чи не буде запізно? Я повинна, принаймні, знати, в чому беру участь.

— Але ж та наївна. Усі наші розмови підслуховуються. Тому наймудріше — мовчати.

— Невже й справді так погано?

— Звичайно, дитя моє. Найважливіше настане, коли не розмовлятимемо між собою.

—A-ÍU.

— Наше життя протікає у фіктивній реальності, криється за словами довгої оповіді. Кожнісінька ЇЇ літера видрукована на дешевій портативній друкарській машинці майора. Тому жодне друковане слово не обмине його уваги.

— Це я розумію. Як же нам тоді вдасться сховатися від нього?

-Тсс! —Що?

— Щось відбувається між рядками. Саме там я намагаюся пробратися, доклавши всього хисту, на який здатний.

— Зрозуміло.

— Одначе мусимо використати відпущений нам сьогодні та завтра час. У суботу крота скресне. Можеш зараз прийти?

— Вже йду.

Софія погодувала папуг та рибок, поклала великий листок салати черепасі Ґовінді і відчинила бляшанку з їжею для кота Шерхана. Уже виходячи з дому, поклала котячу мисочку на порозі.

Потім вона продерлася крізь живопліт і вийшла на стежку з іншого боку. Раптом у заростях вересу вона помітила великий письмовий стіл, за яким сидів літній чоловік і щось, здавалося, рахував. Софія підійшла ближче і спитала як він називається.

Чоловік ледь спромігся підвести на неї погляд.

— Скрудж, — сказав він і знову схилився над своїми паперами.

— Мене звати Софія. Може ти бізнесмен? Чоловік кивнув.

— Та ще й страшенно багатий. Жоден гріш не має пропасти. Тому мені треба зосередитися над рахунками.

— Але ж і витримка у тебеї

Софія помахала рукою і пішла далі. Не пройшла вона і кількох метрів, як побачила маленьку дівчинку, яка самотньо сиділа під кроною високого дерева. Вона була убого вдягнена, бліда, й мала хворобливий вираз обличчя. Коли Софія порівнялася з нею, дівчинка запхала руку до торбинки і вийняла з неї коробку сірників.

— Хочеш купити сірники? — запитала вона.