Таємна зброя

Людям здається, ніби застелити ліжко — де просто застелити ліжко, потиснути руку — це завжди тільки потиснути руку, а відкрити банку сардин — це все одно, що, знову ж таки, відкрити банку сардин. "А тим часом усе на світі — виняткове", — міркує П'єр, тупо розглядаючи потерту блакитну ковдру. Вчора дощило, сьогодні — сонце, вчора було сумно, сьогодні прийде Мішель. Єдине, що залишається незмінним, — ніколи в житті не домогтися мені, щоб це ліжко мало пристойний вигляд". Врешті не біда, жінки полюбляють нелад у парубоцькому помешканні, це дає їм змогу вибачливо посміхатися (виявляючи при тому материнські комплекси), запинати фіранки, переставляти вазони чи крісла, промовляючи: "Тільки ти міг поставити цей стіл саме туди, де немає світла", Мішель напевне скаже щось подібне, торкатиметься книжок і лампи, переставляючи їх, а він погоджуватиметься з усім і лише дивитиметься на неї з ліжка або з глибокої старої софи, розглядатиме її крізь дим "Галуаз" і жадатиме її.

"Шоста година — золота пора", — думає П'єр. У цей час весь квартал Сан-Сюльпіс починає змінюватися, готуючись до ночі. Невдовзі від нотаріуса вийдуть друкарки, чоловік пані Ленотр закульгає на сходах, буде чутно розмову сестер з шостого поверху, нерозлучних у пору, коли купуються хліб і газети. Мішель має прийти з хвилини на хвилину, хіба що заблукала або повіялась за своєю звичкою хтозна-куди і подорожує у дивовижних мініатюрних світах вітрин. А потім вона йому пояснить: ведмедик на брелоці, платівка Куперена , бронзовий ланцюжок з блакитним камінчиком, повна збірка творів Стендаля, літня мода. Для невеличкого запізнення — такі зрозумілі причини. Отже — друга сигарета "Галуаз", друга чарка коньяку. Не погано було б послухати пісеньок Мак Орлана; він ліниво шукає у стосах зошитів і паперів. Напевне платівку забрали Ролан і Бабетта; могли б принаймні попередити його. Чому ж це не йде Мішель? Він умощується на краю ліжка, зібгавши ковдру. От і знову доводиться обсмикувати її з усіх боків, аби не висувався клятий ріжок подушки. А як смердить тютюновим димом! Мішель неодмінно зморщить носика і зауважить, що тут накурено, хоч сокиру вішай. Сотні й сотні "Галуаз", випалені протягом сотень і сотень днів: дисертація, приятельки, два приступи печінки, нудота. Сотні й сотні "Галуаз"? Його завжди дивує, коли він ловить себе на думці про якісь дурниці. Він пам'ятає старі краватки, викинуті десять років тому, колір марок з Бельгійського Конго — гордості його дитячого захоплення філателією. Так, ніби в глибинах пам'яті знав напевне, скільки сигарет випалив за життя, яким був смак кожної з них, де закурив і де тицьнув кожний недопалок. Може, через цю невблаганну бухгалтерію йому й сняться часом безглузді цифри. "Або ж тоді Бог існує", — припускає П'єр. Дзеркало шафи повертає його власну посмішку, змушуючи, як завжди, надати обличчю певного виразу, відкинути пасмо чорного волосся, яке Мішель погрожує обстригти. Чому ж це не йде Мішель? "Мабуть, не хоче заходити до мого помешкання", — вирішує П'єр. Але ж вона мусить якогось дня прийти, хоча б заради того, щоб обстригти йому те чорне пасмо. Даліла заплатила високу ціну — за меншу не доберешся до чоловічої чуприни. П'єр твердить собі: треба бути справжнім ідіотом, аби думати, що Мішель не хоче прийти до нього. Думка ця якась невиразна, ніби долинає здалеку. Часом думці доводиться пробиватися крізь всілякі перешкоди, щоб її почути. Це якийсь ідіотизм — гадати, що вона не хоче зайти до його кімнати. Якщо її немає, то лише тому, що задивилася на якусь вітрину галантереї або іншого магазину, в захваті від маленького порцелянового тюленя чи літографії Цзао-Вукі. Йому здається, ніби він бачить її, але водночас усвідомлює, що в цю саму мить, затягаючись цигарковим димом, уявляє собі мисливську двостволку і відчуває себе прощеним за власну дурість. Нічого надзвичайного, така собі дубельтівка, але чому вона може раптом опинитись у його кімнаті і звідки це почуття подиву? Він не любить цієї пори, коли все сіріє, синіє. Недбало простягає руку, щоб запалити лампу на столі. Чому не йде Мішель? Ні, вона вже не прийде, дарма чекати. Мабуть, таки справді не хоче приходити до його кімнати. Ну то що ж, врешті-решт... І це не трагедія. Ще чарку коньяку, погортати книжку, піти з'їсти щось у барі в Леона. Жінки завжди однакові, в Енгієні чи Парижі, старі чи молоді. Його теорія "винятків" не підтверджується практикою, врешті-решт миша завжди задкує перед тим, як потрапити в пастку. Чому, власне, пастку? Сьогодні чи колись, рано чи пізно... Він чекав на неї з п'ятої, хоч вона мала прийти близько шостої; спеціально випрасував блакитну ковдру, як дурень узяв віничка з пір'я і видерся на крісло, аби змести непомітне, геть безневинне павутиння. А втім, було б цілком природним, аби саме цієї миті вона вийшла з автобуса на Сан-Сюльпіс і рушила до його будинку, затримуючись перед вітринами і милуючись голубами на площі. У неї нема жодної причини не хотіти прийти до нього. І в нього немає причини думати про двостволку або саме цієї хвилини вирішити остаточно, що краще — вивчати творчість Мішо чи Грема Гріна. Раптовий вибір завжди був для нього загадкою. Адже повинні бути певні причини, а не просто випадок, щоб саме Грін, а не Мішо, Мішо, а не Енгієн, тобто не Грін. Щоб не сплутати місцевість Енгієн з таким письменником, як Грін... "Просто неможливо, щоб усе було абсурдом", — міркує П'єр, відкидаючи цигарку. "І коли не приходить, щось, певно, перешкодило їй, — якісь незалежні від нас обставини".

Він спускається на вулицю, з хвилину чекає у брамі. Бачить, як на площі спалахують вогні. Коли він умощується за столиком на вулиці і замовляє пиво, в Леона ще нікого нема. Йому видно вхід до свого будинку, отже, якби... Леон говорить про подорож по Франції. Приходить хрипкоголоса Ніколь з приятелькою, квітникаркою. Пиво прохолодне, отож чому б не замовити сосиски. Біля брами його будинку скаче на одній ніжці консьєржчин син. Втомившись, він починає скакати на другій.

— Безглуздя якесь, — каже Мішель, — чому б це я не хотіла до тебе прийти, коли ми умовились?

Едмон подає каву, зараз одинадцята година ранку, в кав'ярні о цій порі майже нікого нема, і, Едмон затримується біля них, щоб потеревенити про подорож по Франції. Потім Мішель пояснює, що, власне, сталося — про це можна було здогадатися з самого початку: її матері стало погано, збезумілий батько зателефонував до неї в бюро, потім таксі і чимдуж додому і все надаремно — звичайне запаморочення. Так траплялось уже не раз, і треба бути П'єром, щоб...

— Радий, що їй уже краще, — відповідає дурнувато П'єр і накриває правицею руку Мішель. Мішель накриває його правицю своєю лівою рукою, потім виймає праву руку зі споду, і кладе її на П'єрову лівицю, якою той встиг накрити її ліву руку. П'єр виймає свою правицю з-під споду і кладе її зверху. Мішель витягає свою руку з самого споду і притуляє до його носа.

— Холодний, як у песика.

П'єр признається, що сам не може збагнути, чому у його носа така температура.

— Дурнику, — мовить Мішель.

П'єр цілує її в чоло, у коси. Мішель нахиляє голову, але він піднімає її за підборіддя і примушує дивитись на себе, перш ніж поцілувати в уста. Цілує раз і другий. Пахне свіжістю, тінню під деревами. Im wundershönen Monat Mai, als ... — виразно чує він мелодію. Його дивує, що так добре запам'ятав слова, хоч тільки в перекладі вони мають для нього сенс. Йому подобається мелодія, так гарно звучать слова, він тихенько наспівує їх у коси Мішель, у її вологі уста: Im wundershönen Monat Mai, als.. Рука Мішель впирається в його плече.

— Боляче, — каже вона, відпихаючи його, і проводить пальцем по губах.

П'єр бачить слід своїх зубів на її губі. Гладить їй скроню і знову її цілує. Чи не гнівається на нього Мішель? Ні. Коли ж бо, коли ж, коли вони залишаться вдвох на самоті? Він не годен дати собі ради; її пояснення ніби про щось інше. Охоплений прагненням побачити, як вона заходить до його будинку, піднімається сходами на п'ятий поверх і опиняється у його кімнаті, він ніяк не второпає, що все раптом змінилось, бо батьки Мішель виїжджають на два тижні в село. Хай собі їдуть, тим краще, тоді ж бо Мішель... Він раптом оговтується, дивиться на неї. Мішель сміється.

— Ти будеш сама вдома аж два тижні...

— Який же ти дурненький, — каже Мішель. Вона випростує палець і малює уявні зірки, трапеції, спіралі. Звичайно ж, мама розраховує на те, що вірна Бабетта складе їй товариство протягом цих двох тижнів — на околицях тільки й чути про крадіжки та напади.

П'єр ніколи не бачив їхньої вілли, хоч думав про неї так часто, ніби вже й побував там; ось він іде за Мішель до обставленого старомодними меблями салону, піднімається сходами, неодмінно торкнувшись рукою скляної кулі внизу. Невідомо чому, дім йому не подобається, хочеться вийти в сад, хоч не віриться, щоб при такій маленькій віллі був сад. Він насилу відривається від того образу й усвідомлює, що він — щасливий, сидить у кав'ярні з Мішель, що дім буде зовсім інший, ніж той, вигаданий, ним, захаращений меблями й потертими килимами. "Треба буде попросити мотоцикл у Ксав'є", — думає П'єр. Він зачекає на Мішель, і за півгодини — вони в Кламарі, а попереду два уїкенди, можна поїхати кудись на прогулянку, треба подбати про термос і розчинну каву.

— Скажи, на сходах у твоєму домі є скляна куля?

— Ні, — відповідає Мішель, — ти плутаєш з...

Вона затинається, ніби їй перехопило горлянку нервовим спазмом. Потонувши в кріслі, притулившись потилицею до люстра, з допомогою якого Едмон ніби намагається збільшити кількість столиків у своєму ресторані, П'єр ловить себе на думці, що Мішель для нього — ніби кішка або портрет незнайомки. Хоч вони близько знайомі, та їй, напевно, так само важко його зрозуміти. Звичайно, кохання не приносить порозуміння, як не дають його спільні знайомі чи схожі політичні переконання. Все починається з переконання, що людина не має ніяких таємниць, адже добути інформацію так легко; Мішель Дювернуа, двадцять чотири роки, шатенка, сіроока, служить у діловій конторі. А вона знає, що я — П'єр Жоліве, двадцять три роки, блондин... Але ж вранці ми поїдемо до неї додому, за.