Таємна зброя - Сторінка 2

півгодини будемо в Енгіені. "Знову той Енгієн", — похоплюється П'єр, відмахуючись від назви, як від настирної мухи. Вони матимуть два тижні для того, щоб побути., разом, біля, дому напевно є сад, либонь, зовсім, не схожий на той, який він, собі уявляє, треба б розпитати Мішель про сад, але Мішель підкликає Едмона; вже пів на дванадцяту, і шеф гніватиметься за спізнення.

— Зачекай ще трохи, —, просить П'єр. — Дивись, он Ролан і Бабетта. Просто неймовірно, але нам ніколи не щастить посидіти вдвох у цьому кафе.

— Удвох? — перепитує Мішель. — Але ж ми умовилися з ними...

— Я знаю, а все ж таки...

Мішель породить плечима, але П'єр знає: вона розуміє його і в глибині серця засмучена, що приятелі такі пунктуальні. Ролан і Бабетта, завжди такі вдоволено щасливі, цього разу чомусь дратують його. Вони — по той бік, захищені хвилерізом часу. їхня роздратованість чи незадоволення стосуються навколишнього світу, політики або мистецтва, проте ніколи — їх самих, їхніх власних глибинних стосунків. їх рятує звичка, автоматичні жести. Все випрасуване, розправлене, перенумероване. Самовдоволені поросятка, бідолахи, такі з них щиросердні приятелі. Несподівано він відчуває, що йому не; хочеться подавати руку Роланові, він ковтає слину, вглядається йому в очі, а потім стискає пальці так, ніби хоче їх зламати. Ролан зі сміхом сідає навпроти; в нього новини з кіноклубу, треба неодмінно побувати там в понеділок. "Самовдоволені поросятка", — дратується П'єр. Фільм Пудовкіна, ну й що з того? Дайте спокій, можна б уже й про щось новіше.

— Про щось новіше, — бурчить Бабетта. — Новіше? Який ти старий, П'єре!

Але ж не подати руку Роланові нема причини.

— Люка одягла помаранчеву блузку, вона їй так личить... — розповідає Мішель.

Ролан витягає "Галуаз" і замовляє каву. Чому б то не подати руки?

— Вона дівчина розумна, — каже Бабетта.

Ролан дивиться на П'єра й підморгує йому. Вдоволене поросятко, жодних проблем. П'єрові огидна ця вдоволеність, коли Мішель може теревенити про помаранчеву блузку, вдоволеність така далека від нього, як і завжди. Що у нього з ними спільного? Він долучився до них останній, вони його насилу терплять.

Розмовляючи (йдеться про якісь чоботи), Мішель проводить пальцем по губі. Навіть поцілувати її по-людськи він не вміє. Зробив боляче, а вона це запам'ятала. Ну й нехай, йому всі роблять боляче, підморгують йому, всміхаються до нього, "дуже його люблять". Це — як тягар у грудях, як необхідність відійти від них, щоб знов усамітнитися в своїй кімнаті і здогадуватись, чому не прийшла Мішель, чому Ролан ї Бабетта забрали його платівку без дозволу.

Мішель позирає на годинник і підхоплюється з місця. Домовляються йти разом до кіноклубу. П'єр платить за каву. Йому стає трохи легше, хочеться перекинутися слівцем з Роланом і Бабеттою, він сердечно прощається з ними. "Самовдоволені поросятка", найкращі друзі Мішель.

Ролан дивиться, як вони віддаляються залитою сонцем вулицею. Неквапливо допиває каву.

— Мені здається... — каже Ролан.

— Мені теж, — погоджується Бабетта.

— Зрештою, чом би й ні?

— Справді, чом би й ні? Але це було б уперше відтоді, як...

— Зараз найслушніша пора, щоб Мішель якось дала собі раду, — каже Ролан, — та, коли хочеш, мені здається, вона вже закохана.

— Обоє вони закохані.

Ролан замислюється.

Він домовився зустрітися з Ксав'е у кафе на площі Сен-Мішель, але прийшов зарано. Замовив пиво і переглянув газету. Не пригадує, що, власне, робив з тієї миті, як розлучився з Мішель перед входом до її контори. Останні місяці були такі невиразні, як і цей ранок, що лише почався, а вже приніс якусь дивну мішанину фальшивих спогадів, непорозумінь. У його житті, що воднораз ніби й не його життя, єдина певність — це прагнення бути якнайближче до Мішель, він чекав цього щохвилинні воднораз відчував, що цього не досить, бо все якесь химерно дивне. Він не знає про неї нічого, власне, абсолютно нічого — ну, має вона сірі очі, по п'яти пальців на руках, незаміжня, часом радіє, як дівчинка. По суті, (абсолютно нічого. А через те, що він нічогісінько про неї не знає, досить не бачитися з нею хвилину, і в його душі непролазними гіркими хащами вже проростає порожнеча: вона боїться тебе, бридиться тобою, інколи одпихає, відштовхує посеред найпалкіших цілунків, не жадає тебе, вона ніби чимось настрахана, навіть сьогодні несподівано різко відштовхнула тебе, а яка була гарна, як щиро притулилася до тебе при прощанні і як добре все залагодила, щоб завтра вранці зустрітися і разом поїхати до Енгієна, а ти полишив слід зубів на її устах, цілував і вкусив, аж вона пожалілася, провела пальцем по губі, пожалілася без гніву на нього, тільки здивувалася дуже. Als alle Knospen sprangen , — він подумки мугикав Шумана, ах ти ж, хаме, мугичеш, а сам вкусив її, цілуючи, і тепер згадуєш, як рушив тоді вгору сходами, так-так, рушив сходами, погладивши мимохідь скляну кулю внизу, але ж потім Мішель пояснила, що в її домі взагалі нема жодної скляної кулі.

П'єр засовався на канапі, шукаючи цигарки. Зрештою Мішель теж не дуже багато про нього знає, очевидно, цікавитись не в її характері, хоча и вислуховує всі звіряння так уважно і шанобливо, і навіть може співпереживати кожну мить життя, все що завгодно, — і кота, що виходить з брами, і бурю в Сіте, листок конюшини, платівку Джеррі Мулігана. Уважна, інколи сповнена захвату і поваги, вміє і вислухати, і змусити прислухатись до себе. Так, від зустрічі до зустрічі, від розмови до розмови дійшло до того, що вони стали "парою" серед натовпу, трохи політики, трохи романів, піти десь у кіно, цілунки, щоразу палкіші, дозвіл його руці пестити її шию, торкатися персів, безліч разів повторюючи те саме запитання, що лишається без відповіді. Дощить — треба сховатись під якийсь дах, надто палить сонце — зайдемо до тієї книгарні, завтра познайомлю тебе з Бабеттою, моєю давньою приятелькою, вена тобі сподобається. Потім виявляється, що приятель Бабетти — давній колега Ксав'є, найближчого друга П'єра, отже, коло звужується. Часом у Бабетти і Ролана, — часом у кабінеті Ксав'є, вечорами — в кафе латинського кварталу. Власне, не замислюючись над цим, П'єр вдячний Роланові й Бабетті за приязнь, якою вони обдаровують Мішель, за їхнє ненав'язливе піклування про неї, хоча Мішель ніби й не потребує такого піклування. У них, як правило, не розмовляють про людей, вони полюбляють абстрактні теми, політику, судові продаси, понад усе люблять перекидатися промовистими поглядами, частувати сигаретами, тинятися по кафе, бути завжди в оточенні приятелів. Йому пощастило, що його прийняли, наблизили до себе. З ними не так легко зійтися, вони знають, як "відшити" нахабу. "Вони мені до вподоби", — каже подумки П'єр, допиваючи пиво. Мабуть, для них він уже коханець Мішель, принаймні так думає Ксав'є. В його голові не вклалося б, що Мішель весь час йому відмовляє, власне, безпричинно, просто відмовляє, дарма що вони зустрічаються, прогулюються разом, розмовляють між собою. До чого тільки не звикають люди, навіть до неймовірних речей. Починаєш вірити, що таємниця пояснює себе сама і хтось спроможний жити життям внутрішнім, приймаючи щось неприйнятне, розлуки на розі вулиць або в кафе, коли все могло скластися так просто, сходи зі скляною кулею внизу, де починаються поручні, сходи, що ведуть до справжньої зустрічі... А втім, Мішель сказала, що не існує ніякої скляної кулі.

Високий, худий Ксав'є приносить стомлене багатоденною працею обличчя. Він говорить про якісь досліди, про біологію як причину скептицизму. Приглядається до свого зжовтілого від тютюну пальця. П'єр питає:

— Скажи, тобі іноді не спадає якась несподівана думка, щось зовсім не зв'язане з тим, про що ти досі міркував?

— Зовсім не зв'язане — це лише гіпотеза, над якою треба попрацювати, та й тільки, — відповідає Ксав'є.

— Бачиш, я почуваю себе якось дивно останнім часом. Мусиш дати мені щось, ну, щось для об'єктивнішого бачення.

— Для об'єктивнішого бачення? — перепитує Ксав'є. — А хіба є. тема, старий?

— Забагато копаюся в собі, — пояснює П'єр. — Така дурість.

— .А Мішель не дає тобі об'єктивного бачення?

— Оце, власне, вчора зі мною скоїлось...

Він чує свої слова, бачить Ксав'є, що дивиться на нього, відбиття Ксав'є в дзеркалі, його шию, бачить себе самого, як він розмовляє з Ксав'є (але звідки та нав'язлива думка, що внизу поручнів має бути скляна куля?), і час від часу помічає його рух головою, професійний рух, такий гротескний, коли це відбувається не в лікарському кабінеті, і лікар не в білому халаті, а зовсім інакший, якийсь владний.

— Енгієн?.. — каже Ксав'є, — не переймайся цим. Я, приміром, завжди плутаю Ламаній із Ментоном. Це. поза сумнівом, провина якоїсь вчительки, десь у далекому дитинстві. — Якщо погано спатимеш, скажи, випишу тобі щось. Певний, що два тижні у тому раю обов'язково вплинуть на тебе якнайліпше. Нема нічого кращого за спільну подушку. Це враз прояснює думки, а то й взагалі їх проганяє — і дає спокій.

Може, коли б він більше працював, більше втомлювався, коли б сам побілив свою кімнату чи пішки ходив на лекції, а не їздив автобусом, то... Якби йому доводилося самому заробляти сімдесят тисяч франків, які надсилають йому батьки на прожиття... Зіпершись на балюстраду Понт-Неф, він дивиться на баржі, відчуваючи на шиї і плечах гаряче проміння літнього сонця. Зграйка дівчат минає його, сміючись, чути цокіт кінських копит. Обганяючи дівчат, рудий велосипедист протяжно свище, вони сміються ще голосніше, і раптом зринає відчуття, ніби в повітрі закрутився рій опалого листя і вигриз йому обличчя одним жахним чорним укусом велетенських щелеп.

П'єр тре очі, поволі випростується. То не були слова, ані галюцинація: щось середнє поміж тим і тим, якийсь невиразний образ у словах, яких набралося стільки, скільки є опалого листя на землі, воно раптом злетіло вгору, щоб зацідити йому в обличчя. Він бачить, як тремтить його правиця, сперта на балюстраду. Він затискає її в кулак, щоб побороти той дрож. Ксав'є вже далеко, марно бігти за ним, додавати ще один анекдот до беззмістовної колекції своїх витівок. "Опале листя? — перепитає Ксав'є. — Але ж на Понт-Неф немає опалого листя".