Таємна зброя - Сторінка 5

Боже, цього не можна витримати...

— А я думала, що ти вже вилікувалась від усього того, — каже Бабетта вдавано байдуже. — П'єр не дурень, і він усе розуміє. Я була певна, що він це давно знає.

— Я збиралась розповісти йому, власне, вже почала була і саме тоді... Бабетто, присягаюсь, він почав заїкатись, а перед тим... перед тим...

— Ти вже казала мені, але ти перебільшуєш, я певна цього. Ролан так само часом змінює зачіску, і ти його, до речі, ні з ким не плутаєш, чорт забирай.

— А зараз він поїхав, — повторює монотонно Мішель.

— Повернеться, — каже Бабетта. — Добре, приготуй Роланові щось поїсти, у нього жахливий апетит.

— Оббріхуєш мене! — озивається Ролан з дверей. — Що там з Мішель?

— Їдьмо, — каже Бабетта. — Їдьмо негайно.

Він керує світом з допомогою каучукового керма, затиснутого в руці. Праворуч — і всі дерева вздовж дороги зливаються водно. Ліворуч — зелене безмежжя з поодинокими тополями, що тікають назад, поволі один за другим наближаються високовольтні стовпи. їзда — це щасливий ритм, до якого починають вплітатися слова, уривки образів, що не мають нічого спільного з дорогою, каучук — праворуч, звук чимдалі голосніший, шнур цього звуку напнутий десь на межі людської витривалості, але він уже не мислить, усе стало мотором, тіло — лише придаток до нього, вітер в обличчя, як забуття, Корбейль, Арпажон, Лінас-Монтлері, знову тополі, будка регулювальника руху, світло дедалі фіалковіше, свіже повітря входить у розтулені вуста повільніше, повільніше, на тому перехресті праворуч, до Парижа 18 км. Чінзано, до Парижа 17 км. "Не розбився, — думає П'єр, поволі в'їжджаючи на дорогу ліворуч. — Невірогідно, але не розбився". Утома навалюється йому ззаду на плечі, як пасажир, вона чимдалі солодша, чимдалі безповоротніша. "Думаю, що пробачить мені, — міркує П'єр. — Ми обоє чинимо по-дурному, треба, щоб вона зрозуміла, вона повинна зрозуміти, але нічого не знаєш насправді, поки не оволодієш коханою, а я кохаю її волосся між моїми пальцями, кохаю її тіло, кохаю її, кохаю..." Біля дороги вигулькує лісок, опале листя, навіяне вітром, встеляє дорогу. П'єр дивиться на листя під колесами мотоцикла. Каучуковий циліндр праворуч, різкіше, ще різкіше. І раптом — скляна куля, ледве: зблискує внизу, де починаються поручні. Немає потреби залишати мотоцикл далеко од вілли; хоча Боббі може розгавкатись, краще сховати його між кущами; темнішає, він іде пішки, входить до вітальні, шукаючи Мішель, але її немає на канапі, тільки пляшка коньяку і брудні чарки; двері до кухні одчинено, але через них не вливаються червоні промені сонця, що сідає за садом, і тільки тиша, так що найліпше підійти до сходів, простуючи на блиск скляної кулі, а може, то очі Боббі, бо ось він лежить, зіщулившись, на першій сходинці і злегка гарчить, але неважко буде обійти його, треба підніматися тихенько, щоб не рипіли сходинки, — це може налякати Мішель, двері причинені, не може бути такого, щоб двері були причинені, а в його кишені не було ключа, але ж насправді тай, двері причинені і не треба ключа, приємно відгорнути рукою волосся, простуючи до дверей, штовхнути їх легенько правою ногою, вони потроху розчиняються. Мішель сидить на краю ліжка, підводить очі і дивиться на нього, підносить обидві руки до вуст, здається, збирається закричати (але чому волосся не спадає вільно на плечі, чому вона не в блакитній сорочці? На ній якісь джинси, і виглядає вона жахливо), але посміхається, зітхає, встає, простягає до нього руки, каже: "П'єре, ІТєре" замість того, щоб благати, ламаючи руки, і опиратися йому, шепоче його ім'я і чекає на нього, і дивиться на нього, і тремтить, ніби від щастя, а може, від сорому, як сучка-донощиця, бо така і є, він добре її бачить, незважаючи на купу опалого листя, що знову огортає його обличчя, а він здирає його обома руками, тоді як Мішель відступає на крок назад, наштовхується на край ліжка, з розпачем озирається через плече, і кричить, кричить, насолода запаморочує його, він тоне в ній, кричи — ось тобі, волосся між пальцями, ось тобі,, просись не просись, ось тобі, нарешті, сучко, ось тобі.

— Ради бога, але то вже давня історія, — каже Ролан на крутому віражі.

— Я теж так гадала. Майже сім років. І раптом випливає. Чомусь саме тепер...

— Помиляєшся: якщо вже мусило колись випливти, то саме тепер. Навіть виходячи з того, що це абсурд, тут є якась логіка. Я сам... Буває повертається до мене уві сні, віриш... Не можна забути, як ми його убили. Правда, тоді не було, власне, виходу, — каже Ролан, натискаючи на педаль.

— Вона цього не знає, — каже Бабетта, — знає тільки те, що невдовзі його вбили. Було б справедливо, щоб вона дізналась, хоч би про це.

— Припустімо. Але ж йому це зовсім не видалося справедливим. Пригадую його обличчя, коли ми в лісовій глушині витягли його з авто. Відразу зрозумів, що це — кінець. Треба віддати йому належне — в ту мить він був мужнім.

— Завжди легше бути відважним, аніж бути людиною, — каже Бабетта. — Зґвалтувати дитину... яка... Коли згадаю, як я мусила стежити, аби Мішель не наклала на себе руки. Ті перші ночі... Не дивно, що все те нині повертається до неї. Мабуть, це навіть природно...

Автомобіль на великій швидкості в'їжджає на вулицю, де розташована вілла.

— Такий був мерзотник, — каже Ролан. — Чистокровний арієць, — як вони себе тоді називали. Звичайно, попросив цигарку, все, як належить. Хотів також знати, чому його кінчаємо. Ну, то ми йому пояснили, пояснили аж надто вичерпно. Коли, бува, він сниться мені, то завжди із тим виразом зверхності і подиву, з тим своїм мало не елегантним запитанням. Пам'ятаю, як упав розквашеним обличчям в опале листя.

— Досить, прошу тебе.

— Він дістав по заслузі, не кажучи вже про те, що іншої зброї ми не мали. Якщо добре вцілити, мисливський набій... Це там, ліворуч, у глибині?

— Так, ліворуч.

— Сподіваюсь, коньяк тут теж знайдеться, — каже Ролан, гальмуючи.

З іспанської переклав

Юрій ПОКАЛЬЧУК