Таємна зброя - Сторінка 3

Скаже так, немов не знає, що на Понт-Неф нема опалого листя, що опале листя є лише в Енгієні.

А тепер я маритиму про тебе, кохана, цілу ніч лише про тебе. Лише про тебе, тільки так можна вповні відчути себе самого, мати тебе в собі, як дерево, поволі відділятися від стовбура, що підтримує мене і спрямовує, обережно кружляти навколо тебе в повітрі, торкаючись тебе кожним листочком (зелені, зелені — ти і я, стовбур повен життєдайних соків, і зелене листя, зелене, зелене), і не віддалятися від тебе, не допустити, аби щось стороннє було поміж нами, одвернуло від тебе мою увагу, позбавило мене хоч на мить думки, що ця ніч поволі пливе до ранку і що там, з другого боку, там, де ти мешкаєш, там, де спиш, знову буде ніч, коли ми приїдемо разом і увійдемо до твого дому, долаючи сходи ганку, запалимо світло, погладимо твого пса, вип'ємо кави і дивитимемось одне на одного, аж поки я обійму тебе (мати тебе в собі, як дерево) і потихеньку спрямую до сходів, на яких немає скляної кулі, ми рушимо, рушимо вгору, двері зачинено, але ключ у мене в кишені...

П'єр зривається з ліжка, підставляє голову під кран з холодною водою. Марити лише про тебе... але чому воно так виходить, що то — глуха і темна жага, в якій Мішель вже не Мішель (мати тебе в собі, як дерево), а він не відчуває її в своїх обіймах, коли виносить по сходах, бо щойно ступив на першу сходинку, як побачив скляну кулю і відчув, що він — сам, сам іде сходами, а Мішель нагорі, за зачиненими дверима, і не знає, що другий ключ у нього в кишені і що він підіймається сходами.

Він утирається, широко розчиняє вікна у ранкову свіжість. Якийсь п'яничка, благодушно мурмочучи, плентається вулицею, хилитаючись так, ніби бреде по воді. Поспівує, ходить туди-сюди якимсь церемонним танцювальним кроком, посеред сірості, яка поволі вгризається в брук, у зачинені брами. Als alle Knospen sprangen, — зриваються слова з пересохлих губ П'єра і прилипають до мелодії, що прилетіла знизу, хоч вона не має з ними нічого спільного, але ж і слова також не мають ні з чим нічого спільного, приходять так, як і все інше, вриваються в його життя, а потім — виснажлива стурбованість, повна люті порожнеча, що, розверзаючись, відкриває очам клапті чогось; вони чіпляються за все навколо — за двостволку, за купи сухого листя, за п'яничку, який ритмічно танцює щось на зразок павани з реверансами, що розчиняються у лахмітті, спотиканнях, старечому шамотінні.

Мотоцикл на вулиці д'Алезія. П'єр відчуває, як на поворотах і коли вони обганяють автобуси Мішель дужче горнеться до нього. Зупиняючись перед червоним світлом, він одхиляє голову назад і чекає на пестощі, на поцілунок у чуприну.

— Мені вже не страшно, — каже Мішель, — ти дуже добре ведеш. Тепер повертай праворуч.

Вілла загубилася серед десятків інших у долині зразу ж за Кламаром. Для П'єра слово "вілла" звучить як "захисток", як втілення спокою і усамітнення, де мусить бути сад і солом'яні крісла, а вночі — може, і світлячки.

— А в твоєму саду є світлячки?

— Мабуть, нема, — відповідає Мішель, — що ти все вигадуєш?

Важко вести мотоцикл і розмовляти водночас, дорога вимагає уваги, надто коли ти передрімав хіба що годинку під ранок. Треба не забути ковтнути ліки, що їх йому дав Ксав'є, навряд чи він про них згадає, а втім, може, це й не потрібно. Він одхиляє голову назад і мугиче, бо Мішель не поспішає цілувати, Мішель сміється і проводить рукою по його чуприні. Зелене світло. "Досить уже придурюватися", — сказав Ксав'є, помітно знервований. А втім, це минеться, два порошки перед сном, ковток води. А як спить Мішель?

— Мішель, як ти спиш?

— Та добре, — каже Мішель, — правда, часом бувають кошмари, як у всіх, зрештою.

Звичайно, як у всіх, але, прокинувшись, вона знає, що сон минув і немає потреби вдиратися у вуличний галас, у розмови з приятелями, у найневинніші заняття (але ж Ксав'є обіцяв, що два порошки допоможуть), вона, мабуть, спить обличчям до подушки, трошки підібгавши коліна, дихання ледь чутне, і такою, як уявив її зараз, вона буде біля нього, у спокійному сні, гола і беззахисна, а він покладе їй одну руку на коси, і... жовте світло, червоне світло, стоп.

Він гальмує так різко, що Мішель скрикує, а потім завмирає без руху, — ніби присоромлена своїм криком. Нога на асфальті. П'єр повертає голову і посміхається чомусь, і ніби так і лишається завислий у повітрі, завжди усміхнений. Він знає, що за мить запалиться зелене світло, а за його мотоциклом — вантажна машина і авто. Зелене світло! За мотоциклом — вантажна машина і авто, хтось сигналить двічі, тричі...

— Що з тобою? — питається Мішель.

Минаючи їх, тип з авто лається, П'єр повільно рушає. То на чому ж ми зупинились? Ага, побачу її таку, яка є, — беззахисну і голу. Тобто це ми сказали, дійшли якраз до тієї миті, коли побачили її сонну, голу, беззахисну, проте нема, здається, жодного приводу припускати, що за мить буде треба... Так, чую, спершу ліворуч, потім знову ліворуч, потім знову ліворуч. Отой дах з черепиці? Сосни, як добре тут, слухай, твоя вілла чудова з цим сосновим, бором, і твої родичі якраз поїхали на село, аж не віриться, Мішель, у таке щастя неможливо повірити...

Боббі, заливаючись привітним гавканням, старанно принюхується до штанів П'єра, який штовхає мотоцикл до порога дому. Мішель уже увійшла, відчинила жалюзі і повертається до П'єра, який роззирається навколо і пересвідчується, що тут нічого не нагадує його фантазій.

— Тут мали бути б три сходинки... — каже П'єр. — А ця вітальня... а втім... не звертай на мене уваги, людина завжди все уявляє собі інакше. Навіть меблі. Тобі теж так здається?

— Буває, — погоджується Мішель. — П'єре, мені хочеться їсти. Слухай, будь ласка, допоможи мені. Треба, щось приготувати.

— Кохана, — каже П'єр.

— Відчини вікно, впусти сонце. Та тримайся ж спокійно, а то Боббі подумає, що...

— Мішель, — каже П'єр.

— Я хочу перевдягнутись. Якщо хочеш, скинь піджак, а в тій шафі пошукай щось випити, я на цьому не знаюсь.

Він бачить, як вона відходить, як вибігає нагору сходами, зникає на площадці. В шафі є щось випити, вона не знається на тому. Вітальня велика і темна. П'єрова рука обмацує край поручнів. Врешті, вона ж попереджала, але він відчуває приглушене розчарування, — таки немає скляної кулі.

Мішель повертається в якихось старих джинсах і величезній блузці.

— Ти схожа на гриб, — ніжно мовить П'єр, як кожен чоловік, коли жінка, вбрана в завеликий для неї одяг. — Може, ти покажеш мені дім?

— Будь ласка, — погоджується Мішель. — Знайшлося щось випити? Зачекай, ти просто ні на що не здатний.

Вони беруть чарки й сідають у салоні на канапі, край відчиненого вікна. Боббі намагається поводитися пристойно, він лягає на килим і дивиться на них.

— Ти йому припав до душі, — каже Мішель, пригублюючи чарку. — Чи подобається тобі мій дім?

— Ні! — каже П'єр. — Він темний, страшенно міщанський, та ще захаращений огидними меблями. А в ньому ти в цих жахливих штанях!

Він пестить її шию, прихиляє до себе, цілує в губи. Вони починають цілуватися, П'єр відчуває тепло руки Мішель, вони цілуються, присуваються ближче, але Мішель стогне і намагається визволитись, мимрить щось нерозбірливе. У свідомості П'єра майнула невиразна думка: найважче буде заткнути їй рот, але так щоб не зомліла. Раптом він відпускає її, дивиться на свої руки, як на чиїсь чужі, чує уривчасте дихання Мішель, глухе гарчання пса на килимі.

— Я просто божеволію від тебе, — каже П'єр, проте благальність його слів зовсім не передає того, що він відчув хвилину тому. Ніби чийсь наказ, непереможне жадання заткнути їй рота, але щоб при цьому вона не зомліла. Він випростує руку, здалека торкається її скроні; пропонує приготувати якусь закуску, сам вибирає вино, так, біля вікна надто спечно.

Мішель їсть по-своєму — сир з анчоусом в олії, салат з омаром. П'єр попиває біле вино, дивиться на неї і посміхається.

— Дивно, — каже він, — у нас ніколи не заходила розмова про часи війни.

— Чим менше про те згадувати... — відповідає Мішель, витираючи скоринкою таріль.

— Звичайно, але спогади все одно часом повертаються. Для мене ті часи не були такими вже жахливими, врешті, ми ж були дітьми. Це нагадувало якісь, нескінченні канікули, відчуття повного і майже веселого абсурду.

— Для мене то аж ніяк не було канікулами, — заперечує Мішель

— Весь час дощило.

— Дощило?

— Тут, — Мішель торкається чола. — І перед очима і всередині за очима. Все було мокре, спітніле і мокре.

— Ти жила тоді тут?

— Лише спочатку. Пізніше, за окупації, мене послали до дядька в Енгіен.

П'єр не помічає, як сірник обпікає йому пальці, він розтуляє рота, махає рукою, чортихається. Мішель посміхається, задоволена, що можна змінити тему розмови. Коли вона іде по фрукти, П'єр запалює цигарку, затягується так, ніби має намір задихнутися димом. Отже, все на світі можна якось пояснити, якщо пошукати добре, зрештою Мішель не раз, коли вони тинялись по кав'ярнях, розповідала про Енгієн, тими нічого не вартими, приреченими на забуття фразами, які тільки згодом стають мотивами якогось сну чи марення. Персик? Так, можна, тільки очищений. Ну що ж, йому дуже жаль, але жінки завжди чистили йому персики, а хіба Мішель не така, як усі?

— Жінки, кажеш? Якщо вони чистили тобі персики, то були такі ж дурні, як і я. Ти краще змолов би каву.

— Отже, ти мешкала в Енгієні, — каже П'єр, приглядаючись до рук Мішель з легкою відразою, як завжди, колу бачив очищений плід.

— А що робив твій батько за війни?

— А нічого такого. Ми просто животіли, чекаючи, коли все це нарешті скінчиться.

— Німці вам не дошкуляли?

— Ні, — каже Мішель, обертаючи персик між залитими соком пальцями.

— Ти мені не казала, що ви мешкали в Енгієні.

— Не люблю згадувати ті часи, — каже Мішель.

— Проте мусила мені колись про це сказати, — сам собі заперечує П'єр. — Бо звідкись я знаю, що ти жила в Енгієні.

Персик вислизає на таріль, і шкуринки налипають на м'якуш. Мішель обдирає їх ножем, а П'єр знову відчуває відразу і щосили крутить млинок для кави. Чому вона не каже ні слова? Схоже, що страждає, зосереджено обдираючи той огидний, залитий соком персик. Чому нічого не каже? Але ж вона аж захлинається словами, досить глянути на її руки, нервове моргання, що переходить зрештою у тик, одна половина обличчя пересмикується, — колись він уже звернув увагу на цей тик, коли вони сиділи на лавці в Люксембурзькому саду, це ознака, що вона себе погано почуває чи щось замовчує.

Мішель готує каву, повернувшись спиною до П'єра, який припалює нову цигарку від недопалка.