Таємничий сад - Сторінка 21

Але розповідь про зачинений сад так припала йому до душі, що він негайно хотів кликати слуг, аби його туди занесли. Я ледве його переконала, що найліпше тримати все у таємниці, бо так будемо мати свій потаємний сад. Колін радо на це пристав. Правда, поки що я не розповіла йому, що хвіртку вже знайдено: він гадає, що я ото її шукаю.

— Все: ми мусимо його сюди витягнути, — прийняв рішенець Дікен. — Най тілько скаже — я відразу прийду і доправлю його візок. Ой, Мері, диви: поки ми ту' балакаєм, малинівка страх як працює, — показав він рукою. — Он, злетіла на гілку, придивляє'ся, як ліпше покласти прутик. О, тримає в дзьобі.

Хлопець покликав пташку довгим протяжним свистом. Малинівка повернула голівку і зиркнула з цікавістю. Прутика, проте, не випустила. Дікен лагідно заговорив до неї:

— Що це ти ся задумала? Хіба не вмієш гніздо вити? Вмієш, ще й як вмієш. Пташки ще ся з яйця не вилуплять — а вже то знають. Така ваша природа. Де хоч поклади той прутик — все дно буде добре. Клади, мила, клади, нема часу, аби 'го марнувати: весна.

— Ох, як гарно ти з нею говориш! — усміхнулася Мері. — Зовсім як Бен Везерстаф. Він також завжди з нею бесідує, а вона тішиться, пурхає довкола нього.

Дікен засміявся, а тоді повів далі.

— Ти не бійся, мила, ми до твого гнізда ся не пхаєм, — звернувся він до малинівки. — Ми ото сидимо собі коло тебе — і все. Бачиш, ми й самі собі ту' звили гніздо: обкопали все, обсадили. То ти також нас не виказуй, будь добра. Домовилися?

Почувши це, малинівка лише виразно подивилася на них своїми оченятами-намистинками, проте дзьоба все одно не розкрила, щоб не випустити прутик. Але Мері була певна: пташка чудово все зрозуміла і нізащо не викаже їхньої таємниці.

Розділ 16

"Не прийду!" — сказала Мері

Після дощового тижня у дітей було багацько роботи, бо крім квітів, скрізь з'явилося море бур'янів. Додому Мері повернулася лише щоб швиденько пообідати і знову бігти у сад. Дівчинка вже рушила до своєї кімнати вдягатися, але в останню мить згадала про Коліна: він, певно, її чекає.

— Марто, перекажи Коліну, що зараз маю купу роботи в саду, то не зможу до нього прийти, — кинула з порога Марті.

Марта злякалася.

— О-ох, міс Мері, як він впаде у гнів, то не знаю, що зі мною зробить. Ну як я йому таке скажу? — вимовила вона.

На Мері це не вплинуло, бо кого-кого, а Коліна вона не боялася, як усі тут, — це по-перше, а по-друге — ніколи й нікому не дозволяла собою керувати.

— Нічого він тобі не зробить, — незворушно повела бровою дівчинка. — Я ж сказала: зараз не можу, мене чекає Дікен, — і помчала.

Пообіді вони з Дікеном ще завзятіше взялися до праці. Діти переходили від ділянки до ділянки, прополювали квітники, обрізали троянди і дерева, тоді взялися їх обкопувати. Мері працювала нарівні з хлопцем: Дікен захопив з дому свій заступ і тепер вони могли змагатися. Та навіть попри їхні зусилля, сад все одно не втрачав свого чару: довкола все буяло, як у казці. Тут марно було шукати підстрижених кущів, рівнесеньких алей чи акуратно насипаних квітників. Діти зовсім цим не переймалися. Їхнім завданням було не дати бур'янам заглушити крокуси, підсніжники, лілеї та інші квіти.

— Диви, ото — яблуня, а то — вишня, — показав Дікен, коли вони взялися обкопувати дерева. — А он там попід стіною — персики і сливи. Скоро вони також зацвітуть, уявляєш?

Мері глянула вгору й уявила: дерева у цвіті і на землі килим із квітів. Чудово!

Поки діти працювали, лисеня і ворона забавлялися собі поруч. Малинівка також частенько пролітала над ними, але все поспішала до свого гнізда, тож на забави часу не мала. А ось ворона час від часу розправляла крила й облітала сад. Потім поверталася, сідала перед Дікеном і каркала — доповідала, що чула, що бачила. Хлопець уважно вислуховував її, перепитував. Та якось Дікен так захопився роботою, що не почув її чергових новин, то Смолька сіла йому на плече і легенько ущипнула за вухо своїм важким дзьобом. Дікен засміявся і мусив зупинитися, щоб прийняти звіт.

Потім вони вирішили трішки відпочити. Дікен сів собі під деревом, витягнув з кишені дудку і тихенько заграв. Одразу з'явилися дві білки — спустилися послухати.

Тоді діти знову взялися до роботи.

— Ого, яка ти моцна, — мовив хлопець, дивлячись, як Мері копає. А дівчинка і справді ніби забула про втому.

— Так-так, скоро тебе пережену, — усміхнулася вона. — Місіс Медлок вже мусить купувати для мене більші плаття — у старі не влажу. Марта каже, що й волосся у мене підросло і зробилося густіше.

— Ага, тобі пасує, — добродушно прогув Дікен.

Сонце вже хилилося до заходу, коли діти прощалися.

— Заповідає'ся файна погода на завтра, — мовив Дікен, кивнувши головою на захід сонця. — Я прийду вдосвіта, бо роботи доста.

— Я також, — відповіла Мері і рушила до хвіртки.

Дівчинка чимдуж побігла додому. Її переповнювала радість. Мері хотілося поділитися усім з Коліном, хотілося розповісти про лисеня і про ворону, про те, що тепер діється у саду — певно, це йому сподобається. Дівчинка стрілою промчала по сходах і вбігла до кімнати. Там її вже нетерпляче чекала Марта. Вона була неабияк занепокоєна.

— Що сталося? — спитала Мері, зупинившись посеред кімнати. — Як Колін? Що він сказав?

— Ох! — скрушно похитала головою Марта. — Ліпше тобі було його навідати, коли ото кликав. Бо як я йому вповіла, що ти пішла надвір, то він так ся образив, що ми до вечора не могли його втихомирити. Щохвилини зиркав на годинник і питав, де ти.

Мері сердито стиснула губи. Це вже занадто. З якого це дива Колін вирішив, що може їй наказувати, як ото слугам? Теж іще раджа ясновельможний знайшовся! Аякже, зараз вона все покине — і сад, і Дікена, і лисеня, і малинівку — та побіжить його розважати. А дзуськи! Тепер нехай почекає…

Правду кажучи, Мері просто встигла забути, якою нещодавно була вона сама. Скажімо, коли у неї боліла голова, то вона так коверзувала і допікала слугам, що невдовзі і вони вже трималися за голову. Лише тоді міс Сагіб ставало легше… Але відтоді Мері змінилася, у неї було повно справ, тож свавільність і примхи Коліна її просто дратували.

Дівчинка ще трохи походила по кімнаті, збираючись з думками, тоді таки вирішила піти порозмовляти з Коліном.

Хлопця вона застала в ліжку. Зазвичай удень він сидів на дивані з книжками, а тут лежав, натягнувши на себе ковдру і навіть не повернув голови у її бік. Мері ще сильніше стиснула губи і стала над ліжком.

— Привіт! Ти чого не встаєш? Невже цілий день отак пролежав? — спитала вона, дивлячись йому у вічі.

— Зранку я підвівся, бо чекав тебе. Аж до обіду чекав! — відказав він ображено, відвертаючись. — А ти не прийшла, от! У мене розболілася спина, і голова лускає, то й сказав, щоб мене перенесли у ліжко. Де ж ти була?

— Я працювала у саду. Разом з Дікеном, — відповіла Мері, сподіваючись, що згадка про Дікена якось його заспокоїть.

Проте на цей раз ні Дікен, ні сад не були здатні вивести Коліна з того стану, у якому він перебував цілісінький день. Хлопець ще більше роздратувався.

— Якщо будеш увесь час тікати до нього, а тут залишатимусь сам, то накажу Дікена і близько до маєтку не підпускати, зрозуміло? — гнівно заявив він.

Мері широко відкрила очі. Такого вона не сподівалася.

— Затям: якщо виженеш Дікена, то й мене більше ніколи не побачиш. Не прийду і край, — холодно відрізала вона.

— Ще й як прийдеш! — скрикнув Колін.

— З якого це дива?! Навіть думати забудь! — крикнула у відповідь Мері.

— З якого дива? А ось з якого: скажу слугам — і силою тебе приведуть! Силою, чуєш?! — аж нетямився Колін.

Обличчя Мері скам'яніло. Вона повільно підняла голову і чітко проказала:

— Тільки спробуй! Вони можуть мене сюди притягнути, але говорити з тобою — нізащо! Навіть дивитися у твій бік не стану. Зрозумів, ясновельможний раджо?

Що й казати, вони були варті одне одного, ці двоє впертюхів. Здавалося, ще трохи — і почнеться справжня бійка навкулачки. Певно, так воно і сталося б, якби Колін був здоровий. Але образи, якими вони обсипали одне одного, за силою не поступалися кулакам.

— Ти… ти думаєш тільки про себе! Егоїстка! — кинув Колін, хапнувши ротом повітря.

— Сам такий! — не залишилася у боргу Мері. — Егоїсти завжди називають егоїстами всіх, крім себе. Ну звичайно, досить було з тобою не погодитися, то я — егоїстка! Ну і хай! А ти на себе подивися! Більшого егоїста я в житті не бачила!

— Не бачила? А Дікен твій хто?! Та ви з ним обоє однакові! Пішли собі, бабраються в землі — а лежу тут сам-самісінький! Ото вже добралися — егоїсти з егоїстів! — роздратовано вигукнув Колін.

Мері спалахнула.

— Не смій так говорити про Дікена! — скрикнула вона. — Він… він найліпший у світі! Він як ангел! Його всі люблять!

— Добрий собі ангел! — глумливо перекривив Колін. — Якийсь обірванець з пустища!

— Знаєш, це у тисячу разів ліпше, ніж зарозумілий раджа з маєтку! — одним махом відтяла Мері.

З кожним її нападом Колін усе більше розгублювався. Такого спротиву він не чекав. Досі-бо ніхто і словом не важився йому заперечити. Всі його вимоги негайно виконувалися. А тут… Врешті хлопець відчув себе геть покинутим і самотнім. Ще б пак, його не розуміли, не слухали, не жаліли! Він відвернувся і по його щоці покотилася сльоза.

— Все одно, ти безсовісна, — жалісливо схлипнув він. — Я тут лежу, хворий. У мене росте горб. І я скоро помру. А ти кричиш на мене…

— Помреш? Не говори дурниць! — сердито вигукнула Мері.

Від обурення в Коліна миттю висохли сльози. Такого йому ще не доводилося чути.

— Дурниці?! — скрикнув він, широко відкривши очі. — Це тобі дурниці?! Всі знають, що я помру, а ти називаєш це дурницею?!!

— Бо так воно і є! — відрубала Мері. — Ти любиш про це говорити, просто хвалишся, бо хочеш, щоб тебе жаліли! Якби ти був хорошим хлопцем, то я, може, і повірила б. А так… торочиш, аби перед тобою всі бігали!

У гніві Колін забув про свою хвору спину і зірвався з подушки.

— Забирайся! Геть з моєї кімнати! — крикнув він, а тоді схопив подушку і жбурнув у дівчинку. Правда, сили у нього не було, подушка впала Мері під ноги. Але їй і того було досить.

— Я піду! — вигукнула вона, змірявши його поглядом. — І більше сюди не повернуся!

Мері рвучко схопилася за клямку, але ще обернулася, похитала головою і сказала:

— А я стільки хотіла тобі розказати.