Таємничий сад - Сторінка 23

Але ці сльози приносили йому полегшення. Врешті хлопець повернув голову до доглядальниці і з надією спитав:

— Ви… ви думаєте… я зможу… я буду жити? — вимовив він.

І доглядальниця, проста жінка, майже дослівно повторила те, що сказав знаменитий лондонський лікар:

— Сер, якщо ви перестанете себе доводити до істерики, якщо будете виконувати те, що кажуть, і якомога більше часу проводити на свіжому повітрі, то з вами все буде гаразд, я певна.

Колін зм'як. Він поволі обвів поглядом кімнату, ніби вперше її побачив, тоді витягнув руку і простягнув Мері. Дівчинка підняла очі — і потиснула її. Вони помирилися.

— Мері… я… я піду з тобою гуляти, якщо… — тут Колін вчасно спам'ятався, бо хотів сказати "…якщо знайдеш потаємний сад", і завершив: —…якщо Дікен забере мене звідси на візку. Я так хочу побачити Дікена, і лисеня, і ворону…

Доглядальниця перестелила ліжко, поправила подушку, тоді принесла гарячого бульйону для Коліна і для Мері. Діти зі смаком його випили, бо після всіх подій в обох прокинувся голод. Місіс Медлок і Марта, побачивши, що в кімнаті нарешті настав спокій, тихенько вислизнули у коридор. Доглядальниця також радо пішла б за ними. Молоду жінку змагав сон — вона раз-у-раз позіхала, позираючи на Мері. Дівчинка тим часом присунула кріселко ближче до ліжка і гладила Коліна по руці.

— Йти спати, дитино, — сказала їй доглядальниця. — Сподіваюся, він скоро засне, тоді і я ляжу в сусідній кімнаті. Йди.

Мері нахилилася над Коліном.

— Хочеш, заспіваю тобі колискову, якої навчилася від няні? — пошепки спитала вона.

Хлопець легенько стиснув її долоню.

— Заспівай, будь ласка! — попрохав він. — Тоді я відразу засну.

— Я його заколишу, — звернулася Мері до доглядальниці. — Можете йти, якщо хочете.

— Добре, — втішилася та, — але якщо за пів години він не засне, то покличеш мене.

— Гаразд, — відказала Мері.

Як тільки доглядальниця зачинила за собою двері, Колін сказав Мері:

— Ти знаєш, я мало не обмовився, але вчасно спинився. Слухай, я вже геть засинаю, але хочу спитати… Ти казала, що маєш цікаві новини. Може… може, ти знайшла потаємний сад? — з надією вимовив він.

Мері глянула на його худеньке личко, червоні запухлі очі — і її серце геть розтануло.

— Так, здається, я знаю, як туди потрапити, — проказала вона. — Спи, а завтра тобі все розкажу.

Колін аж затремтів від хвилювання.

— Ох, Мері, Мері! — вимовив він. — Я відчуваю: коли потраплю туди, то житиму довго-довго! А може, замість колискової, опишеш мені, як ти його уявляєш? Пам'ятаєш, як тоді, коли мене знайшла? Тоді я відразу засну.

— Добре, — відповіла Мері. — Заплющ очі.

І Мері тихенько розповідала, погладжуючи його по руці:

— Певно, там усе зазеленіло… зацвіли підсніжники, крокуси, нарциси… і сад ожив… бо ж весна, весна… Малинівка знайшла собі пару… і будує гніздо… А скоро зацвітуть яблуні… і сливи… і персики… і троянди… Їх буде багато-багато… ціле море… море квітів… Уявляєш? — спитала вона, зазираючи йому в очі.

Та Колін вже спав.

Розділ 18

"Не тре' марнувати часу!"

Після тієї бурхливої ночі Мері не змогла прийти вдосвіта у сад, як домовлялася з Дікеном. Дівчинка проспала. Прокинулася лише коли Марта принесла сніданок. Від неї Мері довідалася, що у Коліна зранку з'явилася гарячка.

— Бо ті істерики все ся тим закінчують, — похитала головою дівчина. — Як ото вимотав себе дорешти, то хіба може бути інакше?

Почувши це, Мері відклала ложку.

— Гм, а ти його як миленького втихомирила. Тілько дивився тобі в рот. То ж тре'! Я ще такого не бачила. Ми вже так ся бояли, так ся бояли… А ти прийшла і відразу дала з ним раду. Знаєш, наша мама все каже: як дітям нічо' не дозволяти — зле, а як все дозволяти — ще гірше. А ти його причарувала, не інакше! Він просто пропадає за тобою. Слухай, як я ото виходила від нього, він каже: "Марто, будь ласка, попроси Мері, щоб вона до мене прийшла, добре?" Чуєш? "Будь ласка" і "попроси"! Та він зроду нікого не просив, тільки кричав і наказував! То що, підеш? — спитала далі Марта.

— Не знаю, взагалі я збиралася бігти до Дікена, — завагалася Мері. — Ні, спочатку таки піду до Коліна і скажу йому… я знаю, що йому сказати, — раптом пожвавилась дівчинка.

Мері вдяглася і пішла до хлопця. Колін лежав у ліжку, блідий, знесилений, тільки очі світилися. Побачивши, що Мері вбрана у пальтечко і капелюшок, він лише сумно зітхнув, а вголос сказав:

— Знаєш, я дуже тішуся, що ти прийшла, справді. У мене так болить голова, і все тіло ниє. А ти… ти кудись зібралася?

Мері підійшла ближче і схилилася над ліжком.

— Коліне, я довго не буду, — спокійно сказала вона. — Зараз іду до Дікена — він від ранку чекає, але скоро повернуся. Коліне, зрозумій: це… це пов'язано з потаємним садом.

Обличчя хлопця вмить проясніло, навіть з'явився легкий рум'янець.

— Ох, невже?! — вигукнув він. — Слухай, він мені цілу ніч снився, наш сад. Ти розповідала, що там, певно, все зазеленіло, і мені снилося, ніби стою посеред саду… листя шелестить… пташки співають… Гаразд, я лежатиму й уявлятиму собі, що там діється, а ти біжи.

Через п'ять хвилин Мері вже була у саду з Дікеном. Лисеня і ворона, звісно, крутилися побіч, але на цей раз хлопець привів зі собою іще двох приручених білок.

— Нині зрана я приїхав на поні, — сказав він. — То файний молодий жеребець… називає'ся Брикса. А тих ото двох приніс у кишенях. Ота ся називає Гострозубка, а ота — Вуханька.

Лишень білки почули свої імена, відразу стрибнули хлопцеві на плечі: Гострозубка на праве, а Вуханька на ліве.

Мері і Дікен сіли під деревом, лисеня скрутилося калачиком побіч, Смолька вмостилася на гілці, а Гострозубка і Вуханька крутилися біля Мері — обнюхували, знайомилися. Мері ще якусь мить з цікавістю спостерігала за звірятами, а тоді стала розповідати Дікенові, що відбулося в будинку після того, як вони попрощалися, і чому не змогла прийти у сад зранку. Дікен широко відкрив очі і стурбовано нахмурився. Дівчинка бачила, що йому страшенно шкода Коліна. Коли Мері закінчила, хлопець підняв голову, поглянув на небо і схвильовано вимовив:

— Диви, Мері, ми ту' собі сидимо і чуєм, як пташки співають, дивимся, як листочки ся розпускають… Як приходить весна, то здає'ся, ніби цілий світ оживає. А як воно все пахне! — глибоко втягнув своїм кирпатим носом повітря. — А той, бідака, лежить закритий у кімнаті і світа Божого не бачить. Ото і лізуть в голову всякі страхіття, ото і кричить ночами. А якби ми 'го сюди витягли… най подиви'ся, най послухає, подихає повітрям, най погріє'ся на соненьку, то і страхи десь ся подінуть. Слухай, Мері, нам не тре' марнувати часу. Тре' вже за то ся брати.

Коли Дікен хвилювався або чимсь дуже захоплювався, то у нього сильніше пробивалася йоркширська говірка. Взагалі він намагався слідкувати за своєю мовою, щоб Мері могла ліпше його розуміти. Проте дівчинці так сподобалася Дікенова говірка, що вона і сама перейшла на неї.

— Ая', мусим ся спішити, — серйозно вимовила дівчинка, хитнувши головою. Це означало: "Так, звісно, нам треба поспішати".

Дікен широко усміхнувся: ще б пак, ця маленька панянка намагається говорити по-йоркширському! Хлопець відвернувся, аби не збити Мері з думки.

— Зара' я тобі скажу, що нам тре' зробити, — вела вона далі. — Ти дуже ся сподобав Колінові. Він х'тів тебе зобачити, а ще х'тів ся запізнати зі Смолькою і Капітаном. Як ся верну до нього, то спитаю, чи можна, аби ти прийшов вже взавтра зрана… і привів своїх звірят… І тоді… як ту' вже все зазеленіє і зачне цвісти… то візьмем його у візок і вивезем надвір… і все йому ту' покажем.

Мері аж запишалася. Так багато вона ще ніколи не говорила по-йоркширському. Тепер, коли вона завершила, Дікен дав собі волю й усміхнувся від вуха до вуха.

— Дуже файно в тебе виходить, справді. Знаєш що? Поговори троха по-йоркширськи з Коліном — то його напевно розвеселить. А як він ся посміє, то його ніяка хвороба не годна буде взяти, то я тобі кажу, — весело промовив Дікен. — Наша мама все каже: як хто сміє'ся бодай пів години на день, то такому ані тиф не страшний.

— Ну, то я вже нині з ним побалакаю, — засміялася у відповідь Мері.

Дівчинка не дуже хотіла повертатися в будинок — у саду було так гарно, а тут іще білки її обступили, мовби не бажаючи відпускати: Гострозубка вчепилася за поділ плаття, а Вуханька стала на задніх лапках і не давала пройти. Але ж її чекав Колін… Мері ще раз обвела поглядом сад, попрощалася з Дікеном і попрямувала до хвіртки.

Тільки-но вона увійшла до кімнати, Колін втягнув носом повітря — зовсім так само, як Дікен.

— Чим ти пахнеш? — здивовано спитав хлопець. — Що це за пахощі? Вони якісь такі… прохолодні… і п'янкі нараз.

— То запах пустища, і трави, і квітів, — усміхнулася Мері. — Я сиділа під деревом — разом з Дікеном, і Капітаном, і Смолькою, і Гострозубкою, і Вуханькою, ото пальтечко і пахне. Знаєш, як соненько пригріє, то надворі так ся робить файно, все цвіте, все пахне.

Колін здивовано глянув на неї, а тоді засміявся.

— Ого, як ти говориш! Я ще такого від тебе не чув, — вимовив крізь сміх.

— То я з тобою по-йоркширському балакаю, — з гордощами пояснила Мері. — Ну певно, я ще не потрафлю так файно говорити, як Дікен і Марта, але, видиш, троха пробую. Тілько не кажи, що не розумієш! Ти ж сам йоркширець, ту' народжений! Ох, диви, і ані дрібки сорому, тілько ся сміє!

І вони обоє так зареготали, що їх було чутно на цілий коридор. Місіс Медлок вирішила перевірити, що там у них коїться. Але як тільки прочинила двері, її зустрів новий вибух сміху, і вона розгублено позадкувала у коридор.

— Та-ак! — вражено протягнула жінка. — Якби мені хто сказав — не повірила би! — і повернулася до себе.

А діти не могли наговоритися. Спершу Мері розповіла Коліну про Капітана і Смольку, потім додала, що на цей раз Дікен приніс у кишенях ще Гострозубку і Вуханьку, а далі описала, як вона знайомилася з коником Бриксою:

— Знаєш, Брикса чекав у ліску за маєтком — він там собі пасся. Дікен взяв мене зі собою, щоб я його побачила. То от скажу тобі: дарма, що Брикса маленький — він такий міцний, що ого-го! А грива в нього така буйна, що аж нависає на очі. Він собі пасся, бо з трави бере силу — так каже Дікен, а коли тільки зачув його, то підняв голову і радісно заіржав.