Таємничий сад - Сторінка 24

Слухай, що було далі: Брикса підбіг до Дікена і поклав йому голову на плече. Дікен погладив його і щось прошепотів йому на вухо. І тоді — не повіриш! — Брикса подав мені переднє копито! То він так вітався. А потім ще тицьнувся мордочкою мені у щоку, уявляєш?!

Колін слухав як заворожений.

— А він справді розуміє все, що йому каже Дікен? — захоплено спитав він.

— Аякже, я сама бачила, — впевнено заявила Мері. — Знаєш, Дікен каже, що коли когось любиш, то й будеш його розуміти.

Колін замовк і перевів погляд на стелю. Мері бачила: хлопець про щось думає.

— Я так хотів би подружитися зі звірятами, — врешті промовив він. — У мене зовсім нема друзів. Ні серед звірят, ні серед людей. Зрештою, я не люблю людей.

— А я? Хоч зі мною ти дружиш? — усміхнулася Мері.

— З тобою — звісно, — відповів він. — Дивно, але ти мені відразу сподобалася.

— Може, тому, що я така сама вперта? — весело глянула на нього Мері. — Мені це Бен Везерстаф казав: мовляв, яке їхало, таке здибало — про себе і про мене. А ти також на нього схожий, коли набурмосений. Ото трійця дібралася! — зареготала дівчинка. — Але ні, я вже не така злюка, відколи подружилася з малинівкою і Дікеном, — додала наостанок.

— То ти також нікого не любила? — підвівся на подушці Колін.

— Яке там любила: я всім суперечила, стояла на своєму, а в Індії навіть могла ляпасів надавати слугам, — чесно відповіла Мері. — Знаєш, якби я тут не зустріла старого Бена, малинівку і Дікена, то й тобі б від мене перепало — це я тобі кажу!

Колін узяв дівчинку за руку.

— Мері, ти вже вибач мені, що тоді накричав на тебе, і що Дікена хотів прогнати, — тихо вимовив хлопець. — Тоді я розсердився, бо ти сказала, що він подібний на ангела. Але… але, може, він такий і є.

— Та облиш. Я сказала так, щоб тобі допекти, — визнала Мері. — Дікен — зовсім не ангел. Він — такий, як ми всі. А ще в нього кирпатий ніс, і сміється він від вуха до вуха, та й одежа латана-перелатана, і говорить по-йоркширськи. Хоча, знаєш, — додала вона, задумавшись на хвильку, — якби існував якийсь Йоркширський ангел… ангел Мізельського пустища… то він би так само мусив знати все, що тут росте, і знав би всі пташині мови, і дружив би зі звірятами… як Дікен… Думаю, вони б подружилися, цей Мізельський ангел і Дікен. Бо він добрий.

— Мері, я дуже хочу його побачити, — прохально вимовив Колін. — Дуже-дуже.

— Справді? — весело перепитала Мері. — Ну що ж, чудово, бо… бо…

Мері вирішила, що настав час йому сказати. Колін також відчув: зараз відбудеться щось важливе.

— Бо що? — вигукнув схвильовано.

Мері теж захвилювалася. Вона встала зі свого стільця, схилилася над ліжком і схопила хлопця за обидві руки.

— Коліне, чи можу тобі довіритися? Дікенові довіряють пташки, то і я йому довіряю. Але тобі… чи можна? — дуже серйозно допитувалася вона.

Колін одними губами прошепотів:

— Так… звісно!

— Тоді слухай: завтра зранку до тебе прийде Дікен. Разом зі звірятами.

— Ой! — захоплено скрикнув Колін.

— Але це ще не все, — вела далі Мері. Вона аж зблідла від хвилювання. — Я знаю, де хвіртка. Я знайшла її — під плющем.

Колінові просто забракло дихання, аби виразити всі свої почуття. Хлопець хотів було з цілої сили заволати "Уррра! Уррра! Уррра!", але що сили тої у нього було небагацько, то він широко відкрив очі, хапнув повітря — і мало не захлипав від щастя.

— Ой, Мері, Мері! — ледве вимовив він. — І я його побачу? І зможу увійти в сад? Хоч би я дожив! — проказав наостанок, вчепившись у її руку.

— Коліне, облиш! — суворо відказала йому Мері. — Не говори дурниць! Звичайно, ти житимеш і потрапиш до саду! Заспокойся!

Її суворий тон умить привів Коліна до тями. Хлопець сів на ліжку і сам зі себе розсміявся. А Мері знову стала розповідати йому про сад — тільки вже не про те, як він може виглядати, а який він є насправді. І Колін слухав роззявивши рота, забувши про погане самопочуття.

— То він зовсім такий, як ти його уявляла, — вимовив він врешті. — Ти так розповідаєш, ніби справді вже там була — і я також ніби бачу його з твоїх описів. Пам'ятаєш, я відразу тобі це казав, коли ти вперше мені розповіла про нього.

Мері завагалася, а тоді таки наважилася сказати правду.

— Коліне, я його бачила… я була там, — промовила вона. — Знайшла ключ і зайшла туди… ще кілька тижнів тому. Але боялася тобі признатися… боялася, бо не знала, чи можна тобі довіряти… не була певна!

Розділ 19

"Весна прийшла!"

Коли у Коліна траплявся подібний напад, як тієї ночі, місіс Медлок відразу посилала за лікарем Крейвеном. Тільки що на цей раз він кудись виїхав і до Мізелтвейту повернувся щойно пообіді. Правду кажучи, лікаря вже неабияк стомлювали ці виклики, але мусив приїздити. Зрештою, він і так знав, що застане ту саму картину: бліде обличчя, слабкість, похмурий настрій, готовий перейти у нову істерику — досить найменшого слова чи руху. Отож він лише невдоволено нахмурився, коли довідався, що у хлопця знову стався напад і що йому терміново треба повертатися до маєтку.

— То як він? — запитав лікар Крейвен з погано прихованим роздратуванням. — Ще кілька таких істерик — і судини не витримають: може статися крововилив. Цей хлопець зжене себе зі світу своїми істериками і примхами. Певно, і зараз марудить.

— Та ні, сер, ви не повірите, — добродушно відповіла місіс Медлок. — Зара' його хоч до рани прикладай. А вночі… ото була буча! Верещав як недорізаний, кидався по ліжку — ми вже не знали що робити. Тоді послали по ту малу. А вона як влетіла до кімнати, як тупнула ногою, як крикнула йому над вухом — то він відразу ся втихомирив. От чого йому бракувало — такої, як він. Геть його зачарувала. Тілько їй в рот ся диви. Певно, тому що така сама вперта — ніколи ся не слухає. Зрана в нього ще була гарячка, а потім Мері знов до нього прийшла, і зара'… Сер, та ви підіть і подивіться, бо що я вам буду говорити? Все одно не повірите.

Після такої ото доповіді лікар Крейвен рушив до свого пацієнта. Те, що він там застав, здивувало його ще більше, ніж ціла розповідь місіс Медлок. Ще коли тільки підійшов до дверей Колінової кімнати, то почув жваву розмову і сміхи. Відчинив — і побачив: Колін сидить на дивані, загорнувшись у халат. І без жодних подушок, які б підтримували спину! Поруч із Мері. Вони разом схилилися над книжкою. Хлопець показував їй картинки і жваво пояснював, що там зображено. Личко Мері променилося радістю і лікар подумав, що тепер розуміє, чому небіж так шукає її товариства. Діти його не помітили і говорили далі.

— Оті сині квітки із довгими закрученими пагінцями — то живокіст. Ми їх багато насадимо, щоб усе було синє, правда? — запитував Колін.

— А Дікен називає їх сокирками. Каже, що вони дуже гарні, — вигукнула Мері. — Ми вже їх посадили, скоро зацвітуть.

Тут вона побачила лікаря Крейвена і замовкла. Колін невдоволено зиркнув на нього.

— Хлопче, мені дуже прикро, що з тобою знову таке трапилося, — промовив лікар Крейвен, нервово затираючи руки. — Певно, ти зовсім не спав і зараз стомлений.

— Мені вже ліпше… мені набагато ліпше, — сухо відповів Колін. — Якщо буде гарна погода, то за день-два виберуся надвір на своєму візку. Хочу подихати свіжим повітрям.

Лікар Крейвен сів поруч із хлопцем, полічив пульс і здивовано глянув на небожа.

— Хіба коли буде дуже тепло, — невпевнено мовив він. — Пам'ятай, тобі треба бути обережним, щоб не застудитися і не перевтомитися.

— Свіже повітря мене не перевтомить, — рішуче заявив хлопець.

Якби лікар сьогодні не був такий спантеличений усім, що почув і що побачив на власні очі, то зараз напустився б на Коліна, що надворі він застудиться, що це його вб'є і так далі. Але він був надто збентежений, тому лише обережно завважив:

— Але досі ти не любив прогулянок.

— Коли був сам, то не любив, — відповів Колін, — а з Мері залюбки піду.

— І з доглядальницею, звісно, — докинув лікар Крейвен.

— Ніякої доглядальниці! — владно заявив Колін, і перед очима Мері знову постав маленький раджа, з ніг до голови всіяний діямантами, смарагдами і перлами, оточений слугами, що кланялися йому, слухняно виконуючи накази свого повелителя… — Мері найліпше вміє про мене піклуватися. Коли вона зі мною, мені добре. От і вночі: Мері прийшла, заспокоїла мене — і я заснув. І є ще один хлопець — він вивезе мій візок у сад. Більше нікого не треба.

Хоча, з одного боку, лікар Крейвен радо успадкував би Мізелтвейт, а з другого — він таки не був якимсь душогубом, котрий бажав звести зі світа рідного небожа. Звісно, цей істеричний свавільний хлопчисько ні в кого у маєтку не викликав симпатії, але і навмисне наражати його на небезпеку лікар зовсім не мав наміру. Тому чоловік занепокоївся і став розпитувати:

— Коліне, якщо вже збираєшся гуляти надворі, та ще після такого нападу, то я мушу впевнитися, що з тобою буде все гаразд. Що це за хлопчина? Як його звати? Чи він вміє поводитися з візком?

— Це Дікен, — раптом озвалася Мері.

Дівчинці здавалося: кожен, хто бодай раз переїжджав через пустище, повинен знати Дікена. І вона мала слушність. Коли лиш Мері вимовила його ім'я, заклопотане обличчя лікаря Крейвена просвітліло.

— А-а, — проказав він, усміхаючись. — Ну, якщо Дікен, то ти у повній безпеці. Він сильний як лошак і візок для нього — ніщо.

— І надійний, — додала Мері. — То найнадійніший хлопака в цілім Йоркширськім графстві, ая'.

Дівчинка навіть не помітила, що при імені Дікена знову перейшла на йоркширську говірку. Лікаря Крейвена це розвеселило не менше, ніж перед тим Коліна.

— То Дікен тебе навчив? — спитав він, усміхнувшись.

— Ага. І Марта. Спершу для мене це було як французька — мало що розуміла. А тепер уже трохи вмію говорити, — вже приязніше відповіла йому Мері. — Знаєте, в Індії також багато діялектів, і дехто з англійців старається їх вивчити. Мені подобається йоркширська говірка, та й Коліну також.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв її лікар, — якщо подобається, то що тут скажеш. Коліне, ти пив уночі бром? — спитав він хлопця.

— Ні, — відповів Колін. — Для чого? Я вперше заснув сам. Тобто не сам, а після того, як Мері порозмовляла зі мною. Вона тихенько розповідала, що діється навесні у саду, як оживають квіти, дерева. Я й незчувся як заснув.

Лікар Крейвен ще більше здивувався. Після нападів у Коліна завжди були проблеми зі сном, а тут хлопець заснув без ліків?

— Ну що ж, якщо ти заспокоївся тільки від розповіді про сад, тоді тобі справді стало ліпше, — поволі вимовив лікар Крейвен, спантеличено позираючи на Мері.