Таємниця покинутого замку - Сторінка 21

Невідомо вже як (його не відпускали), але Тім пробрався до колодязя. Він обережно приклав вухо до стінки і нічого не почув. Вірніше, почув слабкий свист.

"Невже це миші сопуть уві сні?" — подумав Тім. Він швидко витяг мотузкою спочатку одну клітку, потім другу. Гострозорий хлопчина помітив навіть у темноті, що звірятка лежать у клітках, безсило розкинувши лапки. Стрімголов кинувся до входу в підземелля, влетів досередини і голосно закричав:

— Сплять, сплять! Нарешті вони заснули! Вода пішла!

Ружеро саме перебував унизу. Майстер підбіг до Тіма й обережно взяв у нього клітки. Він полоскотав травинкою носи мишей, посмикав їх за хвостики, за лапки — сірі звірятка не прокинулися. Ружеро доводилося раніше присипляти підземних королів, і він розумів — миші сплять не звичайним, а зачарованим сном.

Цей факт, від якого залежить, можливо, саме існування Чарівної держави, вклався всього в два слова:

— Миші заснули!

Ружеро хотів було відправити повідомлення в Смарагдове місто звичайним способом — пташиною естафетою, але птахи покинули найближчі ліси. На щастя, біля ручая він побачив пугача Гуамоко. Той зразу оцінив важливість звістки й негайно приніс її до Кагги-Карр. З появою Гуамоко Страшило підняв на ноги всіх жителів Смарагдового міста. Фарамант, Дін Гіор, Енні, Тім, Кагги-Карр — усі вони бігали, стрибали, стукали (навіть Гуамоко своїм міцним старим дзьобом) у будинки жителів, передаючи, як пароль, два слова:

— Миші заснули!

На той час населення міста знало, що це означає. У Смарагдовому місті жили маленькі довірливі люди, які всією душею хотіли, щоб Прибульці пішли геть. Тому вони нізащо в світі не сказали б менвітам правду про Сонну воду. Радість радістю, а зволікати не можна. Міна ж залишалася на зорельоті. Ільсорові належало випести міну або хоча б розібрати її механізм. Та найперше вождеві арзаків треба передати, що миші заснули.

Шлях до Ільсора не такий уже далекий, але небезпечніш. І не можна посилати одного гінця, мало що може трапитися дорогою. Випадковості були враховані, й з міста одночасно рушили Залізний Рицар, дракон Ойххо і семеро (щоб повезло!) дерев'яних кур'єрів.

Тіллі-Віллі мчав дорогою, викладеною жовтою цеглою. У кабіні в нього сидів Фарамант і ойкав під час кожного стрибка, — він же не Лестар, який звик за роки дружби з велетнем до таких стрибків. Залізні ступні Віллі вибивали великі ями, але хіба це біда? Ями можна засипати, зарівняти, тільки б устигнути вчасно.

Тіллі-Віллі пустотливо наспівував:

— Миші заснули, клянуся рифами; миші заснули; миші заснули, клянуся обмілинами; миші засну-у-ули!..

Над лісами й полями летів дракон Ойххо; на його спині сидів сам Тричі Премудрий.

Так, Правитель Смарагдового міста залишив трон, підданих і друзів. Він поспішав врятувати казкову країну, її поля і ліси, а головне — мешканців.

Страшило підстрибував на сидінні в такт змахам драконових крил і виспівував:

— Егей-гей-гей-го, миші заснули, заснули, заснули-и-и!

Час від часу він поглядав униз і, якщо Тіллі-Віллі відставав хоч трохи, переможно випрямлявся; а якщо рицар виривався вперед, гнівно тупав ногами, підганяв Ойххо летіти швидше. Нічого тут не поробиш, добрий Страшило був дуже честолюбним.

Звіриними стежками услід за рицарем бігли дерев'яні кур'єри. Їхні кроки були не такі великі, як у Тіллі-Віллі, зате ноги миготіли, мов спиці велосипедного колеса, а дерев'яні тіла-поліна, здавалося, летіли в повітрі.

Слова звістки їм наказали повторювати, щоб не забути, і вони без угаву бубоніли:

— Миші заснули, миші заснули, миші заснули!..

Біг наввипередки розбудив у гінцях почуття азарту, один прагнув обігнати іншого. Й коли таке комусь вдавалося, він дражнив суперників:

— Слимаки! Черепашині діти! Раки безхвості!

Гра досягала найвищої межі, коли Тіллі-Віллі, не бажаючи відставати від Страшила, зупинявся, щоб відшукати в небі Ойххо, а в цей час комусь із кур'єрів удавалося, правда, ненадовго, вирватися вперед. Дерев'яні гінці здіймали тоді неймовірний вереск.

Це дуже вдало вийшло, що одночасно три різні посланці — Тіллі-Віллі, дракон і кур'єри — рушили в дорогу. А заслуга у всьому — мудроголового Страшила.

Здавалося, прямо з неба злітають слова, які потім повторюються уздовж усього шляху просування по землі, примножуючись луною:

— Миші заснули, миші заснули, миші заснули!..

Жодної перешкоди не виникало на шляху кур'єрів. Тільки Велику ріку Тіллі-Віллі перейшов убрід (він боявся зруйнувати міст), вода в найглибшому місці сягала йому до плечей. Фарамант зіщулився, слухаючи, як плещуться хвилі, розбиваючись об залізні груди велетня. Добре було дракону — він не звернув жодної уваги на голубу смугу, яка блиснула внизу.

Дерев'яні гінці, переходячи міст, трохи відстали від своїх суперників. Зате, опинившись на твердій землі, кинулися щодуху вперед.

У Чарівній країні давно настала ніч. Дорога, викладена жовтою цеглою, закінчилася, а отже, не було більше ліхтарів, які, розгойдуючись, освітлювали її у темряві. Тіллі-Віллі й дерев'яні посланці мимоволі уповільнили біг, навіть Ойххо став рідше змахувати крилами: вночі можна легко втратити потрібний напрямок і залетіти не туди, куди слід. Пісні стихли, мовчали семеро кур'єрів. І все ж гінці не збивалися зі шляху до мети, наче їх притягували невидимі магніти.

Ніхто не переганяв один одного, всі прибули до павільйону Гуррікапа одночасно.

СВОБОДА

Наступного дня ясно було одне: арзаки поза небезпекою, врятовані від смерті Ментахо а Ельвіною, вціліє замок Гуррікапа, залишиться неушкодженим корабель "Діавона". На ньому, якщо все вдало закінчиться, повертатиметься на Рамерію Ільсор зі своїми товаришами.

Того ж дня взята з ранавірського колодязя вода виявилася у всіх стравах менвітів. Ніхто не знав, яка доза подіє на їхні могутні організми, тому арзаки щедро підливали воду і в суп, і в соуси, і в морси.

Обід відбувався як звичайно. Хвилювання арзаків не впадало у вічі, вони спокійно розносили їжу. Можливо, тільки очі їхні дивилися уважніше, ніж завжди. Кухарі-арзаки готували смачно, на апетит менвіти не скаржилися, тому і цього разу їли багато. Результати не забарилися. Обід ще не закінчився, а менвіти — тут і пілоти з Мон-Со, охорона зорельоту, яку Ільсор підмінив арзаками, лікар Лон-Гор і сам Баан-Ну — мирно посапували, опустивши голови на столи.

Не приспали лише одного штурмана Кау-Рука. Останнім часом було помітно, що Баан-Ну його не терпить, і сам він тримався оддалік від генерала та інших менвітів.

Ільсор чув від Баан-Ну, що той передасть Кау-Рука, як тільки повернуться на Рамерію, не кому-небудь, а в руки Верховного правителя Гван-Ло; штурман, очевидно, зазнає суворого покарання за самовільне залишення поля (вірніше, неба) битви з орлами. Його можуть навіть прикувати в Рамерійській пустелі до каменя і залишити самого. А далі, за менвітськими законами, його справа — вижити.

— Мій полковнику, — звернувся Ільсор до штурмана, — чи згодні ви допомогти арзакам?

— Згоден, — не роздумуючи, відповів Кау-Рук. — Я давно приглядаюся до вас, Ільсоре, й дедалі більше поважаю вас. Коли я блукав тут у тиші, нічим не займаючись, я подумав: не завжди ж ви будете перебувати в становищі слуги, очевидно, це було вам потрібно… І тепер настав час змін?

— Я пропоную вам бути серед нас, арзаків, — сказав Ільсор. — А завдання таке — разом зі мною вести зореліт на Рамерію. Але там будете розповідати про події, що ви їх знаєте, лише так, як скажемо ми.

— Я охоче виконаю всі ваші доручення, — відповів штурман. — Однак не можу обіцяти бути з вами, якось я звик жити сам по собі.

На тому і домовилися. На базі Ранавір пролунали спочатку несміливі, навіть здивовані голоси:

— Свобода? Свобода?

Потім голоси зазвучали впевненіше:

— Свобода! Свобода!

Арзаки, не змовляючись, кинулись один до одного, поздоровляючи себе; вони обіймалися і цілувалися, плакали, а дехто, як це робив Страшило Премудрий у хвилини радості, пішов у танок.

Ільсорові, відважному вождю арзаків, що довгі роки ризикував життям, бо будь-якої миті могло виявитися, що він вождь, випали особливі почесті. Арзаки принесли мантію, яка була схована на "Діавоні" навіть не в спеціальному тайнику, а серед різного одягу, адже менвіти все одно не вгадали б її призначення.

І ось він, Ільсор, вождь свого народу, стоїть у голубій мантії із золотими зорями. В голубу мантію, за звичаями арзаків, одягали під час особливих урочистостей, якщо хтось з людей заслужив найвищого звання, яким нагороджують у країні арзаків, — Друга народу. Цього разу найвище звання випало вождеві. Ільсор надзвичайно гордий, що виправдує своє ім'я — Прекрасний. Добрим світлом сяють (і від того теж прекрасні) його чорні блискучі очі.

Арзаки прислухаються до кожного слова Ільсора, його накази виконують точно і беззаперечно.

Перший наказ вождя такий. Ніхто не знає, як довго буде діяти Сонна вода на менвітів. А що, як вони прокинуться дуже скоро? Земляни спали по кілька місяців і прокидалися, як діти, що нічого не знають. Менвіти можуть прокинутися через кілька годин і, ніби нічого не сталося, взятися за свої справи.

Тому Ільсор розпорядився негайно перенести менвітів на "Діавону", покласти їх у ті самі відсіки сну, в яких інопланетяни здійснили подорож до Землі. Так і було зроблено. На ранок усіх сплячих менвітів було охолоджено в барокамерах, де сон триває десятки років.

— Так надійніше! — сказав Ільсор.

Либонь, настав найзручніший час для повідомлення в Бассанію — столицю Рамерії. Воно було погоджене зі штурманом Кау-Руком і звучало так:

"Верховному правителю Рамерії, найдостойнішому з найдостойніших Гван-Ло. За дорученням командира повідомляю: на Белліорі нема життя. Існувати в тяжких умовах, не знімаючи скафандрів, далі не можливо. Екіпаж здолав незбагненний сон. Повертаємося назад.

Заступник командира, зоряний штурман Кау-Рук"

ДО ДАЛЕКОЇ ЗОРІ

Після того як Сонна вода виконала своє завдання, крани закрутили, а біля чарівного джерела, звичайно, поставили вартового.

— Так, загадкова річ — ваше джерело, — задумливо сказав Ільсор. — У ньому містяться, напевно, ще не відкриті речовини, вони саме і присипляють.

— Ото би вам такої води побільше на вашу планету. Так? — мовив Тім, у нього навіть очі заблищали. — Ви б усіх гнобителів-менвітів приспали.

— Візьміть води з собою якнайбільше, — попросила й Енні.

— Скільки потрібно, не візьмеш, — зітхнув, посміхаючись, Ільсор, палкість дітей зворушила його. — Та й не довезеш.