Так казав Заратустра - Сторінка 38

Затуліть вуха, щоб не чути цих фальшивих, мізерних слів.

"В ім'я ближнього свого" – це чеснота тільки малих людців; для них це означає "один одного вартий", "рука руку миє", – вони не мають ні права, ні сили, щоб сягнути вашого егоїзму!

У вашому, творці, егоїзмі – обережність і завбачливість вагітної! Плід, якого ніхто ще не бачить, – охороняє, береже і живить усю вашу любов.

Вся ваша любов і вся ваша чеснота – у вашій дитині! Ваша справа, ваше жадання і є вашим ближнім: не піддавайтесь облудним цінностям!

12

О творці, вищі люди! Хто повинен народити, той хворий, а хто народив, той нечистий.

Запитайте в жінок: народжують не тому, що від цього отримують утіху. Від болю закудкудакають і кури, і поети.

У вас, творці, чимало нечистого. Тобто вам довелося бути матір'ю.

Новонароджена дитина – ох, як багато нової нечисті з'явилося на світ разом із нею!

Відступіться! Хто народив, повинен відмити свою душу!

13

Не будьте чеснотливі, коли вам це не під силу! І не вимагайте від себе нічого неймовірного!

Ступайте на шлях, яким уже ходили чесноти ваших батьків! Хіба могли б ви піднятися високо, якби з вами разом не підіймалося жадання ваших батьків?

Хто хоче бути первістком, нехай стережеться, щоб не стати послідком! Де були нечестя ваших батьків, не пробуйте там ставати святими.

Що було б, якби цноти від себе вимагав той, чий батько знався з жінками, пив міцне вино й полював вепрів?

Це було б глупотою! Воістину, такому, здається, було б досить бути чоловіком однієї, двох або трьох жінок.

І навіть якби він заснував монастир і написав над дверима "Дорога до святого", я все ж сказав би: навіщо?! Це ж нова глупота!

Він заснував для самого себе в'язницю і сховище, – на здоров'я! Та я не вірю в таке.

У самоті виростає тільки те, що в неї вносять, – навіть тварюка в душі. Через це я багатьох відраджую від самотності.

Чи існувало на світі щось брудніше за святих пустельників? Від них не тільки чорти – навіть свині тікали.

14

Сторопілі, присоромлені, незграбні, немов тигри, що невдало стрибнули, – такими я бачив вас, о вищі люди, коли проминав вас. Вам не пощастило на ловах.

Однак, гравці в кості, що з того! Ви не навчилися грати й глузувати як слід! Хіба ми всякчас не сидимо за великим столом ігор і глузів?

Якщо вам не поталанило з великим, невже це означає, що вам не поталанило з собою? А якщо не поталанило з собою, то невже це означає, що не поталанило з – людиною? А якщо не поталанило з людиною – то що ж! За роботу!

15

Що досконаліша річ, то рідше з нею таланить. О вищі люди, а з вами – хіба поталанило?

Наберіться мужності – невже це так важко? Ще так багато можна досягти! Навчіться сміятися з себе як слід!

Хіба диво, що ви, напіврозбиті, не вдалися або ж удалися наполовину! Хіба всередині вас не нуртує і не борсається – людське майбутнє?

Людське найдальше, найглибше, підзоряне, людська велетенська сила, – хіба все це не піниться й шумує у вашому глечику?

Хіба диво, що глечик розбивається! Навчіться сміятися з себе як слід! Вищі люди, ще так багато можна досягти!

І, воістину, як багато вже вдалося! Яка ж ця земля багата на малі, добрі й довершені речі, з якими достоту поталанило!

Оточіть себе, вищі люди, усім малим, добрим і довершеним! Усім, що стиглим золотом зцілює серце. Довершене принесе вам надію.

16

Що досі було найтяжчим гріхом на світі? Хіба не слово того, що казав: "Горе тим, хто сміється!"

Невже на світі він не бачив нічого смішного? Та він просто погано шукав. Навіть дитина бачить і сміється.

В нього мало любові, інакше він любив би й нас – тих, хто сміється! А він нас ненавидів і ганьбив, провіщаючи нам плач і скрегіт зубовний.

Чи слід, якщо не любиш, одразу проклинати? Це, як на мене, поганий смак. Але так чинив отой, непоступливий. Він вийшов із потолочі.

І в нього було мало любові, інакше він би менше гнівався, що не люблять його. Будь-яка велика любов хоче не любові – вона прагне більшого.

Тож уникайте непоступливих! Вони жалюгідні й хитрі, немов потолоч; вони зурочують життя, зуро— чують наш світ.

Тож уникайте непоступливих! У них важка хода і згнічене серце – танцювати вони не вміють. Хіба ж може їм житися легко?

17

Все добре досягає своєї мети кривими шляхами. Воно вигинається, мов кішка, і щиро муркоче від близького щастя, – все добре сміється.

Хода виказує, чи ходак на своєму шляху: дивіться ж, як я іду! А хто підступає до своєї мети, той танцює.

Воістину, я не перекинувся на статую і не тупий, закам'янілий, немов стовп, – я люблю жваво бігати.

І хоча на світі є й болота, і тяжка скорбота, легконогий біжить по болоту й пританцьовує, мовби на голій кризі.

Піднесіть свої серця, брати мої, вгору! Вище! І не забудьте про ноги! Підносьте, меткі танцюристи, ще й ноги, а найкраще – ставайте на голову!

18

Це вінець сміхотливого, трояндовий вінець, – я сам коронував себе, свій сміх я сам проголосив священним. Бо сильного, щоб здужав це зробити, сьогодні я не бачу.

Заратустра – танцюрист, Заратустра – легкий птах, що змахує крилами, от-от полетить, птахів за собою піднявши, підготувався, меткий, легкий і з легкою душею;

Заратустра віщий словом, Заратустра віщий сміхом, поступливий і поблажливий, любитель стрибків і вибриків: я сам коронував себе.

19

Піднесіть свої серця, брати мої, високо! Вище! І не забудьте про ноги! Підносьте, меткі танцюристи, ще й ноги, а найкраще – ставайте на голову!

В щасті також трапляються вайлуваті звірі, бувають і незграби від народження. Кумедні їхні потуги, немов потуги слона, що силкується стати на голову.

Вже краще казитися від щастя, ніж через нещастя, краще незграбно танцювати, ніж накульгувати. Вчіться в моєї мудрості: навіть найгірша річ має два хороших зворотних боки,–

навіть найгірша річ має зграбні до танцю ноги; отож, вищі люди, вчіться стати на свої справжні ноги!

Припиніть трубити про скорботу й забудьте про смуток, що навіює потолоч! Ох, які сумні ті блазні, що сьогодні розважають потолоч! Бо сьогодні панує потолоч.

20

Чиніть, як вітер, що виривається з гірських ущелин: він хоче танцювати під власний свист, під його ходою тремтять і підстрибують моря.

Хвала доброму нестримному духові, що окрилює ослів, доїть левиць, що ураганом розвіює сьогодення і потолоч;

що розвіює пусті дурноверхі голови, всяке зів'яле листя та бур'ян; хвала цьому дикому, доброму, вільному, буремному духові, що танцює по трясовинах і печалях, мов на луках!

Що ненавидить недолугу гавкущу потолоч і всіляке невдале, смутне поріддя; хвала цьому духові нескутого розуму, цій сміхотливій бурі, що запорошує очі всім, хто всюди вбачає чорне і заразливий, мов чума!

О вищі люди, найгірше у вас те, що всі ви нездатні як слід танцювати – танечною ходою потоптати і проминути самого себе! Ну то й що, коли вам не поталанить?

Ще так багато можна досягти! Тож навчіться від щирого серця сміятися з себе! Піднесіться, добрі танцюристи, серцем угору! Вище! Не забувайте про щирий сміх!

А цей вінець сміхотливого, трояндовий вінець, брати мої, я кидаю вам! Сміх, вищі люди, я проголошую священним. Навчіться в мене – сміятися!

ПІСНЯ ТУГИ

І

Коли Заратустра казав це, він стояв біля входу в печеру, а сказавши, непомітно вислизнув від гостей і на мить вибіг на свіже повітря.

– О чисті пахощі, – вигукнув він, – о блаженна тиша навкруги! А де моя звірина? Сюди, сюди, мої орле та зміє!

Скажіть мені: всі ці вищі люди укупі, – мабуть, трохи недобре пахнуть? О чисті пахощі довкола! Тільки тепер я знаю і відчуваю, як я вас, орле та зміє, люблю!

І Заратустра повторив іще раз:

– Я люблю вас, орле і зміє! – Орел і змія, коли він вимовив ці слова, підійшли до нього і підняли на нього очі. Так вони стояли втрьох мовчки, вдихали й пили свіже повітря. Бо надворі повітря було краще, ніж серед вищих людей.

2

Та ледь Заратустра покинув печеру, як старий штукар підвівся, лукаво озирнувся і сказав:

– Він вийшов! А тепер, о вищі люди, – якщо ви мені, як і йому, дозволите лоскотати вас цим улесливим і похвальним звертанням, – мене під'юджує злий дух облуди і штукарства, мій чорний демон,

що в усьому противник Заратустри, – даруйте вже йому!

Тепер йому кортить перед вами почаклувати, настала його пора, намарне я змагаюся з ним.

Усім вам, – для вас буде честю, коли вас ушанують словами "вільні духом" чи "правдолюби", "покутники духу" чи "розкуті" або ж "одержимі",–

усім вам, – адже ви, як і я, страждаєте від великої огиди, ваш старий Бог помер, а новий ще навіть не лежить у колисці, – всім вам припаде до вподоби мій дух злоби, мій чорний демон.

Я знаю вас, вищі люди, знаю і його, – і мені мимоволі любий той нелюд Заратустра: він сам, як на мене, часто скидається на прекрасну маску святого,

на новий дивовижний маскарад, на якому розважається мій дух злоби, мій чорний демон, – я, як часто мені здається, люблю Заратустру завдяки моєму духові злоби.

Та ось вік, цей чорний дух, цей демон вечірніх сутінків, під'юджує мене й підштовхує, і, воістину,

вищі люди, кортить йому,

таж розплющіть очі! – кортить йому прийти голим, у чоловічій чи жіночій подобі, ще сам не знаю; та він іде, він ламає мене, – о лихо! Слухайте і дивіться!

День відбринів, тепер на все налягає вечір, навіть на найкраще; тепер, вищі люди, слухайте і дивіться, що за демон, чи то чоловік, чи жінка, цей дух вечірньої туги!

Сказавши, старий штукар лукаво озирнувся й схопив свою арфу.

З

Коли світлішає повітря,

Коли розрадою роса

На землю падає,

Невидимо, нечутно

У ніжних черевичках,

Роса-розрада милосердна, –

Тоді згадай, згадай, гаряче серце,

Як спрагло ти жадало.

Жадало безнадійно, марно

Небесних сліз, краплиночки роси.

А надвечірнє люте сонце,

Йдучи по жовтих травах,

Дивилося крізь чорні крони

Сліпучо і злорадно.

"Ти? Наречений істини? – знущались,–

Ні, ти лише поет!

Лукавий, хижий звір-плазун,

Брехати змушений.

Свідомо, власною охотою брехати

І жертви прагнути.

У хитрій масці,

У масці сам перед собою

І сам для себе здобич,–

Невже це наречений істини?

О ні – то блазень! Ні – лише поет!

Барвистомовний,

Що зойкає із блазенської маски,

Спинаючись облудними мостами слів,

Барвистими веселками

Під вигаданим небом,

Над вигаданим світом,

Блукаючи і швендяючи скрізь,–

Авжеж, лиш – блазень! Так, лише поет!

Ти – наречений істини? Чому ж не став

Холодною скульптурою з граніту,

Суворим обеліском перед храмом,

Господнім стражем?

Ні! Ти зневажив істини стовпи!

Тобі миліше в хащах, ніж у храмі.

Ти жваво, наче кіт,

Стрибаєш через вікна.

Бабах! Кожнісіньку пригоду

Нюшкуєш в пралісі,

Нюшкуєш ласо й хтиво,

Щоби у пралісі

Між хижих звірів

Ходити фіш но і бадьоро,

Облизуючись ласо,

Ходити хижо, хитро, згорда,–

Пойнявшись глумом, з пеклом у душі.

Чи, мов орел, що гострим оком

Вдивляється в страшні безодні,

В свої безодні...

О, як вони зміїно,

Спіраллю крутячись,

У мороку зникають!

Як добре раптом

Стрімкою блискавицею.

Згорнувши крила,

Упасти на ягнят.

Жадібно кігтями

Вчепитися в ягнятко,

Із люттю до овечих душ

І до очей округлених, невинних,

Баранячих, овечих і ягнячих,

До тонкорунної овечої покори.

Такі

Орлині, леопардні,

Поетові чуття,–

Твої чуття під тисячею масок,

Твої, о блазню! О поете!

Це ж ти побачив у людині

І Бога, і вівцю.

Рвучи в людині Бога,

Вівцю шматуєш З

безтурботним сміхом!

Так ось! Так ось твоє блаженство!

Блаженство леопарда і орла!

Блаженство тільки блазня і поета!"

Коли світлішає повітря,

Й серпом серед багряних хмар

Із заздрістю зеленою крадеться

Тоненький місяць,

Ненависник дня,

По килимах троянд

Скрадається тихенько,

Зрізає голівки поблідлі,

Що кволо хиляться у ніч.

Ось так і я колись схилився

Через безумство істини,

Від прагнень і жадань,

Стомившись днем, знесилівши від світла, –

Схиливсь у вечір, прихилився в тінь:

Єдина істина

Мене дощенту спопелила.

Згадай, згадай, гаряче серце,

Знемогу й спрагу!

Коли мене

Спалила істина,

Що я лиш блазень!

Я лише поет!

ПРО НАУКУ

Так співав штукар, і всі присутні, мов птахи, непомітно потрапили в тенета його лукавого й тужливого ласолюбства.