Так казав Заратустра - Сторінка 40
- Фрідріх Ніцше -Бо у ній він побачив ознаку одужання. Заратустра непомітно вийшов на свіже повітря й повів мову з орлом та змією.
– Куди тепер поділися їхні нещастя? – запитав він, досадливо зітхнувши. – У мене, здається, вони розучилися благати порятунку!
Однак, на жаль, не зовсім розучилися кричати, – і Заратустра затулив вуха, бо саме тоді у веселий гамір тих вищих людей дивно вплелося ослове "І-А".
– Їм весело, – почав він знову, – і хто знає? Мабуть, вони самі розвеселились, а якщо й навчилися сміятись у мене, то не моїм сміхом.
Але що з того! Такі вже старі люди: одужують по-своєму і сміються по-своєму; мої вуха терпіли й гірше, та не пов'яли.
Цей день – перемога: відступає, втікає дух тяжкості, мій давній, заклятий ворог! Як добре закінчується день, що так погано й важко починався!
А таки закінчується! Ближчає вечір, він, ніби вправний вершник, уже скаче над морем! І щасливий близькістю домівки, похитується в багряному сідлі!
Небо дивиться ясним поглядом, світ у глибокому спочинку, – о дивні люди, що завітали до мене, хто житиме біля мене, скоро матиме свою нагороду!
Так казав Заратустра. З печери знову почувся гамір і сміх вищих людей, і Заратустра повів далі:
– Вони клюють, моя принада діє, уже й від них відступається їхній ворог – дух тяжкості. Вони вже вчаться сміятися з себе – чи те мені вчувається?
Діють мої чоловічі страви, мої соковиті й міцні вислови; воістину, я не годував їх горохом і ріпою! Стравою вояків і завойовників я розбудив у них нові прагнення.
їхні руки й ноги наснажені новою надією, їхнє серце потягується. Вони знаходять нові слова, скоро їхній дух набереться завзяття.
Така страва, звичайно, не для дітей і не для жагучих жінок, старих чи молодих. їхнє нутро переконують іншими засобами, для них я не лікар і не вчитель.
Від цих вищих людей відступається огида, – ну що ж! Тут я здобув перемогу. У моєму царстві вони відчувають певність, позбуваються будь-якого дурного сорому, розковуються.
Вони розкривають серця, до них повертаються добрі часи, вони знову святкують і їдять – набираються вдячності.
Ось що повинно служити мені найкращим знаком: вони набираються вдячності. Ще трошки, і вони вигадають для себе свята, поставлять пам'ятники своїм колишнім утіхам.
Вони одужують! – радісно промовляв Заратустра до свого серця і дивився вдалину. А орел та змія тулилися до нього й шанували його щастя й мовчання.
2
Та раптом Заратустрине вухо вжахнулося: в печері, де досі панували гамір і сміх, раптом запала мертва тиша, а його ніздрі вловили рахманний запах ладану, здавалось, немов хтось палить пінієві шишки.
– Що там діється? Що вони роблять? – спитав він себе й підкрався ближче до входу, щоб непомітно подивитися на своїх гостей. І – о диво з див! – що довелося йому побачити там на власні очі!
– Всі вони знову побожні, знову моляться, вони збожеволіли! – казав він і безмірно дивувався. І справді, всі ті вищі люди, два королі, безробітний папа, лихий штукар, жебрак з власної волі, тінь-мандрівник, старий віщун, сумлінний духом і найбридкіша людина, – всі вони, мов діти або старезні баби, стояли навколішки й молилися ослові. А найбридкіша людина саме починала шипіти й булькотіти, немов з неї мало вилізти несказанне, а коли вона нарешті й справді здобулася на слово, то проказала незвичайну благочестиву літанію, себто молебен, ослові, якому поклонялися й кадили. І цей молебен звучав так:
– Амінь! Слава, честь, мудрість, дяка, хвала і міць Богові нашому на віки віків!
Осел потвердив це криком "І-А".
– Він несе тягар наш, прибравши подобу слуги, покірливий серцем, ніколи не каже "ні", а хто любить Бога свого, той карає його.
Осел потвердив це криком "І-А".
– Він не озивається словом, хіба що потверджує, всякчас нагадує, що саме він створив світ: "І-А", – так він воздає хвалу своєму світові. Те, що він мовчить, тільки хитрощі: саме через це він майже ніколи не хибить.
Осел потвердив це криком "І-А".
– Непомітно проходить він по світу. У сірі, немов його шкура, покрови закутує свою чесноту. А якщо має розум, то не виставляє його: однак усі вірять у його довгі вуха.
Осел потвердив це криком "І-А".
– Скільки потайної мудрості в тому, що він носить довгі вуха, каже тільки "І-А", тобто "так" і ніколи не скаже "ні"! Хіба не він створив світ за подобою своєю, тобто якомога дурнішим?
Осел потвердив це криком "І-А".
– Ти йдеш прямими й кривими шляхами, тебе мало обходить, що ми, люди, вважаємо прямим або кривим. Царство твоє по той бік добра і зла. Твоя невинність у тому, щоб нічого не знати про невинність.
Осел потвердив це криком "І-А".
– О, ти не відштовхуєш від себе нікого, ні жебраків, ні королів. Ти дозволяєш приходити до себе дітям, а коли тебе дражнять шибеники, ти просто кажеш "І-А".
Осел потвердив це криком "І-А".
– Ти любиш ослиць і кожного разу свіжі фіги, але їжею не перебираєш. Будяк тішить твоє серце якраз тоді, коли ти голодний. У цьому Господня мудрість.
Осел потвердив це криком "І-А".
ОСЛЯЧЕ СВЯТО
1
Вже на цьому місці молебну Заратустра не міг більше стриматись і, вскочивши в коло ошаленілих гостей, сам крикнув "І-А" ще голосніше за осла.
– Що ви тут чините, людські діти? – гукнув він, підіймаючи молільників з долівки. – Біда, коли б вас побачив хтось інший, а не Заратустра,–
всяк подумав би, що ви з своєю новою вірою стали найзаклятішими богохульниками або ж найдурнішими з усіх старих баб!
А ти сам, старий папо? Хіба тобі личить отак молитися ослові, наче Богові?
– О Заратустро, – відповів папа, – даруй мені, але у справах Господніх я освіченіший за тебе. І цілком слушно.
Краще молитися Богові в подобі осла, ніж без ніякої подоби! Зваж тільки, мій високий друже, на ці слова,–і ти хутко переконаєшся, що в них криється мудрість.
Той, хто сказав "Бог – це дух", зробив досі найбільший крок і стрибок до безвір'я: у світі такі слова виправляти нелегко.
Моє старе серце б'ється радістю, що на світі є ще чому молитися. Вибач, о Заратустро, старому побожному папському серцю!
– А ти, – звернувся Заратустра до тіні-мандрівника, – ти називаєш і вважаєш себе вільним духом? І правиш тут такі попівські ідолослужіння?
Поганцю новонавернений, ти поводишся тут гірше, ніж серед своїх смаглявих хвойд!
Так, гірше, – погодився тінь-мандрівник, – маєш рацію, та що вдієш! Хай там як, Заратустро, старий Бог знову живий.
В усьому винен найбридкіший: він його воскресив. Хоч він і каже, що колись убив Бога, – боги завжди вважали смерть забобоном.
– А ти, – вів далі Заратустра, – лихий старий штукарю, що ти наробив! Хто ж у цю вільну добу надалі віритиме тобі, якщо ти віриш у таку божу ослячість?
Ти вчинив глупоту, як ти, хитруне, міг скотитися до такої глупоти!
– О Заратустро, – відповів хитрий штукар, – ти маєш рацію. Це була глупота – мене вона також тяжко вразила.
– І навіть ти, – звернувся Заратустра до сумлінного духом, – розваж лише й приклади палець до свого носа! Хіба тут не чиниться супроти твого сумління? Невже твій дух не досить чистий і ти не гидуєш молитвами й фіміамом цих – святенників?
– Щось є, – відповів сумлінний і приклав палець до носа, – щось є в цьому видовищі, і воно благотворно впливає на моє сумління. Мені, мабуть, не можна вірити в Бога; та, безперечно, Бог у цій подобі, як на мене, найбільше заслуговує на віру.
Бог, як кажуть найпобожніші, повинен бути вічний; а хто має так багато часу, той не поспішає. Йдучи якомога довше й безглуздіше, він може зайти дуже далеко.
А в кого забагато духу, той сам може пройнятися глупотою та безумом. Подумай, о Заратустро, про себе!
Ти сам – воістину! – навіть ти сам через надмір мудрості міг би обернутися на осла.
А хіба найдосконаліший мудрець не полюбляє ходити найкривішими шляхами? І про це, Заратустро, свідчить приклад, твій приклад.
– І нарешті ти, – сказав Заратустра й став обличчям до найбридкішої людини, що й далі лежала на долівці, простягаючи руки до осла (найбридкіша людина, власне, поїла осла вином). – Скажи, несказанний, що ти накоїв?
Ти, здається мені, змінився, твої очі палають, плащ величі накрив твою бридкість, – що ти накоїв?
Невже кажуть правду, що ти його знову воскресив? Навіщо? Хіба не було причини мучити й убивати його?
Ти сам здаєшся мені воскреслим, – що ти накоїв? Що ти повалював? До чого себе навертав? Кажи, несказанний!
– О Заратустро, – озвалася найбридкіша людина. – Ти–шахрай!
Чи живий він, чи воскрес, чи помер остаточно, – кому з нас двох це краще відомо? Я питаю тебе.
Одне лише я затямив, від тебе самого, о Заратустро, я колись навчився: хто хоче вбити до решти, той сміється.
"Вбивати не гнівом, а сміхом", – так ти колись казав. О Заратустро, потайний, безгнівний нищителю, небезпечний святий, ти – шахрай!
2
І тоді Заратустра, вражений такими відверто облудними відповідями, кинувся до входу в печеру і, звертаючись до своїх гостей, гучно закричав:
– О хитруни, пронози, базарні блазні! Навіщо ви переді мною прикидаєтеся і ховаєтеся!
Серце кожного з вас так тремтіло з радості й злості, що ви нарешті знову стали побожні, мов діти,–
мов діти молитесь, складаєте долоні й кажете: "Боженьку милосердивий!"
А тепер віддайте мені цю дитячу кімнату, мою власну печеру, де сьогодні стільки дитячого. Охолодіть надворі свій гарячий дитячий запал і вгамуйте серце!
Звісно, якщо ви не будете як діти, то не ввійдете в те царство небесне. – І Заратустра показав рукою вгору.
– Та ми зовсім не хочемо ввійти в царство небесне. Ми стали мужами – отож прагнемо царства земного.
З
І Заратустра ще раз повів мову.
– О мої нові друзі, – сказав він, – дивні вищі люди, як ви мене тепер тішите!
Відколи ви знову розвеселилися, всі ви воістину розцвіли і, здається мені, таким, як ви, квітам потрібні нові свята,
якесь маленьке відважне безглуздя, якась служба Божа і осляче свято, який-небудь старий веселий дурень Заратустра, пронизливий вітер, що вимете ввесь бруд з ваших душ.
Не забувайте, вищі люди, ні цієї ночі, ні цього ослячого свята. Його ви самі вигадали в мене, і я сприймаю це за добре знамення: таке винаходять тільки ті, хто одужує!
І коли святкуватимете це осляче свято знову, то робіть це з любові до себе, робіть також і з любові до мене! А ще в пам'ять про мене!
Так казав Заратустра.
П'ЯНІ СПІВИ
1
А тим часом усі один за одним виходили на свіже повітря, в прохолодну замислену ніч; сам Заратустра вів під руку найбридкішу людину, щоб показати їй свій нічний світ, великий повновидий місяць і срібні водоспади біля печери.