Так казав Заратустра - Сторінка 41

І ось вони врешті мовчки стояли один обіч одного, вже добре таки підтоптані, але з розрадою у відважних серцях, стояли й дивувалися, що їм на світі так добре; темна ніч дедалі глибше западала в їхні серця. І знову Заратустра подумав: "О вищі люди, як ви мене тепер тішите!" – та вголос цього не вимовив, бо шанував щастя й мовчанку тих вищих людей.

Тоді й сталося найдивовижніше за цей дивовижно довгий день: найбридкіша людина ще раз і вже востаннє почала шипіти й булькотіти, а коли здобулася на слово, – о диво! – з її уст чітко й чисто злетіло запитання, – доречне, глибоке, ясне запитання, що в кожного, хто слухав, змусило здригнутися серце.

– Друзі мої, – сказала найбридкіша людина, – що ви на це скажете? Завдяки цьому дню я вперше задоволений своїм життям.

Але й такого великого признання мені мало. На світі варто жити: один день, одне свято з Заратустрою навчили мене любити світ.

Оце й було життям, – скажу я смерті. – Гаразд! Житиму знову!

Друзі мої, що ви на це скажете? Чи не хочете ви, як і я, сказати смерті: "Оце й було життям? В ім'я Заратустри, гаразд! Живімо знову!"

Так казала найбридкіша людина, а вже було недалеко до півночі. І що, гадаєте ви, тоді сталося? Тільки-но почувши запитання, вищі люди враз усвідомили своє перетворення и одужання і те, хто їм усе дав, – і кинулися до Заратустри, дякуючи, вшановуючи, голублячи його, цілуючи йому руки; залежно від того, хто якої вдачі, одні сміялися, інші плакали. А старий віщун танцював від утіхи, і навіть якщо він, як вважає чимало оповідачів, піддався тоді солодкому вину, то звісно, він ще більше піддався солодощам життя і тому не зважав ні на яку втому. Дехто навіть каже, що тоді танцював і осел: недурно найбридкіша людина перед тим напоїла його вином. Могло бути так, а могло й інакше, і навіть якщо осел того вечора насправді й не танцював, то відбувалися більші й незвичайніші чудасії, ніж танець якогось осла. Коротше, як каже Заратустрина приповідка: "Що з того!"

2

А Заратустра, коли все це діялося з найбридкішою людиною, стояв, як п'яний, погляд його погас, язик заплітався, ноги хиталися. Хто б відгадав, які думки снували в Заратустриній голові? Та, вочевидь, його дух відступився від нього, забіг уперед, був у далеких далечах і, як написано, водночас "на високому перевалі між двома морями,–

між минулим і майбутнім, завис він важкою хмарою". Та помалу, поки його підтримували вищі люди, він трошки опам'ятався й відсторонив гурт стурбованих шанувальників, та все ж мовчав. Враз він швидко повернув голову, неначе щось почув, приклав палець до уст і сказав:

– Ходімо!

Й одразу ж довкола запанували тиша й таємничість, а здалеку протяжно долинув дзвін. Заратустра вслухався в дзвін разом з вищими людьми, відтак вдруге приклав палець до уст і знову сказав:

– Ходімо! Ходімо! Настає північ! – і голос його змінився. Та він і далі не рухався з місця, залягла ще більша тиша й таємничість, усе прислухалося, навіть осел та шановна Заратустрина звірина – орел та змія, навіть Заратустрина печера, великий холодний місяць і сама ніч. А Заратустра втретє приклав палець до уст і сказав:

– Ходімо! Ходімо! Ходімо! Пора вирушати! Настала пора! Пора вирушати в ніч!

3

О вищі люди, настає північ; і щось я скажу вам на вухо, як каже мені на вухо цей старий дзвін,–

так само таємниче, так само жахливо, так само щиросердо, як промовляє до мене цей опівнічний дзвін, що прожив більше, ніж людина;

що вже відрахував болючі удари сердець ваших батьків, – ох! ох! як зітхає! Як сміється уві сні стара, глупа, глупа північ!

Тихше! Тихше! Подає голос чимало того, що вдень не сміє озватися, тепер, у прохолодному повітрі, коли вгамовується стукіт ваших сердець,–

тепер промовляє, тепер його чути, тепер воно закрадається в нічні насторожені душі, – ох! ох! як вона зітхає! як сміється уві сні!

Невже ти не чуєш, як таємниче, як жахливо, як щиросердо озивається до тебе стара, глупа, глупа північ?

Людино, слухай!

4

Горе мені! Куди щез час? Хіба я не поринув у глибокі криниці? Світ спить...

Ох! Ох! Собака виє, світить місяць. Краще мені померти, померти, ніж сказати вам, про що думає моє опівнічне серце.

Ось я вже помер. Збулося. Павуче, навіщо обплітаєш мене? Хочеш крові? Ох! Ох! Спадає роса, надходить пора,–

пора, від котрої мене проймає морозом, котра питає, питає й питає: "Кому не бракує відваги?

Кому панувати на світі? Хто скаже: так повинні текти великі й малі ріки!"

Надходить пора; о людино, вища людино, слухай,–ця мова для гострого слуху, для твого вуха, – про що віщує північ глухо?

5

Мене пориває, моя душа танцює. Щоденна праце! Буденна праце! Кому панувати на світі?

Місяць холодний, мовчить вітер. Ох! Ох! Ви вже злітали досить високо? Танцювати ви танцювали, але ноги – не крила.

Вправні танцівники, тепер уся радість розвіялася. Вино скисло, всі келихи розбиті, озвалися могили.

Ой, не високо ви злітали, – тепер озвалися могили: "Спасіть мерців! Чому так довго не минає ніч? Мабуть, нас п'янить місяць?"

О вищі люди, спасіть могили, воскресіть мерців! Ох, що там точити хробакові? Настає, надходить пора, – гуде дзвін, ще харчить серце, ще точить хробак, точить серце. Ох! Ох! Який глибокий світ!

6

Солодкозвучна ліро! Солодкозвучна ліро! Люблю твій стрій, твоє п'янке квакання! – як віддавна, як іздалеку долинає до мене твій звук; здалеку, зі ставів кохання!

Старий дзвоне, солодкозвучна ліро! Твоє серце розривали всі скорботи – батькова скорбота, дідова скорбота, скорбота прадідів: твоя мова дозріла,–

дозріла, як золота осінь і надвечір'я, як моє самітницьке серце, і тепер ти кажеш: "Сам світ дозрів, гроно наливається соком";

тепер вона хоче померти, померти від щастя. Вищі люди, невже ви не чуєте запаху? Поволі підіймається духмяність,–

духмяний аромат вічності, трояндове блаженство, п'янкі брунатно-золотаві пахощі давнього щастя, – від сп'янілого опівнічного смертного щастя, яке співає: глибокий світ, він глибший, ніж здається дневі.

7

Облиш мене! Облиш! Я надто чистий для тебе. Не торкайся мене! Хіба мій світ не став тепер досконаліший?

Моя шкіра надто чиста для твоїх рук! Облиш мене, безглуздий, неповороткий, спекотний день! Невже північ не світліша?

Світом повинні заволодіти найчистіші, найнезнаніші, найсильніші опівнічні душі, що світліші й глибші за будь-який день.

О день, ти йдеш за мною напомацки? Ти намацуєш моє щастя? Я для тебе багатий, самотній заритий скарб, золота скарбниця?

Ти прагнеш мене, світе? Хіба я для тебе світський? Невже я для тебе божественний? Однак ви, день і світе, надто незграбні.

Майте спритніші руки, простягніть їх до глибшого щастя, до глибшого нещастя, простягніть їх до якогось Бога, та не простягайте до мене:

моє нещастя, моє щастя, о дивовижний день, глибокі, та все ж я не Бог, не Господнє пекло. В скорботі світовій – глибінь.

Господня скорбота, дивовижний світе, глибша. Простягни руки до Господньої скорботи, а не до мене! Хто я! Сп'яніла, солодкозвучна ліра,–

опівнічна ліра, дзвоновий каркіт, якого ніхто не розуміє; але ж він повинен віщувати перед глухими, перед вами, о вищі люди. Адже ви мене не розумієте!

Збулося! Збулося! О юність! О полудень! О надвечір'я! Тепер настали вечір, ніч і північ, – собака виє, вітер...

Хіба вітер не собака? Він скавучить, гарчить, виє. Ох! Ох! Як ця північ зітхає! як сміється, як хрипить й задихається!

Як тверезо заговорила тепер ця п'яна поетеса. Мабуть, вона перепила свою п'яність? Надміру збадьорилася? Тепер пережовує?

Стара глупа північ пережовує свою скорботу, а ще завзятіше – свою радість. Радість, що скорбота таки глибока: та радість ту глибінь долає.

9

О лозо виноградна! За віщо славиш мене! Адже я зрізав грона. Я жорстокий, ти спливаєш кров'ю, – навіщо славиш мою сп'янілу жорстокість?

"Що стало досконалим, зрілим – прагне смерті!" – кажеш ти. Благословен будь, благословен виноградарський ніж! Проте все незріле прагне жити: о горе!

Скорбота намовляє: "Згинь! Розвійся, скорбото!" Однак усе стражденне прагне жити, щоб стати зрілим, радісним і сповненим жадання,–

сповненим жадання дальшого, вищого, світлішого. "Я хочу спадкоємців, – каже все стражденне, – я хочу мати дітей, я не хочу себе".

А радість не прагне ні спадкоємців, ні дітей –

радість прагне себе, прагне вічності, прагне повернення, хоче, щоб усе тривало вічно.

Скорбота нашіптує: "Розбийся, спливи кров'ю, серце! Мандруйте, ноги! Летіть, крила! Вдалину! Вгору! До болю!" – Гаразд! О моє випробуване серце! Скорбота намовляє: "Згинь!"

10

Вищі люди, за кого ви мене маєте? За віщуна? За мрійника? За сп'янілого? За відгадника снів? За опівнічний дзвін?

За краплину роси? Духмяний аромат вічності? Невже ви не чуєте? Невже не відчуваєте? Мій світ саме дійшов досконалості, північ – це теж полудень.

Скорбота – це також радість, прокльон – це також благословення, ніч – це також сонце; відійдіть або затямте: мудрець – це теж дурень.

Чи ви коли-небудь погоджувалися з радістю? О друзі мої, тоді ви погоджувалися й з усією скорботою. Все сковане в ланцюг, переплетене, закохане.

Чи хотілося вам двічі прожити одну мить, чи казали ви коли-небудь: "Щастя, яке ти мені любе! Затримайся на хвилиночку!" – Отже, чи ви прагнули, щоб усе поверталося?

Все починається знову, все вічне, все сковане в ланцюг, все переплетене, все закохане, – якщо для вас це так, то ви любите світ.

О вічні, любіть його вічно й повсякчас, а скорботі скажіть: згинь, але знову прийди. Бо радість – вічності жадає!

11

Радість жадає вічності, прагне меду, прагне буяння, прагне п'янкої півночі, прагне могил, прагне сліз розради над могилами, прагне золотої вечірньої заграви –

всього прагне радість! Вона спрагліша, щиріша, голодніша, жахливіша, потаємніша за будь-яку скорботу, вона прагне себе, скручується, хапає себе за хвіст – у ній замикається перстень жадання.

Вона прагне любові, вона прагне зненависті, вона щедротна, дарує, відкидає, благає, щоб її хтось узяв, дякує тому, хто бере, вона б хотіла, щоб її ненавиділи,–

радість така багата, що прагне скорботи, пекла, зненависті, ганьби, каліцтва, всього світу, – бо світ цей... та ви його добре знаєте!

Вищі люди, непогамовна, блаженна радість тужить за вами, за вашою, невдахи, скорботою! За всім, з чим не поталанило, тужить вічна радість.

Адже будь-яка радість прагне себе, тому й жадає сердечної муки! О щастя, о страждання! О серце, розбийся! О вищі люди, затямте: радість жадає вічності,

радість жадає для всього вічності, безмежжя вічності жадає!

12

Ви вже вивчили мою пісню? Вгадали її прагнення? Гаразд! Вищі люди, заспівайте ж мені мою застільну пісню!

Самі тепер заспівайте пісню, назва якої "Живімо знову", а зміст – "на віки вічні!" – заспівайте, вищі люди, Заратустрину застільну пісню!

Людино! Слухай!

Про що віщує північ глухо?

"Я спала, сну пропав і слід

І щезли марева миттєві, –

Глибокий світ –

Він глибший, ніж здається дневі.

В скорботі світовій – глибінь.

Та радість ту глибінь долає.

Скорбота намовляє: "Згинь!"

А радість – вічності жадає,

...