Так казав Заратустра - Сторінка 39
- Фрідріх Ніцше -Тільки сумлінний духом не поласився на принаду: він вихопив у штукаря арфу й гукнув:
– Повітря! Впустіть сюди свіже повітря! Впустіть Заратустру! Від тебе, лихий старий штукарю, повітря в печері стає задушливим і отруйним!
Хитромудрий шахраю, ти ведеш до невідомих жадань і хащів. Біда, коли такі, як ти, морочать голову і торочать про істину!
Лихо нескутому розумові, що не стережеться таких штукарів і чаклунів! Плакала тоді їхня свобода: своїм ученням ти заманюєш у в'язниці.
Старий тужливий чорте, в твоїх наріканнях лунає ловецький пищик, ти схожий на тих, хто похвалою цноті непомітно навертає до розпусти!
Так казав сумлінний, а старий штукар обводив усіх поглядом, тішився своєю перемогою і тому й не гнівався на сумлінного.
– Помовч! – попросив він упокореним голосом.–
Хороші пісні потребують хорошого відлуння в душі, після хороших пісень треба довго мовчати.
Усі вищі люди так і роблять. А ти, мабуть, мало що втямив з моєї пісні? Тобі бракує духу чарувань.
– Те, що ти відмежовуєш мене від себе, – заперечив сумлінний, – для мене похвала, це добре. А ви, решта, що я бачу? У всіх у вас іще хтиво виблискують очі.
О вільні душі, де ваша свобода! Мені здається, ви схожі на тих, хто довго дивився на танці голих розпусних дівчат: у вас душі затанцювали!
Мабуть, у вас, вищі люди, більше, ніж у мене, того, що штукар називає своїм злим духом облуди й штукарства, – ми, звичайно, повинні бути різні.
І воістину, поки в печеру повернувся Заратустра, ми досить говорили й міркували, щоб дізнатися, що ми таки справді різні.
Навіть тут, угорі, ми, ви і я, шукаємо різного. Я, власне, прагну більшої певності, тому й прийшов до Заратустри. Адже він – найміцніша опора, найсильніше жадання,–
нині, коли все хитається, коли здригнувся світ. А коли я бачу отакі ваші очі, то мені здається, що ви прагнете більшої непевності,
більшого жаху, страшнішої небезпеки, сильнішого землетрусу. Вас вабить, як я розумію – даруйте мені, вищі люди, мою зарозумілість,–
вас вабить до найтяжчого, найнебезпечнішого життя, що проймає мене найбільшим страхом, до життя диких звірів, вас ваблять печери, ліси, стрімкі гори та підступні провалля.
І найбільше вам до вподоби не провідник, що виведе із небезпеки, а той, хто зводить убік від усіх доріг, тобто звідник. Якщо у вас і справді такі прагнення, я однаково вважаю їх неможливими.
Бо страх – це первородне, основне людське почуття, страхом пояснюється все: і первородний гріх, і первородна чеснота. На страхові зросла й моя чеснота, вона зветься – наукою.
Найдовше виховується в людині страх перед дикими тваринами, – отже, й тією, яку людина з ляком носить у собі; Заратустра називає її "тварюкою в душі".
Цей довгий, давній страх, що врешті набув духовної та душевної витонченості, нині, гадаю, зветься – наукою.
Так казав сумлінний, але Заратустра, щойно повернувшись у печеру, почув останні слова й, розгадавши їх, кинув сумлінному жменю троянд і засміявся з його "істини".
– Гей! – гукнув він. – Що я тут почув? Воістину, мені здається, що або ти дурень, або я сам, – твою "істину" я вмить поставлю догори ногами.
Бо страх – це виняток для нас. А от мужність, пригодницький дух, потяг до невідомого, до того, на що ніхто не зважився... Вся попередня історія людини – це історія мужності.
Всі чесноти людина з заздрощів відібрала в найдикіших, наймужніших звірів: тільки так вона стала – людиною.
Саме ця мужність набула врешті духовної та душевної витонченості, ця мужність з орлиними крилами та зміїною мудрістю нині, гадаю, зветься...
– Заратустрою! – в один голос гукнули всі присутні й зайшлися реготом, що ніби навис над ними важкою хмарою. Навіть штукар засміявся і хитро сказав:
– Гаразд! Мій злий дух щез! А хіба я сам не застерігав вас від нього, коли казав, що він дурисвіт, дух облуди і брехні!
А надто коли показується голий. Хіба ж я можу опиратися його хитрощам? Хіба я сотворив і його, і світ?
Гаразд! Повернімося знову до доброго гумору й добра! І хоч Заратустра вже зло позиркує на мене, – погляньте лише на нього! Він гнівається!
Та перш ніж настане ніч, він знову мене любитиме й хвалитиме: довго без таких дурниць він не може жити.
Він – любить своїх ворогів, на цьому мистецтві він розуміється краще за всіх, кого я знаю. Але за це він мститься – своїм друзям!
Так казав старий штукар, і вищі люди нагородили його оплесками, – отож Заратустрі довелося обійти всіх, з люттю й любов'ю потискуючи руки своїм друзям, неначе перед кожним він хотів щось загладити й за щось вибачитися. Та коли Заратустра підійшов до дверей печери, йому знову забаглося на свіже повітря до орла та змії, – і він уже лаштувався вислизнути.
СЕРЕД ДОЧОК ПУСТЕЛІ
1
– Не покидай нас! – сказав мандрівник, що називав себе Заратустриною тінню. – Будь з нами, бо знову запанує давня гнітюча скорбота.
Той старий штукар уже найкращим чином почастував нас найгіршим, що мав, і подивися, доброму побожному папі на очі навернулися сльози, він знову ладен вирушити в море туги.
А королі, мабуть, удають, що нічого не сталося: адже сьогодні вони від нас найкраще навчилися прикидатися! Та, закладаюся, не будь перед ними свідків, ми б побачили, як їхніми обличчями пробігають
повзучі хмари, волога туга, похмуре небо, украдене сонце, зойки осінніх вітрів!
Всі наші голосіння й крики про порятунок: будь з нами, о Заратустро! Тут іще багато прихованих злиднів, що прагнуть здобутися на слово, багато сутінків, хмар і задухи!
Ти почастував гострими чоловічими стравами й міцними висловами – не допусти, щоб на десерт на нас знову напосілися розпещені, розбещені духи жіночності!
Тільки там, де ти, повітря ясне і чисте! Хіба є де на світі таке свіже повітря, як у твоїй печері?
Багато країн я бачив, мій ніс різне повітря вдихав і оцінював, але тільки біля тебе мої ніздрі зазнали найвищої насолоди!
Окрім... окрім, – о, вибач мені один давній спогад! Вибач мені одну стару застільну пісню, котру я колись склав серед дочок пустелі.
І в них, у тому східному краї, було таке саме свіже повітря, там я був якнайдалі від похмурої, вогкої й тужливої старої Європи!
Тоді я любив дівчат із Сходу та з інших царств під блакитним небом, на якому ні хмар, ні думок.
Не повірите, як зграбно вони сиділи, коли не танцювали; глибокі, але бездумні, вони скидалися на таємниці, на сповиті загадки, на десертні горішки...
Ох, справді, які барвисті й далекі! Однак без химер: загадки, що легко розгадуються. На втіху цим дівчаткам я склав тоді застільний псалом.
Так казав мандрівник, що називав себе Заратустриною тінню, і перш ніж хтось відповів, схопив арфу старого штукаря, заклав ногу за ногу, мудро й спокійно розглянувся круг себе, ніздрями повільно й прискіпливо втягнув повітря, немов у новій країні нюхав чуже повітря. Відтак заревів, почавши свою пісню.
ПУСТЕЛЯ ШИРИТЬСЯ: БІДА ТОМУ,
ХТО У СОБІ ПУСТЕЛЮ НОСИТЬ
– Ха! Святешно!
Справді святешно!
Початок гідний!
Справді африканський!
І навіть гідний лева,
Чи мавпи-ревуна з мораллю,–
Для вас дрібничка,
Чарівні подруги,
Що біля ваших ніжок
Серед пальм
Мені, прибульцеві з Європи,
Сидіти поталанило. Села[2].
Ой, справді дивно!
Близько від пустелі
Сиджу тепер.
І так вона далеко,
Я ж геть спустошений,
Поглинутий
Найменшою оазою на світі,
Що, позіхаючи, розкрила
Гарненький ротик,
Найароматніший на світі ротик.
І я туди потрапив,
Ковзнув до вас,
Чарівні подруги! Села.
Хвала, хвала тому китові,
Якщо і він такий гостинний
До гостя був! –
Ви зрозуміли
Моє учене порівняння?
Хвала, хвала його утробі,
Якщо вона
На цю оазу-лоно схожа,
Що, звісно, я беру під сумнів,
Адже я прибув з Європи,
Що нічому вже не вірить,
Мов під старість молодичка.
Дай Бог змінитися!
Амінь.
Ось я сиджу
В малесенькій оазі,
Мов фінік перестиглий.
Солодкий, соковитий, ласий
Потрапити в дівочі губки,
На сніжно-білі, гострі та холодні
Дівочі зубки.
Якраз за ними тужить серце
Усіх гарячих фініків. Села.
На той південний плід
Занадто схожий,
Я лежу. Жучки крилаті
До мене приглядаються,
Кружляють роєм,
Як ваші непомітні,
Дурненькі та гріховні
Надії й сподівання.
Я в облозі.
Мовчки, з задумом таємним
Ви мене, дівчатка-киці,
І Зулейка, і Дуду,
Вже обсфінксили (укласти
Стільки відчуттів в єдине
Слово я не міг безгрішно.
Господи, даруй мені!).
Я сиджу, вдихаю ніжні
Аромати раювання, –
Світле в золотий пружечок
І таке легке повітря
З Місяця хіба упало, –
Випадково.
Чи, можливо, із досади,
Як співають нам поети.
Але я усе на світі
Звісно, що беру під сумнів,
Адже я прибув з Європи,
Що нічому вже не вірить,
Мов під старість молодичка.
Дай Бог змінитися, Амінь!
Чудо-повітря ніздрями
П'ючи, як повною чашею,
Без майбуття і без спогадів,
Сиджу я тут, милуюся
Вами, чарівні подружки,
І он тією пальмою,
Що звабно так витанцьовує,
Так вигинається стегнами
(Що й сам повторюєш рухи),
Мов танцюристка, що наче
Вже надто довго, задовго
Стоїть на одній ніжці.
Мабуть, забула, здається,
Про іншу ніжку?
Довго й даремно
Шукав я очима
Приховане близня-окрасу,–
До пари ніжку,
В священній близькості
До вихору знадної
Легенької, блискучої спіднички.
Ту ніжку, чарівні подружки,
Коли повірите,
Вона згубила,
Та ніжка щезла!
Щезла назавжди!
Прекрасна ніжка!
Як жаль такої миленької ніжки!
О, де вона сумує в самоті,
Бідненька ніжка?
Мабуть, трясеться з страху
Перед похмурим білогривим
Страхіттям-левом? Може, взагалі
Відірвана, обгризена?
Біда! Обгризена до кістки вже! Села.
О, не оплакуйте,
Не плачте, м'якосерді!
Не плачте,
Фініки-серця в молочно-білих грудях!
Серця-локриці
У капшучках!
О, стримай сльози,
Бліда Дуду!
Будь мужньою, Зулейко!
Мабуть, доречно Мені сказати
Тут щось міцніше, що серця бадьорить?
Повчальний вислів?
Урочисте слово?
Гей! На підмогу, гідносте!
Достоїнство та європейська честь!
Задми, надмися,
Чеснотами надутий міх! Гей!
Ще раз прореви!
Морально гаркни!
Моральним левом
Дочкам пустелі гучно прореви!
Чарівні подруги,
Чеснот оглушливе виття
Перекриває
І жар душі, і пристрасть європейця.
І ось я перед вами – Європеєць,
Інакше неспроможний,
Бог у поміч!
Амінь!
Пустеля шириться: біда тому,
Хто у собі пустелю носить!
ПРОБУДЖЕННЯ
1
Після пісні тіні-мандрівника печера одразу ж наповнилася гамором та сміхом, а позаяк усі гості говорили зразу, і навіть осел, дивлячись на них, не міг змовчати, то Заратустра ледь бридливо і глузливо скривився, хоча його й тішила та веселість.