Тато і море - Сторінка 18

Коли небо на заході згасло, він полетів у відкрите море.

Настав час для чаювання, родина повернулася додому.

– А де мама? – здивувався Мумі-троль.

– Може, пішла по воду, – висловив припущення Тато. – Доки нас не було, вона намалювала ще одне дерево.

Мама стояла за стовбуром яблуні, спостерігаючи, як її родина готує чай. Вона бачила їх мов крізь серпанок, наче вони рухалися під водою. Її анітрохи не спантеличило те, що відбулося. Вона знову опинилася у своєму садку, де все було на своїх місцях і росло, як належалося. Дещо вона намалювала неправильно, але то пусте. Мама сіла у високу траву, прислухаючись до кування зозулі десь за рікою.

Коли вода на чай закипіла, Мама солодко спала, притулившись головою до стовбура яблуньки.

Розділ сьомий

Південно-західний вітер

Коли настали сутінки, Рибак відчув, що невдовзі з моря прикотяться чудові хвилі. Він витягнув човна високо на берег свого мису, перевернувши його догори кілем, і міцно прив'язав вудочки. Потім Рибак заповз до свого цементного будиночка, згорнувся сірим зім'ятим клубочком і віддався на поталу розкішній, досконалій самотності.

З усіх вітрів Рибак найдужче любив південно-західний вітер. Він щойно звіявся і не стихне до ночі. То був осінній південно-західний вітер, який міг шаленіти й кілька тижнів, наганяючи на острови величезні сірі гори хвиль.

Рибак сидів у своєму будиночку, спостерігаючи, як чимраз могутнішими стають хвилі. Яка то незмірна розкіш – нічим більше на світі не морочити собі голову, коли ніхто не набридає розповідями та безконечними запитаннями, коли до всього байдуже і не треба ні про що шкодувати. Лише незбагненна, недосяжна велич моря та неба, що струменіло над ним і повз нього, ніколи не розчаровували його.

Було вже майже темно, коли гармонію самотності порушив Мумі-троль. Він прибіг, ковзаючись на слизькому камінні, розмахував лапами, галасував, аж доки врешті почав гупати у вікно та викрикувати, що його Мама загубилася. Рибак лише усміхнувся і похитав головою – шибка була з надто грубого скла.

Вітер підганяв його у спину, коли Мумі-троль подався далі на пошуки Мами, перейшов убрід прибоєм на інший бік мису і попрямував убік вересової луки.

Враз Мумі-троль почув Татів голос, помітив гойдливе світло штормового ліхтаря, що дряпалося схилом гори. Тієї ночі острів повнився страхами, шепотами та згуками, земля ворушилася під лапами Мумі-троля.

"Мама загубилася, – стугоніла в його голові тривожна думка. – Вона була такою самотньою, що загубилася…"

Маленька Мю сиділа, скоцюрбившись, на краю камінного поля.

– Бачив? – запитала вона. – Каміння ворушиться!

– Що мені до твого каміння! – скрикнув Мумі-троль. – Мама загубилася!

– Мами просто так не губляться, – спокійно сказала Мю. – Десь собі заховалася… Пошукайте ліпше! Я теж сховаюся у затишному закапелкові, доки весь острів не сплив у море. Тут ще буде пекельна катавасія, повір мені на слово!

Ось вогник штормового ліхтаря добрів до Чорного Ока. Мумі-троль поквапився туди. Мумі-тато обернувся на звук його кроків, піднявши угору ліхтаря.

– Не могла ж вона послизнутися і…

– Мама вміє плавати, – урвав Тата Мумі-троль.

Якийсь час тато і син мовчки стояли, дивлячись одне на одного. За горою, на якій височів маяк, стугоніло море.

– Слухай, синочку, – раптом озвався Тато. – Де це тебе носить останнім часом?

– Та всюди потроху… – пробурмотів Мумі-троль, відводячи погляд.

– Я був страшенно зайнятий… – якось невпевнено мовив Тато.

Мумі-троль чув, як на камінному полі ворушилося каміння, з сухим хрускотом тручись одне до одного.

– Пошукаю ще в ялиннику, – сказав він.

Та саме тієї миті у вікні маяка спалахнули два вогники свічок – Мама повернулася додому.

Коли тато з сином увійшли до кімнати, Мама лагодила рушника.

– Де ти була? – не стримався Мумі-тато.

– Я? – невинним голосом перепитала Мама. – Погуляла трішки, щоб подихати свіжим повітрям.

– Навіщо нас так лякати, – докоряв Мумі-тато. – Не забувай, ми звикли до того, що ти вечорами вдома.

– Отож бо й воно, – зітхнула Мама. – Потрібне хоч якесь розмаїття! Ми надто звикли одне до одного, з дня на день одне і теж… Правда, любий?

Мумі-тато розгублено дивився на дружину, але вона лиш засміялася і знову взялася до шитва. Тато підійшов до настінного календаря, відмітив хрестиком п'ятницю, а внизу записав силу вітру того дня.

Мумі-тролеві здалося, що морська лошичка на малюнку змінилася. Море стало не таким блакитним, а місяць непомірно розрісся. Малий сів до столу і ледь чутно прошепотів:

– Мамо, я живу тепер на галявинці в ялиннику.

– Справді? – озвалася Мама. – Там гарно?

– Неймовірно гарно! Може, тобі захочеться коли– небудь провідати мене там?

– Залюбки! Коли підемо?

Мумі-троль швидко підвів погляд – Тато заглибився у свої записи в зошиті з цератовою обкладинкою.

– Зараз, – прошепотів він. – Цієї ночі.

– Ого! – здивувалася Мама. – А хіба не ліпше піти туди завтра, за дня, усім разом?

– Це не одне і те ж, – заперечив Мумі-троль.

Мама кивнула, знову взявшись за шиття.

Мумі-тато писав тим часом у своєму зошиті: "Чи можливо, щоб деякі факти змінювалися з настанням ночі? Дослідити це питання: як поводить себе море уночі? Спостереження: мій острів зовсім не схожий на себе вночі, тобто: а) чуються дивні звуки; б) без жодного сумніву, спостерігаються рухи".

Тато відірвав ручку від зошита, замислившись, а потім почав писати знову.

"У дужках: Чи можливо, щоб сильне почуття, скажімо, моє, могло змінити довколишнє середовище? Приклад: Я справді дуже хвилююся за Маму Мумі-троля. Дослідити це".

Тато перечитав написане й спробував думати далі, але думка вперлася, не бажаючи рушати з місця, тож Тато змирився й почалапав до свого ліжка. Та перш ніж натягти на носа ковдру, він сказав:

– Не забудьте ретельно погасити світло перед сном. Треба бути дуже обережними!

– Звичайно, любий! – пообіцяла Мама.

Коли Тато заснув, Мумі-троль взяв штормовий ліхтар, щоб присвітити Мамі в дорозі. Мама зупинилася посеред вересової луки, прислухаючись.

– Тут завжди так уночі? – запитала вона.

– Поночі трохи тривожно, – відповів Мумі-троль. – Але ти не хвилюйся. Просто острів прокидається, коли ми засинаємо…

– Напевно, так воно і є, – погодилася Мумі-мама.

Мумі-троль поповз попереду головним лазом. Час від часу він оглядався, чи не відстає Мама. Інколи вона зачіпалася за гілки, але поволі просувалася вперед, аж доки опинилася на галявинці.

– То ось де ти мешкаєш! – захоплено вигукнула вона. – Як тут гарно!

– Склепіння трохи оголилося, бо ж листя опало, – пояснив Мумі-троль. – Бачила б ти, як тут гарно, коли дерева зелені… Галявинка з ліхтарем посередині схожа на грот, правда ж?

– Справді, неначе в гроті, – підтвердила Мама. – Сюди треба принести килимок і невеличку скриньку, щоб було на чому сидіти…

Мама задерла догори носа, дивлячись, як поміж хмарами пливуть зорі.

– Знаєш що? – озвалася вона за мить. – Іноді мені здається, що острів пливе разом з нами у морі. Ми кудись дрейфуємо…

– Мамусю, я познайомився з морськими конячками, – раптом признався Мумі-троль, – але їм до мене байдуже… Я ж лише хотів трохи пострибати разом з ними, повеселитися… Ти ж розумієш? Вони такі гарні…

Мама кивнула головою.

– Навряд, чи можна потоваришувати з морськими конячками, – сказала вона серйозно. – Не варто брати це близько до серця. Як на мене, достатньо милуватися ними, як милуються гарними пташками чи гарним краєвидом.

– Мабуть, твоя правда, – зітхнув Мумі-троль.

Мама з синочком прислухалися до вітру, що шугав над ялиновими хащами. Мумі-троль цілком забув про Мару.

– Я зовсім не потурбувався про почастунок для тебе, – мовив Мумі-троль.

– Не біда, – втішила малого Мама. – Почастунок може й до завтра зачекати. Ми навіть можемо влаштувати тут свято й запросити усіх, якщо захочеш. Цікаво було подивитися на твоє житло. Але мені вже час повертатися на маяк.

Відпровадивши Маму додому, Мумі-троль погасив ліхтаря, щоб побути сповна наодинці з собою. Вітер подужчав. Мумі-троль брів островом, почуваючи себе впевнено і затишно. Цю певність давала йому темрява, рокотання моря і Мамині слова.

У цьому місці схил гори збігав до Чорного Ока, вода плюскотіла внизу, під урвищем. Мумі-троль чув те плюскотіння, але не спинився, а почимчикував далі. Він почував себе легеньким, ніби надувна кулька, і спати йому зовсім не хотілося.

Ось тоді він і помітив її. Мара вилізла на острів, шастала навколо маяка, обнюхуючи підніжжя гори. Вона рухалася хитливою ходою, забрела на вересову луку, підсліпувато озирнулася й почовгала вниз до болота.

"Мене шукає, – подумав Мумі-троль. – Нічого, перетерпить… Через неї я випалюю надто багато гасу".

Якийсь час він постояв, спостерігаючи за безпутнім блуканням Мари з відчуттям задоволення і зверхності.

– Завтра потанцює, – мовив Мумі-троль сам до себе. – Не сьогодні. Нині у мене вечір для себе…

Він повернувся спиною до всього світу і, зробивши добрячий гак, подався до своєї галявинки.

Мумі-троль прокинувся зі сходом сонця з відчуттям панічного страху. Він лежав сповитий у спальному мішку, та так туго, що й поворухнутися не міг, задихаючись від спекотної вільгості. Щось міцно тримало його, не даючи вивільнити лапи. Сталося щось жахливе, навколо нього панував дивний брунатний присмерк, пахло, наче в глибокому підземеллі.

Нарешті Мумі-тролеві пощастило розтягнути замок-блискавку на спальному мішку. На носа йому посипалася земля та глиця. Увесь світ перемінився. Мумі-троль відчув себе покинутим напризволяще. Коричневе коріняччя повзло і звивалося, обплутуючи його довгими батогами, наступаючи звідусіль. Зараз дерева стояли непорушно, але вночі переступали просто через нього. Увесь ліс вирвав із землі своє коріння і підтоптав його під себе, ніби не мумі-тролем він був, а якоюсь каменюкою. Коробка сірників лежала на звичному місці, поряд з нею – пляшка чорничного морсу. Але галявинка зникла, її не було. Ходи і лази заросли. Мумі-троль повз дрімучим пралісом, у якому дерева кинулися навтьоки, тягнучи за собою спальний мішок, бо шкода було його покинути. То був дуже гарний спальний мішок, до того ж, подарунок.

На очі йому потрапив штормовий ліхтар. Він висів на дереві, де Мумі-троль його й повісив, але саме дерево втекло з насидженого місця.