Тато і море - Сторінка 20

Такого ніколи не було вдома…

Мама вирішила побути трохи у своєму садку, щоб заспокоїтися.

Мумі-троль звільнив вільху від мотузки, якою вони прив'язували "Пригоду". Південно-західний вітер подужчав, хоча осіннє небо було ясне й прозоре; хвилі прибою біля західного мису, убрані в біле шумовиння, накочувалися вищими, ніж будь-коли, валами. Мумі-троль побрів островом, ліг у вересі й відчув, що на душі у нього стало затишно і майже радісно. Нарешті вони помітили Зміни. Це було великою полегкістю для нього.

Заблукалий джміль лагідно тицявся у квіти вересу. Верес нічого не боявся, буяв собі, ніби нічого й не трапилося. Може, тут побудувати собі хатинку… Зовсім низеньку. І викласти пласким камінням землю перед порогом…

Мумі-троль прокинувся від того, що сонце зайшло у тінь великої хмари. Над ним схилився Тато й стурбовано дивився на синочка.

– Як у тебе справи? – запитав Мумі-троль.

– Ніяк, – відповів Тато і сів поряд. – Ця історія з переселенням дерев ламає усі теорії. Тепер я ще менше розумію море. Не бачу жодного взаємозв'язку, – він зняв з голови капелюха Наглядача маяка і заходився його м'яти в лапах, то згортав, то розгладжував. – Розумієш, весь сенс полягає у тому, щоб відкрити потаємні закони моря. Я повинен їх збагнути, щоб полюбити море. Я ніколи не почуватимуся щасливим на цьому острові, якщо не полюблю моря…

– Те ж саме з живими істотами, – жваво підхопив розмову Мумі-троль, підводячись з вересового ложа. – їх треба любити, ось що я мав на увазі…

– Море щоразу поводиться по-іншому, – вів далі Тато. – Як йому заманеться, то так, то інак… Цієї ночі воно налякало увесь острів. Чому? Що трапилося? Я не бачу жодної логіки. А якщо вона й існує, то я її не розумію.

Тато запитально глянув на Мумі-троля.

– Переконаний, ти збагнув би її, якби така логіка існувала, – впевнено сказав Мумі-троль. Він страшенно пишався, що Тато розмовляв з ним про глобальні, дуже важливі речі, і докладав неймовірних зусиль, щоб зрозуміти, про що ж мова.

– Ти так гадаєш? – запитав Тато. – Вважаєш, жодної логіки не існує?

– Без сумніву! – відповів синок, розпачливо сподіваючись, що дав правильну відповідь.

Кілька чайок злетіли на мисом і з ячанням закружляли понад островом. Прибій глухо гуготів десь під ними, здавалося, що то дихає море.

– Якщо так, то море живе, – міркував уголос Мумі-тато. – Гаразд, припустимо… Отже, воно поводиться, як йому заманеться… його неможливо збагнути… Якщо ліс боїться моря, то значить – воно жива істота?

Мумі-троль кивнув, йому аж в горлі пересохло від хвилювання.

Тато якийсь час помовчав, а потім, підвівшись, сказав:

– Отже, це море дихає в Чорному Оці. Море смикає за мотузку лота. Усе ясно… Море зруйнувало мій хвилеріз тільки, щоб мене подражнити, загатило водоростями мої неводи, спробувало розтрощити нашого човна… – Тато дивився собі під ноги, наморщивши носа. Враз він просвітлів і з великою полегкістю мовив: – І не треба нічого розуміти! Просто у моря прикрий норов…

Мумі-троль бачив, що Тато розмовляє сам із собою, то й не встрявав. Він дивився Татові услід, коли той рушив у бік маяка, покинувши у вересі свого зошита в цератовій обкладинці.

Морських птахів у повітрі побільшало. Вони хмарою заслонили небо й відчайдушно ячали. Мумі-троль ще ніколи не бачив стількох птахів нараз. Були серед них і менші пташки, що очманіло кидалися з боку в бік, а з довколишніх острівців налітали нові зграї. Мумі-троль дивився на них, розуміючи, що й вони втікають від Мари та її стужі, але допомогти їм не міг. Та й навіщо, зрештою. Головне, що Тато розмовляв із ним, наче з дорослим, і це сповнювало гордістю його серденько.

Біля підніжжя маяка стояла решта його родини, спостерігаючи за птаством, яке заполонило своїм страхом усе небо. Раптом уся велетенська зграя повернула у море і миттю зникла, залишився тільки шум прибою.

Хвилі ревіли несамовито, біле шумовиння літало над островом, немов сніг, велетенські хвилі біля західного мису здіймалися, наче білі дракони з роззявленими пащеками.

"Ото вже Рибак задоволений", – подумав собі Мумі-троль.

І раптом – бетонний будиночок Рибака перевернувся, а наступна хвиля розтрощила його вщент. Мумі-троль усе бачив на власні очі.

Рибак вихопився з дверей і замиготів у білому шумовинні, схожий на стрибучу скіпку. Він заповз під свого човна, перевернутого догори кілем високо на березі. Від хатини на мисі й сліду не зосталося, лише голі скелі, з яких, немов зуби, стирчало залізяччя арматури.

"Присягаюся своїм хвостом, – подумав Мумі-троль, – таки Татова правда: море й справді має дуже прикрий норов!"

– Але ж він промок до нитки! – скрикнула Мама. – Може, він поранився осколками, коли розбилося вікно… Ми мусимо потурбуватися про нього тепер, коли він втратив дах над головою!

– Піду туди й подивлюся! – оголосив Тато. – Я маю намір захищати свій острів!

– Але ж мис затопило! Це небезпечно! – запротестувала Мама. – Тебе може понести хвилею в море…

Тата побіг за мотузкою від лота, яка висіла під крученими сходами в маяку. Він чувся окриленим, а голова здавалася легкою, немов хмаринка.

– Не бійся, – заспокоїв він Маму. – Хай собі море вибрикує, як йому до вподоби, мені до цього байдуже. Я захищатиму всіх, хто живе на цьому острові, кожнісіньку істоту. Тепер я знаю, що й до чого…

Мумі-тато рушив униз схилом, Маленька Мю, схожа на блоху, пострибала за ним услід, вона щось кричала, але вітер відносив геть її слова. Мумі-троль наче застиг посеред вересової луки, не зводячи очей з Рибакового мису.

– Можеш піти зі мною, – кинув мимохідь Тато. – Тобі вже час вчитися вступати в боротьбу!

Вони побігли униз, до затопленого мису. Маленька Мю аж підстрибувала від захвату, вузлик у неї на потилиці розпустився, і тепер волоссячко ореолом лопотіло навколо її голівки.

Мумі-тато приглядався до розлюченого моря, могутнього і величного, яке накочувалося на острів, здіймалося горою шумовиння й знову відступало, запаморочливо засмоктуючи вглиб усе, що траплялося йому на шляху. У своїй ревучій нестримності воно посилало хвилю за хвилею через мис. Саме тут їм треба було перейти на інший бік. Мумі-тато обв'язав живіт мотузкою і подав її синові.

– Тримайся міцно, що є сили! – звелів Тато. – Добре обв'яжися і йди за мною, не послаблюючи натягу мотузки! Зараз ми обдуримо море, хай його Мара вхопить! Сила вітру – сім балів! Чуєш – сім балів!

Мумі-тато зачекав, доки велетенська хвиля прокотилася повз них, а тоді рушив по слизькому камінні, прямуючи до скелястого острівця неподалік від берега. Коли наступна хвиля накрила його, Тато встиг проминути скельний виступ, мотузка між ним та Мумі-тролем лягла на скелю і нап'ялася. Море закрутило їх, затягуючи у вирви, але мотузка витримала навалу.

Хвиля покотилася далі через мис, а Мумі-тато з Мумі-тролем, ковзаючись, пошкандибали до наступної скелі, де повторили вдалий маневр.

"Ну постривай, я тобі ще покажу де раки зимують! – подумки сердито пригрозив морю Тато. – Це ж міру треба знати… Над нами можеш собі збиткуватися – ми витримаємо, але знущатися над Рибаком, над цим нещасним прибережним крабом, який до нестями захоплюється тобою, – просто сором і ганьба!"

Браз накотилася могутня хвиля і потопила Татів гнів. Тато вже майже дістався мети. Мотузка впивалася йому в живіт. Він зловився за край скелі й повис на ній усіма чотирма лапами. Та цієї миті знову зелена пітьма накрила його з головою, мотузка ослабла. Тільки-но йому вдалося випірнути з води, Тато квапливо поповз на берег мису. Лапи йому тремтіли. Він заходився витягати на земну твердь синочка, який безпомічно борсався у воді десь на підвітряному боці.

Нарешті вони видряпалися на берег, сиділи й тремтіли від холоду. По інший бік мису підстрибувала, наче м'ячик, Маленька Мю. Тато і Мумі-троль зрозуміли, що так вона вітала їх з перемогою. Тато з сином перезирнулися і засміялися. Вони таки обдурили море!

– Як справи? – гукнув Мумі-тато, зазирнувши під човен Рибака.

Рибак глянув на нього своїми ясними синіми очима. Він зовсім промок, але не поранився осколками віконного скла.

– Кави не бажаєте? – запитав Тато, перекрикуючи ревіння шторму.

– Не знаю, це було так давно… – голос Рибака був схожий на ледь чутний писк, що долинав десь здалеку. Мумі-татові стало раптом дуже його шкода: він був такий маленький, він ніколи не зуміє самотужки дістатися дому.

Тато випростався й глянув на Мумі-троля, здвигнувши плечем, мовляв, нічого тут не вдієш. Мумі-троль кивнув.

Вони рушили до краю мису, штормовий вітер приплескував їм вуха до потилиці, а в очах пекло від солоної води. Дійшовши до краю, вони зупинилися й задивилися на величні хвилі з шапками шумовиння, що спроквола і навіть урочисто здіймалися над ними, а потім знову відкочувалися у море.

– В усякому разі це гідний ворог! – вигукнув Тато, долаючи рев прибою.

Мумі-троль кивнув головою. Він не почув Татових слів, але зрозумів, що той мав на увазі.

Щось гойдалося в бурунах – то була скринька. Хвиля з шаленою швидкістю несла її вздовж мису з підвітряного боку. Скринька важко осідала в воді. Дивовижно, але іноді, щоб порозумітися, зовсім не треба слів. Мумі-троль увійшов у воду і віддався на волю хвилі, яка донесла його до скриньки, а на березі його чекав Тато, міцно упершись обома лапами в скелю, щоб зберегти рівновагу.

Ось Мумі-троль ухопив скриню за мотузяний перев'яз, вона була важкою. Мотузка на животі нап'ялася, Тато витягнув малого на берег. У житті Мумі-троля то була найзахопливіша й найнебезпечніша гра з тріумфальним завершенням. І він грав у цю гру разом із Татом!

Вони витягнули свій трофей на скелю. Велика гарна скриня іноземного походження анітрохи не постраждала. У ній були пляшки віскі з червоними та блакитними етикетками. Мумі-тато перевів погляд на море. Він дивився на своє море із захопленням та здивуванням водночас. Хвилі стали насиченого зеленого кольору, а гребінці призахідне сонце пофарбувало в багрянець.

Коли Рибак зміцнив свої сили ковтком віскі, його переправили на острів. Мумі-мама вже чекала на них, перекинувши через лапу стару одежу Наглядача маяка, яку вона знайшла у нижній шухляді комода.

– Мені ці штани не подобаються, – процокотів зубами Рибак. – Вони гидотні…

– Підіть за камінь й переодягніться! – звеліла Мумі-мама голосом, який не терпів жодних заперечень. – Яке це зараз має значення – гидотні штани чи ні? Вони теплі, а свого часу належали шановному Наглядачеві маяка, йому не було чого встидатися своєї одежини.