Тато і море - Сторінка 21

Щоправда, він був сумний та невеселий…

Мама вклала одяг Рибакові в руки й підштовхнула його до каменя.

– Ми знайшли повну скриню віскі! – гордо повідомив Мумі-троль.

– Чудово! – зраділа Мама. – Неодмінно треба влаштувати виправу з перекускою…

– А тобі би тільки виправи влаштовувати! – засміявся Тато.

Невдовзі з-за каменя з'явився Рибак у вельветовій куртці та дуже поношених штанах.

– Одяг пасує вам, ніби на вас шитий! – вигукнула Мама. – А тепер ходімо додому, вип'ємо кави.

Мумі-тато зауважив, що Мама сказала "додому", а не "до маяка". Таке трапилося вперше.

– Ні-ні-ні! – аж скрикнув Рибак. – Туди я не піду!

Він з жахом глянув на штани і щодуху кинувся геть, углиб острова, а потім зник з очей за повзучим ялинником.

– Віднесеш йому згодом термос, – сказала мама Мумі-тролеві. – Сподіваюся, ви не кинули віскі десь на березі, щоб його знову забрало море…

– Не хвилюйся, – заспокоїв її Тато. – Це дарунок моря, а подарунки не відбирають…

Того вечора вони чаювали трохи раніше, ніж звично. Потім розклали складанку на картонній підставці, а Мама зняла з кухонної плити слоїк з карамельками.

– З нагоди такого незвичайного дня усі одержать по п'ять карамельок, – сказала вона. – Цікаво, чи Рибак полюбляє карамельки…

– Знаєш, – озвався Тато, – від тих карамельок, що ти приносила до сховку у скелях, мені завжди псувався настрій.

– Чого б це? – здивувалася Мумі-мама. – Ти ж любиш смугасті карамельки.

– Ет! – знічено засміявся Тато. – Мабуть, через те, що мої наукові дослідження не давали жодних результатів. Хтозна…

– Ви відчували себе повним дурнем! – встряла Маленька Мю. – А можна вважати дві карамельки за одну, якщо вони злиплися докупи? То ви тепер махнете лапою на ті дослідження?

– Нічого подібного! – заперечив Тато. – Хіба я махнув на тебе лапою, хоч ти й поводишся так по-дурному?

Усі засміялися.

– Розумієте, – Тато нахилився вперед, – море – це велика жива істота, іноді воно буває в доброму гуморі, а іноді – в поганому. І нам невідомо, чому так відбувається, бо бачимо тільки його поверхню. Але ж, якщо ми любимо море, то це не має жодного значення… ми сприймаємо його таким, яким воно є…

– То ти тепер любиш море? – обережно поцікавився Мумі-троль.

– Я завжди його любив! – обурено вигукнув Тато. – Ми всі любимо море, інакше не опинилися б тут. Хіба не так? – і він зиркнув на Мумі-маму.

– Так, напевно, саме тому ми тут, – підтримала його Мама. – Погляньте, я знайшла детальку, яка нарешті допасується ось тут…

Усі схилилися над складанкою, радіючи своїй удачі.

– Складається великий сірий птах! – радісно вигукнула Маленька Мю. – А ось там складеться інший, білий птах. Вони так рідко відлітають, ніби їм перцю на хвіст насипали!

Тепер, коли з'ясувалося, що зображено на складанці, справа пішла легше, і родина швиденько склала ще чотирьох птахів. Запали сутінки, Мумі-мама засвітила штормового ліхтаря.

– Де спатимете цієї ночі – надворі? – запитала вона.

– Ні-і! – відмахнулася Маленька Мю. – Наші кубельця заросли хащами…

– Я хочу побудувати хатинку, – сказав Мумі-троль. – Десь згодом… А тоді запрошу вас на гостину.

Мама схвально кивнула. Вона дивилася на язичок полум'я в ліхтарі, доки той розгорявся.

– Поглянь, що там діється надворі, – попросила вона Тата.

Тато відчинив вікно, що виходило на північ.

– Не видно, щоб ліс рухався, – повідомив він за мить. – Вітер не стихає, сягає восьми балів, не менше…

Він зачинив вікно й повернувся до столу.

– Дерева оживають пізно вночі, – пояснила Маленька Мю, очі в неї горіли від збудження. – Вони повзуть, дряпаються угору скелями й стогнуть… Ось так, – і крихітка продемонструвала, як вони це роблять.

– Тільки не кажіть, що вони спробують залізти сюди! – злякався Мумі-троль.

– Звичайно, спробують, – не залишила йому надії Маленька Мю і додала, стишивши голос: – Хіба не чуєш, як камені вже гупають у двері внизу? Вони котяться звідусіль, невдовзі на східцях виникне штовханина… Дерева оточать маяк щільним кільцем, чіпляючись корінням, дряпатимуться по стінах, заглядатимуть у кожне вікно – у нашій кімнаті стане темно…

– Ні! – налякано зарепетував Мумі-троль, затуливши носа лапками.

– Люба Маленька Мю, – суворо мовила Мумі-мама. – То лише твої фантазії…

– Заспокойтеся, – втрутився Мумі-тато. – Нема чого хвилюватися. Якщо якісь бідолашні кущики налякалися моря, то гірше від цього тільки їм. Вирішення цього питання я беру на себе…

Сутінки перейшли в ніч, але ніхто не лягав спати. Вони відшукали у складанці ще трьох птахів. Мумі-тато цілком зосередився на кресленні кухонної шафи.

За вікном шаленів шторм, і від того кімнатка маяка здавалася ще затишнішою. Час від часу хтось згадував про Рибака, цікавлячись, як йому зараз ведеться, чи знайшов він термоса і чи попив кави…

Що більше поночіло, то неспокійнішим ставав Мумі-троль. Надходив час іти до моря, де чекала Мара. Він пообіцяв, що нині уночі вона нарешті потанцює вволю. Він спохмурнів і притих.

Маленька Мю зиркнула на нього своїми блискучими, немов терен, очками і раптом сказала:

– Ти забув на березі мотузку…

– Мотузку? – спантеличено перепитав Мумі-троль. – Але ж я її…

Маленька Мю щосили копнула його під столом. Мумі-троль підвівся.

– Ай справді… – вигляд у нього був трохи пришелепуватий. – Піду її заберу… Якщо буде приплив, її віднесе в море…

– Будь обережний! – застерегла Мама. – Там усюди стільки коріняччя, а у нас лише один порядний ліхтар. І подивись, будь ласка, за Татовою дисертацією…

Перш, ніж зачинити за собою двері, Мумі-троль хотів перехопити погляд Маленької Мю, але вона зосереджено схилилася над складанкою, безтурботно насвистуючи щось крізь зуби.

Розділ восьмий

Наглядач маяка

Усю ніч острів жив бурхливим життям. Мис Рибака непомітно витягнувся ще далі у море.

Спини пагорбів раз у раз здригалися, немов під ударами потужних струменів води. Чорне Око щораз глибше западалося, воно з бульканням засмоктувалося в надра землі, а хвилі з моря невтомно накочувалися на мис і мерехтливим зеленим водоспадом зринали у Чорне Око, але озеро не наповнювалося водою. Тепер його темне дзеркальне око в обрамленні вій з морської трави виблискувало далеко внизу скельного колодязя.

На березі метушилися полівки та лісові миші, пісок утікав їм з-під лапок; важко перекочувалися камені, оголюючи білі корінці дикого вівса.

На світанку острів задрімав. За ніч дерева встигли дістатися до гори, на якій стояв маяк, на місці камінного поля утворилася глибока западина, сірі круглі валуни усіяли вересову луку. Вони притихли, чекаючи ночі, щоб продовжити свій шлях до маяка. Могутній осінній шторм не вщухав.

Десь о сьомій ранку Мумі-тато подався до моря подивитися на човна. Вода знову піднялася, а впертий південно-західний вітер невтомно шарпав море. Раптом тато помітив на палубі "Пригоди" згорненого клубочком Рибака, який грався собі камінцями. Той глипнув з-під чуба, але не привітався. "Пригодою", яка урвалася з припони, колотило хвилями припливу.

– Хіба ти не бачиш, що човна ось-ось віднесе у море? – закричав розгніваний Мумі-тато. – Він б'ється до каменя. Поглянь! Ти лише поглянь, що діється! Ще трохи – і по всьому! Вилазь, допоможеш мені витягнути човна.

Рибак перекинув через борт свої гачкуваті ноги і зістрибнув у пісок. Зараз він дивився на тата привітно й миролюбно.

– Я ніколи не робив нічого поганого… – пробурмотів він.

– Але й нічого доброго теж! – буркнув Тато. Гнів додав йому сили, і він самотужки витягнув човна на сухе.

Мумі-тато сів на пісок, щоб віддихатися. На те, що зосталося від піску… Люте море мало, вочевидь, наміри забрати з собою навіть піщаний пляж, потроху вимиваючи його кожної ночі. Тато похмуро глянув на Рибака.

– Каву знайшов? – запитав він.

Але Рибак промовчав, лише усміхнувся.

– Ти якийсь дивний, – мовив Тато ніби сам до себе. – Ніби ти не особистість, а якась рослина або тінь… Ніби ніколи й не народжувався.

– Я народжувався, – миттю заперечив Рибак. – Завтра мій день народження.

Мумі-тато так здивувався, що не стримався від сміху.

– Он як! То в тебе день народження! Важко собі уявити… Скільки ж років тобі виповнилося?

Але Рибак мовчки повернувся до Тата спиною і почалапав уздовж берега.

Мумі-тато рушив назад до маяка, заглиблений у тривожні роздуми про долю свого острова. Нещасна земля, де ще недавно ріс ліс, була подірявлена глибокими ямами, а вересовою лукою тягнулися довгі борозни – слід по деревах, котрі утікали від моря до маякової гори. Ось там, біля її підніжжя, вони усі збилися докупи, тремтячи від страху.

"Як же заспокоїти острів? – міркував Мумі-тато. – Не годиться морю ворогувати з островом. Треба їх примирити…"

Тато зупинився. Щось відбувалося з горою, на якій стояв маяк. Ось знову… Ледь відчутний порух, скеля немов зіщулилася й зморщилася, як морщиться шкіра. Кілька сірих каменюк скотилися у верес. Острів прокинувся.

Мумі-тато прислухався, від хвилювання йому аж похолола потилиця. До його вух долинуло слабке гупання, воно відлунювало в усьому Татовому тілі, чулося звідусіль, десь дуже близько. Воно долинало з надр острова.

Мумі-тато ліг у верес і притулив вухо до землі. Отоді він почув, як б'ється серце острова. Десь за прибоєм, глибоко в землі гупало серце, глухо, м'яко і рівномірно.

"Острів живий, – подумав Тато. – Мій острів живий, і дерева, і море… Усе живе!"

Тато поволі підвівся.

Вересовою лукою поповзом брела крислата карликова смерічка, схожа на гойдливий зелений килим. Мумі-тато вступився їй з дороги і стояв заніміло, відчуваючи, що мерзне. Він бачив острів, живий острів, який лежав, скоцюрбившись, на темному морському дні, не тямлячись від страху перед морем. Страх небезпечний, він може раптом вибухнути, кинутися під ноги або ж безтямно молотити довкола себе… Хто ж тоді захистить маленькі створіннячка, які на свою біду опиняться поблизу?

Мумі-тато кинувся бігти. Опинившись удома, він повісив капелюха на цвяшок.

– Що трапилося? – схвилювалася Мумі-мама. – Невже човен…

– Ні, я витягнув його на берег, – заспокоїв Тато. Родина не зводила з нього очей, тож він додав: – Завтра день народження Рибака.

– Що ти кажеш! – скрикнула Мумі-мама. – Тому ти так дивно поводишся! Ми неодмінно повинні влаштувати йому свято. Уявляєте, навіть Рибак має свій день народження!

– Для нього неважко буде вибрати подарунок, – озвалася Маленька Мю. – Маленькі пакуночки водоростей! Підстилку з моху! Або мокру пляму! Як вам вибір?

– Яка ж ти злючка! – дорікнула Мумі-мама.

– Ага, – анітрохи не знітилися Мю.

Мумі-тато стояв біля західного вікна і дивився на острів.