Тереза Дескейру - Сторінка 30

Вона від'їхала задоволеною?

Він гадав, що так.

— Що вона вам говорила?

Філо не смів їй відповісти: "Ми говорилп головним чином про вас". Неймовірною йому здавалася лише версія, яку вигадали люди в-Сен-Клері. Він не міг навіть уявп№, що жінка, яка сидить із оберненим до нього страдницьким обличчям, могла на протязі багатьох днів вливати маленькими дозами отруту, аби підтримувати чиюсь безконечну агонію. Марія також не вірила, що це було можливе. Правду кажучи, знімаючи з матері частину вини, вона перш за все турбувалася про свою любов. Але вона не знала що відповісти Жоржеві, до краю враженому тим, що вона не захотіла більше розпитувати Терезу: "Твоя мама погодилася, щоб ти задавала їй питання, а ти не скористалася! Звичайно, це дуже важко, але нема нічого гіршого від сумніву. На твоєму місці я не зміг би так жити..." Марія відповіла, що тепер він знає Терезу, отже й сам може випитати в неї, що схоче. Він запротестував:

— Мене все це цікавить тільки заради тебе...

Марія сприйняла ці слова з глибокою радістю і, напевно, пережовує їх і тепер у поїзді. Вона не знала, що хлопець збрехав: таємниця Терези глибоко хвилювала його сама по собі, і Марія тут була ні до чого. Не про Марію думав він, піднімаючись цими сходами й дзвонячи у ці двері. Але коли Тереза почала наполягати: "Ви не хочете сказати мені, про що ви говорили?" — він ухилився від відповіді.

— Про що можна говорити з молодою дівчиною? — кинув зневажливо.

Тереза посміхнулася.

Найголовніше, сказала вона, є— те, що її маленька Марія поїхала задоволена.

Він побоювався, що подав їй надто багато надії, і його лякало те, що в один прекрасний день ця надія виявиться облудною. Спостерігаючи за Терезою, хлопець побачив, що вона не виявляла ніякого роздратування від його слів.

— Марія не дуже покладається на те, що все буде розв'язано в найближчому майбутньому. Добре вже й те, що пройде якийсь час. До якого б рішення не прийшли, у вас буде можливість підготувати її. Наступного літа вона бачитиме вас кожного дня, тоді й спробує свого щастя.

Він зрадів, що Тереза висловлювалась таким байдужим тоном,— і справді, вона не така, як усі...

— У глибині душі я переконана, що шанси Марії не такі вже й погані.

Він усміхнувся, не знаючи, що відповісти, і знизав плечем.

— Як ви проводите дні у Сен-Клері влітку? — не вгавала Тереза.— За моїх часів...

— Сучасна молодь має непогане місце для розваги: водоймище біля млина. Ми купаємось там цілими днями, а вийшовши з води, гріємось на сонці.

Вона вигукнула:

— Як? Навіть у Сен-Клері?

— Ми ведемо себе дуже пристойно, щоб ви знали!

— Що ви хочете цим сказати? — перебила вона його і тоді згадала, що йдеться про її дочку.

Він дивився на неї, простакувато посміхаючись, і заходився описувати їхні купання, які досить віддалено нагадували курортне життя на березі моря.

— Ми з Марією чудово розуміємо одне одного. Можемо годинами лежати поруч, навіть не озиваючись. Час від часу стрибаємо у воду, але плавати довго не можемо: вода дуже холодна. Тоді ми знову вилазимо й лягаємо. Цвіркуни і кони-ки-стрибунці замовкають довкола нас, потім знову починають сюрчати прямо під вухом, не звертаючи на нас жодної уваги.

— Не дивно, що в Марії такі загорілі шия і руки.

— Ніколи вона не буває такою гарною, як наприкінці літа.

— То ви її любите?

— Не знаю,— відповів він.

Жорж виглядав розчуленим. Він підвівся й запалив цигарку.

— Добре було б...— мовила Тереза і раптом затихла.

У відповідь на це він притулився до книжкової шафи:

— Що? Що добре було б?

— Я хочу сказати, що добре було б, якби життя було вічною сієстою, під сонячним промінням, безконечним відпочинком з істотою, яка вибрала нас або яку вибрали ми. Вона у всьому згодна з вами, завжди готова слухати вас, захоплена вами до нестями і так само, як і ви, не бажає бачити когось іншого...

— Як тільки ми починаємо робити якісь зусилля, то одразу ж думаємо про щось інше. Марія тоді питає мене: "Про що ти думаєш?"

— І ви відповідаєте: "Ні про що, мила..." Тому що не так просто ввести її в світ, у який ви вже ввійшли і в який жінка не має доступу...

— Те саме завжди говорить мені Монду.

— Хто такий Монду? — запитала Тереза.

Але вона наперед знала, хто він такий: тип, з яким завжди знаються хлопці цього віку, який прочитав усе на світі і уже має свій власний містичний світогляд. Він диво, з яким оці хлопчаки спішать познайомити вас і якого жінки ненавидять заздалегідь.

— Він не одразу розкривається, але якщо ви завоюєте його прихильність...

Майже завжди в таких випадках ідеться про особу, знамениту своїми прищами й адамовим яблуком, оскаженілу від страху, гордості і заздрощів. Вплив цих Монду завжди небезпечний. "Але навіщо турбуватися? — подумала Тереза.— Марії нічого боятися цього Монду".

— Треба буде вас познайомити з ним. Але я безсовісний. Вже одинадцята година...

— Що ви! Для мене сон...

Однак вона цідвелася, не намагаючись затримати його. Він запитав, чи може ще колись побачитися з нею. Марія запевнила його, що це не було б нескромно з його боку.

Він з нетерпінням чекав згоди Терези. Нічого не відповівши, Тереза зітхнула:

— Бідна Марія!

— Чому бідна?

— Тому, що під час новорічних канікул не буде купання та загоряння біля млина.

— Ми все одно зустрічатимемось. Щоправда, вона не навідується до нас додому, так само як і я до них не ходжу. Але вона чудово їздить верхи. І ми зустрічаємось аж на покинутому хуторі.

— Він був покинутий у роки моєї молодості.

— Ми прив'язуємо наших коней у загороді для овечок. Потім розкладаємо велике вогнище.

Деякий час вони мовчали. Тереза відновила розмову:

— Можливо, мій чоловік тепер охочіше згодився б вас прийняти. У нас ви могли б займатися музикою...

Він подивився на неї, сміючись:

— Ну, то ви, значить, мало знаєте Марію. Вона ненавидить музику!

Тереза знизала нлечима і посміхнулася з таким виразом, який, здавалося б, говорив: "І де ж була моя голова!"

— Зараз, у вік фонографа, це не має великого значення! На його обличчі майнула гримаса незадоволення. А Тереза

раптом відчула глибоку радість.

— Ви напишете їй? — палко запитала вона., Він пообіцяв їй зробити це негайно.

— Ні, не зразу! — остудила його запал Тереза,— Подумайте, що значитимуть для неї ваші слова.

— Я дуже не люблю писати,— признався він,— звичайно, за винятком листування з Монду. Хочете, я покажу його вам?

Вона заперечно похитала головою, думаючи: "Дурна молодість!"

Тим часом Жорж пообіцяв написати Марії і попросив у Терези дозволу навідати її.

— Навіщо вам це? — запитала вона. Оскільки ж хлопець розгубився, жваво додала:

— Щоб розмовляти про Марію?.. Але я майже не буваю дома...

Він подякував їй з сумним і заклопотаним виглядом і "на всякий випадок", попередив, що майже щодня зустрічається з Монду в кафе "Два Maro". Тереза вивела його в коридор. Рука юнака затрималась на дверній клямці. Він оглянувся.

— Мені хотілося б стільки дізнатися... — почав нерішуче і передумав.— Ні, пізніше...

Тереза слухала, як на сходах затихали його #роки. Потім повернулася у вітальню, де в тютюновому диму панував без-порядок, викликаний життям, що так— недавно заповнювало її квартиру. М'які крісла, стільчик біля каміна були зсунуті з своїх звичних місць. Цей аржелузький мотлох ніби знову ожив. Тереза здогадалася, що хотів узнати хлопець, але він знатиме лиш те, що вона сама захоче. Вона почувала себе

повновладною хазяйкою своїх минулих вчинків. "Вся справа в тому, як їх висвітлити",—подумала вона. Потім підійшла до дзеркала і взялася вивчати своє обличчя — її цікавило те, що відбилося в очах цього хлопчика. Досить було одним порухом руки відкинути волосся, відкрити лоб і скроні, щоб таким чином стерти облудний образ себе самої... Але натомість провела по вустах тюбиком помади і густо напудрилась. Відтак сказала вголос, ніби "відповідаючи невідомому противникові:

— Я вирвала в нього обіцянку написати лист. Марія буде задоволена...

Проте не могла позбутися свідомості того, що бреше. Вона шукала сховища в брехні і заспокоювала себе цією брехнею, їй захотілося пити, і Тереза вийшла на кухню.

— Ви ще й досі тут, моя маленька?

Анна сиділа в чистенькій кухоньці, що вся аж блищала від мідних каструль, якими ніколи не користувалися. Лікті її були сперті об стіл, голова лежала на долонях. Брудне, погано підстрижене й. надто довге волосся майже закривало її роздуте від сліз обличчя. Що з нею? Хтось покинув її? Але, може, вона хвора? Чи вагітна? Настала хвилина, якої Тереза колись так прагнула: страждання пробило б дірку в стіні, що віддаляла її від Анни, дірку, через яку можна було б проникнути в тайники цієї убогої душі... Але сьогодні Тереза відводить очі, бере склянку, спорожнює її одним духом і залишає кухню, не подавши дівчині ані найменшого знаку співчуття.

Проходячи їдальнею, вона змушена була зупинитися: знову ненароком озвалося серце, про яке вона забула. Хапаючись за стільці й стіни, дужа повільними кроками добралася у вітальню й сіла, схиливши груди. Вона забула про ту жахливу невидиму руку, яка здавлювала її ліве плече, про той біль, який пучками розходився з-під цієї руки і прошивав груди. В нічній тиші Тереза слухала своє власне важке дихання. Очі її блукали по стінах тюрми, в яку сьогодні повернулося життя. Ознаки його виявлялися в цій безладно розкиданій меблі, у запахові тютюну. Життя повернулось, Тереза не хотіла вмирати. Лікар запевнив її, що, будучи обережною і ведучи себе розумно... Вона пригадала його слова, сказані під час останньої консультації: рентгенівський знімок здавався йому не ду* же ясним, не можна було прийти до якогось висновку.

— Але зрештою,— додав він,— з тим серцем ніколи не вгадаєш.

Кінець кінцем, чи ж не влаштувала вона своє життя якнайкраще, щоб уникнути удару? От тільки б від сьогодні не допускати жодного необережного вчинку. Біль потроху заспокоюється. Вона сьогодні не ляже в ліжко, цілу ніч сидітиме в кріслі. А Марія зараз мчить поїздом. Напевно, проїхала вже Орлеан. Вона думає, що її лю.блять, можливо... Ну й що ж! Тим краще, що вона так вважає. Тереза зробить усе, щоб ця ілюзія стала реальністю.

Навіщо жаліти Марію? їй сімнадцять років. З неї аж бухає здоров'ям. Сімнадцять років! Скільки оком сягнеш, перед нею життя! "А я стою вже перед дверима того світу!"

Годинник на вежі вибив першу.