Тереза Дескейру - Сторінка 32

Я багато думала про все те, що сталося між нами, і тепер знаю, що ви добра —— добра тією доб-_ ротою, якої я досі ніколи не зустрічала... Ми з Жоржем зійшлися на тому, що випадок, який трапився з вами, був просто погано витлумачений... Як можу я у вас сумніватися, бачити ваше ставлення до мене/ я, що виявила до вас так мало чулості й розуміння?.. Тепер, завдяки . вам, я знаю, що значить платити добром за зло.

Але передусім — я захоплююсь вами. Я захоплювалася б вами навіть і тоді, якби Жорж не поділяв цього захоплення. Цілком очевидно, що ви справили на нього незвичайне враження, а він-то розуміється на людях! Моє щастя залежить від вас. Це настільки зрозуміло, що ви повинні б запідозрити, ніби я пишу цей лист у корисливих цілях. Однак, якби ви знали, яка я щира до вас! Поживши з вами, я ще більше відчула, яким гидким є все, що оточує мене тут,— і речі, й люди. Уявляю, яким могло б бути моє життя з вами і Жоржем...

Якщо наші писатимуть —вам відносно рішення, яке ви приймаєте на мою користь, відпишіть їм, будь ласка, що воно цілком залежатиме від мого шлюбу... Особливо баба завжди готова підсунути мені пару на свій власний смак; вона погоджувалась на Філо лише в зв'язку з нашим майновим станом. Несподіване збільшення мого посагу, без сумніву, розпалить її честолюбство. Необхідно обумовити, що ви погоджуєтесь на цю жертву лише для того, щоб я могла вийти заміж за хлопця, який мені подобається".

Тереза знову побачила Марію такою, якою дівчина постала перед нею,— зігнутою під вагою чемодана. її доня, її дитина написала їй цей сповнений ніжності лист; вона мріє про спільне життя втрьох; йдеться не про якийсь там міраж. її щастя можливе, і саме цього, а не якогось іншого щастя слід було б добиватись — єдиного доступного їй щастя. Але темне безумство ще раз запанувало над нею в ці дні! Вона завжди думала, що збочення й злочини породжуються непідвладною здатністю уявляти собі неможливе, творити химеру, яку потім за всяку ціну намагаєшся здійснювати в житті. Але зараз вона ввійде в "реальне життя". Це вислів Бернара Дескейру. Колись він часто повторював:

— Ти далека від реального життя.

Вона знайде в собі сили, щоб пожертвувати й іншим... Але чим?.. Чимось зовсім неокресленим... Вона надала якогось безглуздого значення роздратуванню Жоржа, викликаному тим, що вдавала, ніби захоплюється Монду... А втім, чи любила вона його? Вона навіть не поставила перед собою цього питання. "Я любила лише почуття, яке він мав до мене..."

Так думала Тереза в темну післяобідню пору, коли, заспокоївшись і більше не відчуваючи болю в серці, непорушно сиділа на низенькому стільчику біля каміна. Вона уявила собі Жоржа Філо таким, яким бачила його з самого початку: неголеним, косооким, у светрі сумнівної чистоти; намагалася привчити себе до думки, що Жорж звичайнісінький хлопець. Чи ж варто ризикувати хоч би одним биттям свого серця задля істоти, пбдібної до тисяч інших?

Оте збільшуюче скло, спотворююче скло, яке часто ставало між нею й людьми, раптом зникло, і вона побачила Жоржа таким, яким він був насправді (а не таким, яким бачили його Марія, Монду чи мадам Гарсен), — високим, сухопарим, схожим на сільського парубка і до того ж зизооким. Терезу опанувало почуття сорому й роздратування у зв'язку з тим, що вона могла надати такої ваги якійсь там посередності. Вона готова була послати йому записку, щоб він не приходив, але їй потрібно було прийняти його задля Марії.

О п'ятій годині Анна закрила віконниці й розпалила в каміні. І все ж Тереза раділа, що наступного вечора вона не буде самотньою. Упевненість у тому, що завтра хтось прийде до неї, проганяла нудьгу і сповнювала змістом довгі години роздумів. Хвилювання спало, заспокоїлось серце. Досить марити і тремтіти через якогось там першого-ліпшого; можливо, їй вдасться вибратися із своєї криївки, вмерти не самотньою, а на руках у Марії...

Так повернувся до неї спокій, так проминули два дні, і серце її не забилося, коли почула, як Анна відчиняє двері.

VII

З першого ж погляду, кинутого на Жоржа, Тереза відчула радість від того, що. він і справді звичайний собі хлопець, якого вона уявила напередодні: зніяковілий, у пальті, яке завжди забував скинути в передпокої, та з отією своєю звичкою гулко відсапувати й витирати чоло, щоб показати, скількох зусиль йому коштувало прибути до неї своєчасно.

Тереза лишила запаленою тільки одну лампу на столі. Жорж скоріше вгадував, ніж бачив її обличчя, на яке він залюбки дивився б цілими годинами. З надто великим поспіхом та з якоюсь афектацією Тереза заговорила про Марію, подякувавши за те, що він так швидко написав дівчині листа.

— Це тому, що ви мене попросили.

Вона вдала, що не зрозуміла, і подала йому лист Марії. Він узяв його і знову звів очі на Терезу.

— Яка вона чутлива! Як усе розуміє! — сказала вона. — Тепер я можу вам признатися: я досі не вважала її розумною. Ми судимо про наших дітей за якимось наївним чи незграбним зауваженням, за фразою, яку вони здебільшого повторюють з чужих уст. Але Марія розумна, дуже розумна.

Вона наголосила на слові дуже. І в міру того, як говорила, переконувалася, що кожне її слово все більше й більше настроювало хлопця проти Марії. Скільки ж то разів у своєму житті їй доводилося вдавати оцю байдужість, аби вселити віру в того,' кого вона любить. Але тоді її хитрощі були ні до чого: вона зраджувала свою любов уже самим намаганням приховати її. А сьогодні Тереза скидається на гравця, який з кожним разом збільшує ставку. І тому й перериває себе на півфразі (адже щирість її не підлягає сумніву).

— Мені видався дуже.симпатичним ваш друг Монду. Вона сказала це навмання, аби тільки змінити тему розмови. Але й на цей раз мимоволі попала в точку.

— Так, я відчув, що він вам сподобався. Але,— додав із серцем,— без взаємності: він вас не зрозумів!

— Нічого було йому розуміти. Він одразу побачив, що в мені є, або, вірніше, чого в мені нема!

— В цьому й полягає ваша перевага над ним: ви зразу ж побачили його достоїнства і пройнялися повагою до них, тоді як він не запримітив того єдиного, що є у вас.

— Того єдиного?..

Вона завагалася і раптом помітила, що таким чином дала Жоржеві нагоду, на яку він чекав, нагоду розпочати випитування про те, що п'ятнадцять років тому трапилося в похмурому аржелузькому домі, оточеному звідусіль соснами. Злякавшись, вона намагалася придумати, що б таке йому відказати, але їй нічого не йшло в голову. Відчувала, що мозок її був водночас ясним і ніби паралізованим* Схилившись над вогнем, щоб не дивитися на Жоржа, чекала, що ось на неї впаде неминуче питання. Ще раз їй буде влаштовано жорстокий допит. Що робити? Розповісти цьому хлопцеві саме стільки, щоб відвернути його від неї, але разом з тим не дати йому приводу покинути Марію...

— Звичайно* ж,— мовив він,— ви єдина, ні до кого не подібна. І тому я вважаю вас здатною...

На цей раз вона звела на нього очі й майже невимушено запитала:

— Здатною на все?

Жорж Філо густо почервонів:

— Ви мене не розумієте. Я вважаю вас здатною на велике. Наприклад, ви, очевидно, така жінка, яка не стала б захищатися проти жахливого обвинувачення, якщо б навіть ви його не заслужили...

Вона підвелася, пройшла кілька кроків по кімнаті, відтак стала під стіною за кріслом Жоржа і відповіла сухо, що йому вільно думати про неї. все що завгодно.

— Значить, вам байдуже, що я про вас думаю? — запитав він тремтячим голосом.

— Нічого не має для мене більшого значення, ви це добре знаєте.

Він випрямився, став у кріслі на коліна і повернув до Те^ рези обличчя, сповнене тривожної надії.

—* Перш за все,— додала вона,— з огляду на Марію. Він зітхнув:

— Це було б чудово!..

І пробурмотів щось таке, чого Тереза навіть не дочула, тільки вгадала, що воно має означати:

— Дуже вона мені потрібна, ваша Марія...

Без сумніву, він ужив при цьому крутіший вираз. Тоді вона поглянула на нього, тобто наважилась поглянути. Те, чим ця жінка найбільше дорожила на світі, те, що доля так скупо давала їй у кількох випадкових зустрічах в роки моло* дості-і що вона вважала назавжди втраченим,—ота бентега^ яка тільки й могла заспокоїти, отой солодкий біль,— все це нараз поставало перед нею у трохи похмурому погляді очей, які жадібно впилися в її обличчя. Вона відчувала, що зараз з уст його спаде оте страшне слово, якого не витримає її хворе серце. Хотіла уникнути цього удару і, намагаючись посміхнутись, мовила:

— У мені нема аж нічого цікавого. Ви помиляєтесь...

Але не встигла докінчити фрази, як почула його голос, що видався їй зовсім незнайомим:

— Ніхто на світі не цікавить мене, крім вас.

Трохи зіщулившись, ніби чекаючи жорстокого удару, вона пробелькотіла:

— Адже ж нема ніяких підстав... Чому б я мала вас цікавити?

І нарешті була вражена в саме серце очікуваними словами, які, проте, ледве почула:

— Тому, що я вас кохаю.

Так, у саме серце! Спочатку вся вона заціпеніла од фізичного болю. Риси її обличчя скривила гримаса, яку Жорж сприйняв за вияв люті.

А тим часом у Терези не було навіть сили простягнути руку до цього переляканого обличчя. Вона не могла проронити й звуку, протестувати проти слів приниження, які лепетав в цей час хлопчина.

— Ви насміхаєтесь з мене... Я знаю, що викликаю у вас огиду...

Вона спробувала заперечити і, піднявши трохи праву руку, поклала її на непокірне, волосся хлопця, підняла його над чолом так, як це зробила б мати, яка цілує перед сном свого сина. Він заплющив очі, все ще стоячи на колінах в кріслі, спираючись ліктями на його спинку. Серце Терези не калатало вже так сильно, вона глибоко зітхнула.

— Я здаюся вам жалюгідним,— сказав він.

Вона не відповіла, бо до неї ще не повернулася здатність говорити, і ця мимовільна мовчанка здавалася красномовні-шою за будь-який протест.

— Зжальтеся наді мною,— повторював хлопчина.

Вона тільки й могла притягнути його голову до свого плеча жестом, —який і справді видався йому виявом співчуття. Оскільки Тереза більше не страждала, дарма що поза її була дуже незручною, вона продовжувала сидіти нерухомо, вдихаючи запах дешевого бриліантину з його темного волосся. Однак, дуже* швидко почувши біль у руці, вона змушена була її звільнити. Отож... з цим покінчено...

Владним тоном вона звеліла Жоржеві сісти на стільчику біля каміна, сама ж сіла в крісло, але не відкинулась на спинку, а насторожилась в очікуючій позі.

— Ви зовсім дитина,— обізвалася вона.

— Я добре знаю, що ви ніколи не поставитесь до мене серйозно.