Тереза Дескейру - Сторінка 33

Я можу вибирати тільки між вашою ненавистю й погордою.

Ніжну посмішку Терези він сприйняв як вияв пр#еирства до себе. А вона тим часом пригадувала ті хвилини свого життя, коли от-от готова була почути ці заповітні слова: "я вас люблю", але, спонуканий дрібненькими хитрощами, противник завжди встигав затримати їх у собі. Навіть тоді, коли вона майже бачила, що вони зароджувалися на кінчиках його вуст. А сама вона скільки ж то разів міцно стискала уста, щоб з них не зірвалося визнання, яке принесло б їй тільки поразку! Бо вся гра завжди зводилася до цих жалюгідних хитрощів, до цього постійного страху, як би часом твій партнер не почув у собі впевненість і не охолов до тебе. Ця велика дитина, як кажуть, повністю дала волю своєму серцю. "Але зараз він побачить мене, — думала Тереза, — він побачить мене такою, якою я є в дійсності". Вона підвелася і швидким поглядом окинула жінку, що постала перед нею в дзеркалі над каміном. Легкий природний рум'янець прикрашував її лице, очі сяяли, на красивому чолі не було ні однісінької зморшки. Дві складки, що пролягли з обох боків носа до куточків вуст, ніскільки не старили її, а лише надавали строгого й величного вигляду. В цю мить вона бачила себе втіленою пристрастю, предметом якої була сама. У дзеркалі вона побачила свій ідеальний образ, відбитий у сяйві покірного погляду цієї несамовитої дитини.

Вона переживала глибоке заспокоєння і з радістю насолоджувалася своїм тріумфом. Тереза була готова звіритися, розкрити перед Жоржем своє серце, була готова проронити слова подиву і вдячності, які звичайно зриваються з вуст тих, що їх кохають і які добре знають, що вони вже немолоді. Вона от-от могла розкрити цій дитині очі, розвіяти чари і раптом показати себе старою, розгубленою і лиш достойною співчуття жінкою. Але, кладучи на мармур каміна свої розпалені руки, щоб трохи остудити їх, несподівано наткнулася на розкидані листочки паперу. То був Маріїн лист, пробігши по якому байдужим поглядом, Жорж так і покинув його, не дочитавши.

Тереза заплющила очі і, стиснувши зуби, схилилася над цими листками, всіяними безглуздими карлючками. Марія? Невже вона не залишить свою матір у спокої? Хіба не вона їй нав'язала цього хлопця? Вона вважала Терезу не здатною на якусь шкоду, навіть не уявляла, щоб небезпека могла прийти з її боку. Дурна молодість гадає, що тільки її можна любити! Можливо, о цій порі Марія не спить у великій кімнаті аржелузького дому, довкола якого й досі невгамовно шепчуть-ся сосни. Вона сидить, пройнята почуттям глибокої безпеки, бо відтепер довірила Терезі свою любов і своє життя. Сидить у тій самій кімнаті, яку колись займала Тереза. Кімната міститься над тією, у якій страждав Бернар і крізь підлогу якої вона прислухалася до його стогону... Тепер їй не обов'язково бути присутньою там, щоб убивати. Тепер вона вбиває їх на віддалі.

Тремтячими руками Тереза один за одним підібрала листочки, склала їх по порядку і поклала в конверт. Відтак, піднявши руки й закривши долонями очі, раптом повернулася до хлопця, який сидів зіщулившись на тому самому стільчику, на якому вона стільки вистраждала, і сказала йому впівголоса крізь заціплені зуби:

— Ідіть геть!

Він устав, кинувши на неї погляд побитого пса. Губи .його ворушилися. Очевидно, він просив пробачення. Вона штовхнула його в передпокій, подала плащ і відчинила двері. На сходах було темно. В ніздрі вдарив гидкий дух. Тереза промовила до нього:

— Тримайтеся за поруччя.

Хлопець спускався навпомацки і був уже зовсім внизу, коли до нього долинув її голос:

— Жорж!

Вона кликала його. Він вибіг нагору до неї. Тереза слухала, як він важко дихав, та коли хлопець рушив до дверей, збираючись знову зайти, вона попередила:

— Ні, не входьте. Я хотіла вам тільки сказати... Все правда! Так. Що б там про мене не говорили, запам'ятайте раз і назавжди: я людина, на яку не можна звести наклепу... Ви не хочете відповідати? Подайте мені якийсь знак, щоб я знала, чи ви зрозуміли мене...

Але він стояв біля поруччя, не поворухнувшись. Очі їх призвичаїлися до темряви. Проте кожен з них бачив лише контури тіла іншого, чув приспішне дихання. Тереза розпізнавала запах дешевенького бриліантину і відчувала жар його дихання.

— Ось що я хотіла вам сказати, — прошепотіла вона. — Тепер ви знаєте?

Вуличні двері з грюкотом відчинилися. Хтось назвав консьєржці своє ім'я. На якусь мить внизу на сходах спалахнуло світло. Тереза і Жорж поспішили сховатися в передпокої. У вітальні ще й досі — горіло, світло. Вони кліпали очима і не наважувались глянути одне на одного.

— Ви зрозуміли? — запитала вона. Він похитав головою:

— Я вам не вірю. Ви зводите. на себе наклеп, щоб від-караскатись від мене. Все це задля Марії... Гаразд! — продовжив він з несподіваною люттю.— Ваша хитрість вам ні на що не придасться. Я не оженюсь на Марії. Чуєте? Я ніколи на ній не оженюся...

Спершись об книжкову шафу, напівзаплющивши очі, Тереза відвернула голову, вся охоплена якоюсь страшною радістю, яку вона намагалася в собі задушити. Він не одружиться з Марією. Що б там не сталося, мала не матиме його. Жорж ніколи не належатиме їй. Тереза була цілком свідома, своєї радості, і ця свідомість обдавала її жахом. їй "хотілося впасти мертвою в ту ж мить, щоб туга, яка стискала їй груди, була її останньою, передсмертною тугою, але щоб ніщо в світі не могло перешкодити їй упиватися цим чудовим щастям — бути тією, якій він надавав перевагу.

Коли вона впевнилася в тому, що зможе протистояти Жор-жеві з суворим виразом обличчя, що жодним поглядом не видасть своїх переживань, то повернула своє запнуте маскою байдужості лице у його бік. А він стояв посеред кімнати, опустивши руки й схиливши головуг і дивився спідлоба з виглядом злого собаки, готового вкусити.

— Мені дуже жаль,— мовила вона сухо.— Сподіваюсь, що ви зміните своє рішення. Що ж до мене, то я більше нічого не можу вдіяти. Мені здається, що нам більше нема про що говорити.

Вона відчинила двері і посторонилася, щоб дати йому можливість пройти. Але він стояв, не зводячи з неї очей. Нарешті озвався:

— Треба, щоб ви знали... Я не зможу жити без вас...

— Це тільки слова! — відповіла вона недбалим тоном. Вона робила* вигляд, що не надає ніякого значення цьому

його "я не зможу жити без вас". Насправді ж зрозуміла,— бо вже багато набачилась на своєму віку,— що такі слова є лише наслідок* невтішного відчаю. Цей тип хлопців був їй добре знаний. Ось чому вона, обережно підійшовши до Жоржа, по-" клала його голову собі на плече і глянула на нього, як мати, що милується своїм немовлям. Він навіть не посміхався. Його широко відкриті очі дивилися на неї сумним поглядом. А вона раптом здивувалася, відкривши на цьому молодому обличчі стільки слідів спустошеності. На ньому були не тільки шрами — наслідки пустощів невгамовного школяра, майже скрізь можна було помітити дрібненькі зморшки, а на лобі пролягали уже досить глибокі поперечні борозни. Але, коли він заплющував очі, його гладенькі й чисті повіки все ж були повіками дитини.

Вона відірвалася від цього споглядання й запропонувала Жоржу сісти в крісло, сама ж підсунула низенький стільчик і, всівшися на ньому, почала прорікати слова, продиктовані велінням здорового глузду. Тереза говорила, що вона вже стара жінка і що йому нічого від неї взяти. Найвищий доказ прихильності, яким вона може його обдарувати, — це відвернути від жалюгідного недобитка, від людини, в якої все скінчено,— від неї самої.

Кажучи так, Тереза навмисно відкинула волосся, що закривало її широке чоло. Зробила це недбалим жестом, який коштував їй героїчних зусиль. Проте здивувалася, не побачивши негайних результатів свого вчинку. Ні, не напівруїну поглинають ненаситні, закохані очі Жоржа, а якусь невидиму істоту, що виявляє свою присутність поглядом і низьким, чуть хртшлпм голосом; кожне її найбезневпнніше слово набуває для нього незмірної ваги і значення. Даремно Тереза показувала цьому хлопчині свій лисіючий лоб. Людська душа завжди ховає в собі таємницю, яку відкриває нам у коханій істоті наша пристрасть, хай вона буде навіть злочинною, і ціле життя, заплямоване брудом, не послаблює того сяйва, яким наша любов оточує цю істоту.

Отож Тереза дивувалася, що в міру того, як вона величезним зусиллям волі позбавляла себе останніх можливостей захисту, пристрасть,, яку вона читала в зверненому до неї погляді хлопця, не спадала. Чи був він свідомий того, скількох зусиль коштувало цій жінці кожне слово? Вона намагалася зупинити свої власні думки і прикувати увагу Жоржа до безодні, яку вирила між ними різниця віку, до впевненості в тому, що ця любов приречена на смерть.

— Вам двадцять років, — твердила вона, — а мені вже за сорок,— назвати точну цифру вона все-таки не наважилась.— Чого ви можете чекати від мене? Вистачило б однієї ночі, щоб розвіялась ілюзія, яку ви самі собі створили...

Він заперечив:

— Мені вже двадцять два... *А втім, не забувайте, що ви сказали мені того дня, коли, зайшли в мою кімнату... Бо ж ви самі до мене прийшли... Хіба я вас шукав?..—Щоб точно пригадати те,. що сказала Тереза, він заплющив очі. Це допомогло йому зосередитись: — Чи пригадуєте, як ви відповіли мені, коли я по-дурному хвалився,' що мені всього лише двадцять два роки? Ви говорили тоді:* "Краще було б сказати, що вам уже двадцять два роки". І ви ще докинули оті страшні слова — страшні тому, що вони мені пояснили те, від чого я несвідомо страждаю з перших юнацьких літ: "Якщо рушили — це рівнозначне тому, що ви вже прибули..."

— Яка у вас незвичайна пам'ять!

Тереза сміялася. Але вона дорого заплатила б за те, щоб ці слова не були тоді сказані нею! Тим часом Жорж похитав головою:

— У мене ні на що нема пам'яті, крім того, що стосується вас, маю1 собі розвагу в пригадуванні і обдумуванні кожного вашого, навіть найнезначнішого, слова. Я можу без кінця розмірковувати над фразою, яку ви сказали. Між хвилиною, коли вона мені здається зовсім новою, і часом, коли я перестаю її розуміти, можуть проминути цілі години й дні... Але серед них лише одна щодень стає для мене все яснішою. Так, рушити — це значить прибути. В такому разі навіщо протиставляти ваш вік моєму? Яка різниця між нами? Адже ми вирушаємо разом! Моя молодість — вода між пальцями...