Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 16

З хвилину стояла тиша. Ледве чутно рипнули двері. В щілинку заглянув зляканий адьютант. Двері так само обережно зачинились. Григорій стояв, не знімаючи руки з ефеса шаблі. У Копилова дрібно тремтіли долоні, погляд його блукав1 десь на стіні. Фіцхелауров важко сів на стілець, по — старечому закректав, буркнув :

— Добре діло! — І вже зовсім спокійно, алеї не дивлячись на Григорія: — Сідайте. Погарячились, і годі. Тепер звольте слухати: наказую вам негайно перекинути всі кінні частини ... Та сідайте ж !..

Григорій сів, рукавом витер рясний піт, що раптом виступив на обличчі.

— ... Так от, всі кінні частини негайно перекиньте на південно — східну ділянку, і зараз же йдіть у наступ. Правим флангом ви будете з'єднані з другим батальйоном військового старшини Чумакова ...

— Дивізію я туди не поведу,— стомлено промовив Григорій і почав діставати з кишені штанів' хустку. Мереживною "наталиною хусткою ще раз витер піт з лоба, ще раз повторив : — Дивізію туди не поведу.

— Чому ж це?

— Перегрупування відбере багато часу.

— Це вас не обходить. За результат операції відповідаю я.

— Ні, обходить, і відповідаєте не тільки ви...

— Ви відмовляєтесь виконати мій наказ ? — насилу стримуючись, хрипко спитав Фіцхелауров.

— Так.

— В такому разі потрудіться зараз же здати команду, —вання дивізією! Тепер мені зрозуміло, чому не був виконаний мій вчорашній наказ...

— Це вже як собі хочете, а дивізію я не здам.

— Як накажете вас розуміти ?

— А так, як я сказав,— Григорій ледве помітно усміх-нувся.

— Я вас усуваю від командування ! — Фіцхелауров підвищив голос, і ту ж мить Григорій встав.

— Я вам не підлягаю, ваше превосходительство !

— А ви взагалі комунебудь підлягаєте?

— Так, командуючому повстанськими силами Кудінову підлягаю. А від вас мені все це аж дивно чути... Покищо ми з вами на рівних правах. Ви командуєте дивізією, і я теж. І покищо ви на мене не кричіть... От як тільки переведуть мене в сотенні командири,— тоді будь ласка. Але битися ...— Григорій підняв брудний вказівний палець і, водночас і усміхаючись і шалено виблискуючи очима, закінчив : — ... битись і тоді не дам!

Фіцхелауров устав, поправив комір, що душив його, і, на-півуклонившись, сказав :

— Нам нема про що більше говорити. Робіть, як хочете. Про вашу п'оведінку я негайно повідомлю в штаб армії, і, смію вас запевнити, результатів довго ждати не доведеться. Військово — польовий суд у нас покищо діє безвідмовно.

Григорій, не звертаючи уваги на відчайдушні погляди Копилова, насунув кашкета, пішов до дверей. На порозі він зупинився, сказав:

— Ви повідомлюйте, куди слід, але мене не лякайтеся не з полохливих... І покищо не чіпайте мене.— Подумав і додав : — А то боюсь, щоб вас мої козаки не поскубли ...— Штовхнув двері, брязкаючи шаблею, розмашно пішов у сіни.

На ганку його наздогнав схвильований Копилов.

— Ти збожеволів, Пантёлейович ! — шепнув він, у розпачі стискаючи руки.

— Коней! — гучно крикнув Григорій, мнучи в руках нагайку.

Прохір підлетів до ганку чортом.

Виїхавши за ворота, Григорій оглянувся: три ординарці метушились, допомагаючи генералу Фіцхелаурову вилізти на височезного, осідланого пишним сідлом коня...

З півверсти скакали мовчки. Копилов мовчав, розуміючи, що Григорієві не до розмови і сперечатися з ним зараз небезпечно. Нарешті Григорій не витримав:

— Чого мовчиш?—різко 'спитав він.— Ти чого їздив? Свідком був ? У мовчанку грався ?

— Ну, брат, і номер же ти втяв !

— А він не втяв?

— Правда, і він поводився негаразд. Тон, яким він з нами розмовляв, просто обурливий !

— Та хіба ж він з нами розмовляв ? Він з самого початку загорлав, наче йому шилом в зад шпигнули І

— Але й ти теж хороший ! ' Не коритись, старшому чином... у бойовій обстановці, це, брат...

— Нічого не це ! От шкода, що не нарвався він на мене! Я б його потягнув клинком через лоб, аж черепок би його хруснув!

— Тобі й без цього добра не ждати,— незадоволено сказав Копилов і перевів коня на крок.— 3 усього видно, що тепер вони почнуть дисципліну підтягати, тільки держись!

Коні їх, пирхаючи, відганяючи хвостами оводів, ішли поряд. Григорій насмішкувато оглянув Копилова, спитав :

— І чого ти чепурився ? Мабуть, думав, що тебе чаєм угощатимуть ? До столу під білі руки поведуть ? Поголився, френч вичистив1, чоботи наяснив ... Я бачив, як ти хустинку слинив, та плямочки, на колінах зчищав !

— Облиш, будь ласка ! — рум'яніючи, захищався Копилов.

— Марно пропала твоя праця ! — знущався Григорій.— Не то що до чаю, а й до рученьки тебе не підпустив.

— З тобою ще й не цього можна було сподіватись,— скоромовкою пробурмотів Копилов і, примруживши очі, здивовано — радісно гукнув : — Дивись ! Це — не наші. Союзники !

Назустріч їм вузьким провулком шестерик мулів віз англійську гармату. Збоку на рижому куцохвостому коні їхав англієць — офіцер. їздовий переднього виносу теж був в англійській формі, але з російською офіцерською кокардою на околичці кашкета і з погонами поручика.

Не доїжджаючи кілька сажнів до Григорія, офіцер приклав два. пальці до козирка свого коркового шолома, рухом голови попросив дати дорогу. Провулок був такий вузький, що роз'їхатись можна було, тільки поставивши верхових коней впритул до кам'яної огорожі.

На вилицях Григорія забігали жовна. Зціпивши зуби, він їхав просто на офіцера. Той здивовано підняв брови, трохи звернув убік. Вони насилу роз'їхались, і то лише тоді, коли англієць поклав праву ногу, туго обтягнуту крагою, на лиснючий, добре вичищений круп своєї породистої кобили.

Один з артилерійської обслуги, теж російський офіцер, як можна було бачити з зовнішнього вигляду,— злісно оглянув Григорія :

— Здається, ви могли б дати дорогу! Невже й тут треба показувати своє неуцтво ?

— Ти їдь та мовчи, суче вим'я, а то я тобі дам дорогу ! — півголосом порадив Григорій.

. Офіцер підвівся на передку, обернувся назад, крикнув:

— Панове, затримайте цього нахабу !

Григорій" виразно вимахуючи нагайкою, кроком пробирався по провулку. Стомлені, запорошені артилеристи, всі безвусі, молоді офіцерики, позирали на нього неприязно, але ніхто не спробував його затримати. Шестигарматна батарея зникла за поворотом, і Копилов, покусюючи губи, під'їхав до Григорія зпритул:

— Дурієш, Григорій Пантелейович! Як хлопчик поводишся !

— Ти що, до мене вихователем приставлений ? — огризнувся Григорій.

— Мені зрозуміло, що ти розсердився на Фіцхелаурова,— знизуючи плечима, говорив Копилов,— але при чому тут цей англієць ? Чи тобі його шолом не сподобався ?

— Мені він .тут, під Усть — Медведицею, щось не сподобався ... йому б його в іншому місці носити... Два собаки гризуться — третій не втручайся, знаєш?

— Ага ! Ти, значить, проти іноземного втручання ? Але, по — моєму, коли за горло беруть — радий будеш усякій допомозі.

— Ну, ти й радій, а я б їм на нашу землю і ногою ступити не дозволив !

— Ти в червоних китайців бачив ?

— Ну?

— Хіба це не все одно ? Адже теж чужоземна допомога ?

— Це ти даремно. Китайці до червоних добровільцями йшли.

— А цих, по-твоєму, силою сюди тягли?

Григорій не знайшов, що відповісти, довго їхав мовчки, напружено думаючи, потім сказав, і в голосі його зазвучала неприховувана досада.

— От ви, учені люди, завжди так... Петель наробите, як зайці на снігу! Я, брат, почуваю, що тут ти неправильно говориш, а от приперти тебе не можу... Давай кинемо про це. Не плутай ти мене, я і без тебе заплутаний !

Копилов ображено замовк, і більше аж до квартири вони не розмовляли. Тільки Прохір, згоряючи від цікавості, д'о-гнав був їх, спитав1:

— Григорій Пантелевич, ваше благородіє, скажи на милість, що воно за скотина в кадетів під гарматами ? Вуха в них, як у ослів, а то все чисто — натуральне коняче. На цю скотину аж дивитись незручно. Що воно за чорт, за по-

рода—поясни, будь ласка, а то ми на гроші заклалися...— Хвилин п'ять їхав позаду, так і не діждався відповіді, відстав і, коли порівнялися з ним інші ординарці, пошепки повідомив : — Вони, хлопці, їдуть мовчаком і самі, видно, дивуються і ні чорта не знають, звідки така капость на білому світі береться...

XI

Козачі сотні четвертий раз підводились з неглибоких окопів і під убивчим кулеметним вогнем червоних залягали знову. Червоноармійські батареї, приховані лісом лівобережжя, з самого світанку безупинно обстрілювали позиції козаків і резерви, що збирались у ярах.

Молочно — білі танучі хмарки шрапнелі спалахували над. обдонськими висотами. Попереду й позаду ламаної лінії козачих окопів кулі збивали бурий пил.

До полудня бій розгорівся, і західний вітер далеко по Дону ніс гуркіт артилерійської стрільби.

Григорій з спостережного пункту повстанської батареї стежив у бінокль за ходом бою. Йому видно було, як, незважаючи на втрати, перебіжками уперто йшли в наступ офіцерські роти. Коли вогонь підсилювався, вони лягали, окопуючись, і знову перебіжками пересувались до нового рубежа ; а лівіше, в напрямі до монастиря, повстанська піхота ніяк не могла підвестися. Григорій написав записку Єрмакову,. послав її з зв'язківцем.

Через півгодини прискакав розпалений Єрмаков. Він злів з коня біля батарейської конов'язі,— важко дихаючи, вибіг до окопу спостерігача.

— Не можу підняти козаків! Не встають ! — ще здалека закричав він, вимахуючи руками.— У нас уже двадцяти трьох чоловік як не було ! Бачив, як червоні кулеметами ріжуть ?

— Офіцери йдуть, а ти своїх підняти не можеш ? — крізь зуби процідив Григорій.

— Та. ти подивись, у них на кожний взвод по ручному кулемету та патронів по ніздрі, а ми з чим ?

— Ну — ну, ти мені не розказуй! Зараз же веди, а то голову знімем !

Єрмаков матірно вилаявся, збіг з могили. Слідом за ним пішов Григорій. Він вирішив сам вести в атаку 2-й піхотний полк.

Біля крайньої гармати, майстерно замаскованої гілками глоду, його затримав командир батареї:

— Полюбуйся, Григорій Пантелевич, на англійську .роботу. Зараз вони почнуть по мосту бити. Давай вийдемо на могилку.

В бінокль було ледве видно тонесеньку смужку понтонного мосту, наведеного через Дон червоними саперами. По ній безперервним потоком котились підводи.

Хвилин через десять англійська батарея, що розташувалась за кам'янистим кряжем у балці, почала вогонь. Четвертим снарядом міст був зруйнований майже на середині.