Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 17

Потік підвід спинився. Видно було, як червоноармійці, метушачись, скидали в Дон розбиті брички і кінські трупи.

Зараз же від правого берега відчалили чотири баркаси з саперами. Але не встигли вони полагодити зруйнований настил на мосту, як англійська батарея знову послала пачку снарядів. Один з них розвернув в'їзну греблю на лівому березі, другий підкинув біля самого мосту зелений стовп води, і відновлений рух по мосту знову припинився.

— Та й точно ж б'ють, сукині сини! — захоплено сказав командир батареї.— Тепер вони до ночі не дадуть їм переправлятися. Мостові тому не бути живому!

Григорій, не віднімаючи від очей бінокля, спитав :

— Ну, а ти чого мовчиш ? Підтримав би свою піхоту. Он же вони, кулеметні гнізда.

— І радий би, та ні одного снаряда нема ! З півгодини тому кинув останній і заговів.

— То чого ж ти тут стоїш? Берись на передки і їдь к чортовій матері!

— Послав до кадетів по снаряди.

— Не дадуть,— рішуче сказав Григорій.

— Раз уже відмовили, послав другий раз. Може, змилуються. Та нам хоч би десяточків зо два, щоб придушити он. ті кулемети. Чи видане діло — двадцять три душі наших побили. А ще скільки покладуть? Глянь, як вони строчать!..

Григорій перевів погляд на козачі окопи: біля них на косогорі кулі так само рили суху землю. Там, де лягала кулеметна черга, виникала смужка пилу, немов хтось невидимий блискавично проводив вздовж окопів сіру танучу рису. На всьому протязі козачі окопи наче диміли, заштриховані пилом.

Тепер .Григорій уже не стежив за влучанням англійської батареї. З хвилину він прислухався до неугавної артилерійської і кулеметної стрільби, а потім зійшов з могили, догнав {Ермакова :

— Не йди в атаку доти, поки не дістанеш від мене наказу. Без артилерійської підтримки ми їх не зіб'ємо.

— А я тобі не це говорив ? — докірливо сказав Єрмаков, сідаючи на свого розгаряченого скачкою і стрільбою коня.

Григорій проводжав поглядом Єрмакова, що безстрашно скакав під пострілами, з тривогою думаючи: "І чого його чорт поніс навпростець ? Скосять кулеметом. Спустився б

у балку, рівчаком виїхав би нагору і за бугром безпечно добрався б до своїх". Єрмаков шаленим кар'єром доскакав до балки, пірнув у неї і на тім боці не показався. "Значить, зрозумів! Тепер добереться",— полегшено зітхнув Григорій і ліг біля могили, неквапно скрутив цигарку.

Дивна байдужість пойняла його ! Ні, не поведе він козаків. під кулеметний вогонь. Навіщо ! Нехай ідуть в атаку офіцерські штурмові роти. Нехай вони забирають Усть — Мед-ведицьку. І тоді, лежачи під могилою, вперше Григорій ухилився від безпосередньої участі в бою. Не боягузтво, не побоювання смерті або — марних втрат керували ним у цей момент. Недавно він не шкодував ні свого життя, ні життя доручених його командуванню козаків. А от зараз ніби щось зламалось ... Ще ніколи досі не відчував він з такою граничною виразністю всю нікчемність того, що відбувалося. Чи то розмова з Копиловим, чи сутичка .з Фіцхелауровим, а може, і те й друге разом узяті, були причиною того настрою, який так несподівано створився в нього, але під вогонь він вирішив більше не йти. Він невиразно думав про те, що козаків з більшовиками йому не помирити, та й сам в душі не міг з ними помиритись, а захищати чужих по духу, вороже настроєних до нього людей, усіх цих Фіцхелаурових, які глибоко його зневажали і яких не менш глибоко зневажав він сам,— він теж більше не хотів і не міг. І знову з усією нещадністю постали перед ним колишні суперечності. "Нехай воюють. Подивлюся збоку. Як тільки візьмуть у мене дивізію, буду пріоситися з строю в тил. З мене досить !" — думав він і, в думці вернувшись до суперечки з Копиловим, зловив себе на тому, що шукає виправдання червоним. "Китайці йдуть до червоних з голими руками, поступають до них і за нікчемне солдатське жалування щодня рискують життям. Та й до чого тут жалування ? Якого чорта за нього можна купити ? Хіба що в карти програти... Виходить, тут користі нема, щось інше... А союзники присилають офіцерів, танки, гармати, он навіть муліН, і то прислали ! Потім вимагатимуть за все це довгого карбованця. Ось воно в чому різниця! Ну, ми про це ще ввечері посперечаємось ! Як приїду ві штаб, відкличу його набік і скажу: "А різниця таки є, Копилов, і ти мені голови не мороч !"

Але посперечатись так і не довелось. В другій половині дня Копилов поїхав у розташування 4-го полку, що був у резерві, і по дорозі був убитий сліпою кулею. Григорій дізнався про це через дві години ...

. Вранці Усть-Медведицьку з боєм зайняли частини 5-ї дивізії генерала Фщхёлаурова.

Днів через три після від'їзду Григорія на хутір Татарський з'явився Митько Коршунов. Приїхав він не сам, його супроводжували два товариші, які служили з ним у каральному загоні. Один з них був немолодий калмик, родом звідкілясь з Манича, другий — непоказний козачина Розпопинської станиці. Калмика Митько зневажливо називав "ходею", а розпо-пинського п'яницю й бестію величав Силантієм Петровичем.

Видно, добре послужив Митько Війську Донському, будучи в каральному загоні: за зиму підвищили його у вахмістри, а потім у підхорунжі, і в хутір приїхав він в усій красі нової офіцерської форми. Мабуть, не погано жилось йому в відступі, за Дінцем : легкий захисний френч аж розпирали широчезні митькові плечі, на тугий стоячий комір набігали жирні складки рожевої шкіри, пошиті в обтяжку сині діагоналеві штани з лампасами мало не тріскали ззаду... Бути б Митькові, як на його фігуру, лейб — гвардії отаман-цемх, жити б при палаці та охороняти священну особу його імператорської величності, якби не ця окаянна революція. Та Митько й без цього на життя не скаржився. Добився і він офіцерського чину, та не так, як Григорій Мелехов, рискуючи головою і одчайдушно геройствуючи. Щоб вислужитись,— у каральному загоні від людини вимагали інших властивостей ... А властивостей цих у Митька було більше, ніж треба : не дуже довіряючи козакам, він сам водив на розпил запідозрених у більшовизмі, не гидував власноручно, з допомогою нагая або шомпола, розправлятись з дезертирами, а вже щодо допиту арештованих — в усьому загоні не було йому рівного, і сам військовий старшина Прянішніков, знизуючи плечима, говорив: "Ні, панове, як собі хочете,— а Коршунова перевершити неможливо! Дракон, а не людина !" І ще одну незвичайну властивість мав Митько: коли карателям арештованого не можна було розстріляти, а не хотілось живим випускати з рук,— йому присуджували тілесну кару різками і доручали виконати це Митькові. І він виконував, та так, що після п'ятдесяти ударів у караного починалась безупинна кривава блювоуа, а після ста — людину, не вислухуючи, впевнено загортали в рогожу... Спід митькових рук ще ні один засуджений живим не вставав. Він сам, посміхаючись, не раз говорив : —"Якби мені з усіх червоних, побитих мною, познімати штани та спідниці,— весь хутір Татарський одягнув би !"

Жорстокість, властива митьковій натурі з дитинства, в каральному загоні не тільки знайшла собі гідне застосування, але й, нічим не стримувана, дивовижно зросла. Маючи 4

стосунки за родом своєї служби з усіма покидьками офіцерства, що сходились у загін,— з кокаіністами, гвалтівниками, грабіжниками та іншими інтелігентними мерзотниками,— Митько охоче, з селянською старанністю, засвоював усе те, чого вони його в своїй ненависті до червоних учили, і без особливих труднощів перевершував учителів. Там, де стомлений від крові й чужих страждань неврастенік — офіцер не витримував,— Митько тільки мружив свої жовті, дрібного іскрою покраплені ОЧІ Й ДІЛО ДОВОДИВ' до кінця.

Таким став Митько, потрапивши з козачої частини на легкий хліб —в каральний загін військового старшини Пряніш-нікова.

Заявившись у хутір, він бундючно, ледве відповідаючи на поклони жінок, повільно проїхав до свого обійстя. Біля на-півобгорілих задимлених воріт зліз з коня, віддав повіддя калмикові,— широко розставляючи ноги, пішов у подвір'я. В супроводі Силантія мовчки обійшов навколо фундаменту, кінчиком нагайки торкнув стоплену під час пожежі, виблискуючу бірюзою грудочку скла, сказав охриплим від хвилювання голосом :

— Спалили... А курінь був багатий ! Перший в хуторі. Наш хуторський .спалив, Мишко Кошовий. Він же й діда вбив. Отак то, Силантію Петровичу, довелось провідати рідне попелище...

— Аз цих Кошових є хтонебудь дома ? — швидко спитав той.

— Мабуть, є. Та ми побачимось з ними... А зараз поїдемо до наших сватів.

По дорозі до Мелехових Митько спитав у невістки Бога-тирьова, що стрілась йому на дорозі:

— Мамаша моя вернулась зза Дону ?

— Мабуть, не вернулась ще, Митрій Миронович.

— А сват Мелехов дома ?

— Старий тобто?

— Еге.

Старий дома, словом — вся сім'я дома, опріч Григорія. Петра ж убили зимою, чув ?

Митько кивнув головою і погнав коня риссю.

Він їхав безлюдною вулицею, і в жовтих котячих очах його, пересичених і холодних, не було й сліду недавньої схвильованої жвавості. Під'їжджаючи до базу Мелехових і ні до кого з супутників не звертаючись зокрема, неголосно сказав:

— Отак то зустрічає рідний хутір ! Пообідати, і то треба до рідні їхати ... Ну — ну, ще потягаємось ...

Пантелей Прокопович лагодив4 під повіткою лобогрійку.

Забачивши кінних і впізнавши серед них Коршунова, пішов до воріт.

— Просимо завітати,— привітно сказав він, відчиняючи хвіртку.— Гостям раді! З прибуттям !

— Здрастуй, свате ! Живий — здоровий ?

— Слава богу, покищо нічого. Та ти вже, либонь, офіцером став ?

— А ти думав, тільки твоїм синам білі погони носити ? — самовдоволено сказав Митько, подаючи старому довгу жилаву руку.

— Мої до них не дуже охочі були,— з усмішкою відповів Пантелей Прокопович і пішов уперед, щоб показати місце, куди поставити коней.

Гостинна Іллівна дала гостям пообідати, а вже потім почались розмови. Митько докладно випитував усе про свою сім'ю і був мовчазний, нічим не виявляв ні журби, ні гніву. Ніби мимохідь спитав, чи лишився в хуторі хтонебудь з сім'ї Мишка Кошового, і, дізнавшись, що дома лишилась мишкова мати з дітьми, коротко й непомітно для інших підморгнув Силантієві.

Гості незабаром почали збиратись. Випроводжаючи їх, Пантелей Прокопович спитав:

—1 Довго думаєш гостювати в хуторі ?

— Та так, днів зо два, зо три.

— З матір'ю бачитимешся ?

— А це як доведеться.

— Ну, а зараз далеко виїжджаєш ?

— Так...