Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 18

Побачусь з деякими хутірськими... Ми скоро прибудемо.

Митько1 з своїми супутниками не встиг ще повернутись до Мелехових, а по хуторі вже покотилась чутка: "Коршунов! з калмиками приїхав, всю сім'ю Кошового вирізали!"

Пантелей Прокопович, який нічого не чув, тількищо прийшов з кузні з косогоном і знову зібрався був налагоджувати лобогрійку, але його покликала Іллівна :

— Іди но сюди, Прокоповичу! Та швидше!

В голосі .старої прозвучали нотки неприхованої тривоги, і здивований Пантелей Прокопович зараз же попрямував до хати.

Заплакана, бліда Наталя стояла біля печі, Іллівна показала очима на анікушчину жінку, глухо спитала:

— Чув новину, старий ?

"Ой, з Григорієм щось... Сохрани і помилуй!" — обпекла Пантелея Прокоповича здогадка. Він зблід і, боячись та лютуючи, що ніхто нічого не каже, крикнув:

— Швидше розказуйте, будь ви прокляті!.. Ну, що сталося ? З Григорієм?..— І, немов' знесилившись від крику, СІВ-на лаву, погладжуючи тремтячі ноги.

Докійка перша зміркувала, що батько боїться лихих звісток прв Григорія, швидко сказала :

— Ні, тату, це не про Гришу звістка. Дмитро Кошових побив.

— Тобто як побив ? —Пантелбєві Прокоповичу зразу відлягло від серця, і, ще не розуміючи, що означають сказані Докійкою слова, він знову перепитав : — Кошових ? Дмитро ?

Анікушчина жінка, що прибігла з новинами, збиваючись,, почала розказувати:

— Ходила я, дядечку, теляти шукати, і от іду повз Кошових, а Дмитро і з ним ще двоє служивих під'їхали до базу і пішли в хату. Я і думаю : теля далі як за вітряк не зайде, черга пасти телят була...

— Та на чорта мені твоє теля! — гнівно перебив Пантелей Прокопович.

— ... І пішли вони до хати,— захлинаючись, говорила далі жінка,— а я стою, жду. "Не з добром, думаю, вони сюди приїхали". І почався там крик, і чути —б'ють. Налякалась я на смерть, хотіла втікати, та тільки одійшла від тину, чую — тупотять ззаду; оглянулась, а це Дмитро ваш накинув старій волоку на шию і волоче її по землі, просто як собаку, прости господи ! Підтягнув її до сарая, вона, сердешна,, й голосу не одведе, мабуть, уже без пам'яті була ; калмик, який з ним був, стрибнув на переруб... Дивлюсь — Дмитро кінець волоки йому кинув і кричить: "Підтягни і зав'язуй вузлом!" Ой, страху ж я набралась! На моїх очай і задушили нещасну стару, а потім посідали на коней і поїхали-провулком, мабуть, до правління. В хату я побоялась зайти ... А бачила, як із сіней, просто спід дверей, кров на приступки, текла. Не дай і не приведи господи ще раз таке страхіття побачити !

— Добрих гостей нам бог послав ! — допитливо дивлячись на старого, сказала Іллівна.

Пантелей Прокопович, страшенно хвилюючись, вислухав, оповідання і, не сказавши й слова, зараз же вийшов у сіни.

Незабаром коло воріт показався Митько з своїми підручними. Пантелей Прокопович' моторно закульгав їм назустріч..

— Заждіть но ! — крикнув, він ще здалека.— Не заводьте коней на баз !

— Що таке, сваток ? — здивовано спитав Митько.

Завертай назад ! — Пантелей Прокопович підійшов-

близько і, дивлячись у жовті мерехтливі митькові очі, твердо "сказав : — Не гнівайся, свате, але я не хочу, щоб ти був у моєму курені. Краще по — доброму їдь собі, куди хочеш.

— А — а — а ...— розуміюче протягнув Митько і зблід.— Виганяєш, значить ?

хочу, щоб ти поганив мій дім! — рішуче повторив, старий.—І більше щоб і нога твоя до мене не ступала. Нам,. Мелеховим, кати не рідня, отак то і

— Зрозуміло ! Тільки занадто вже ти жалісливий, сваток!

— Ну, ти вже, мабуть, милості не матимеш, коли жінок. та дітей катувати почав ! Ой, Дмитре, негоже в тебе рукомесло ... Не зрадів би твій покійний батько, дивлячись на тебе!

— А ти, старий дурню, хотів, щоб я з ними панькався ?. "Батька вбили, діда вбили, а я б з ними христосувався ? Іди ти — знаєш куди ?..— Митько люто шарпнув повід, вивів коня за хвіртку.

1

Чумбур— повід із залізного ланцюга.

2

Ленчик — дерев'яний остов сідла.

3

Пластуни — так в царській армії називались піші частини козачого війська.

4

Отамане ц.ь — козак лейб-гвардії Отаманського полку; гвардієць.

— Не лайся, Дмитре, ти мені син віком. І ділити нам з тобою нема чого, їдь з богом!

Все більше й більше бліднучи, погрожуючи нагаєм, Митько глухо погукував :

— Ти не доводь мене до гріха, не доводь! Наталю жалко, а то я б тебе, жалісливого... Знаю вас! Наскрізь бачу, яким ви духом, дихаєте! За Донець у відступ не пішли ? До червоних перекинулися ? Отож бо!.. Всіх би вас треба, сукиних синів, як Кошових, перевести! Поїхали, хлопці! Ну, кривий собако, гляди, не попадайся мені! З моєї руки не вистрибнеш ! А хліб — сіль твою я тобі згадаю ! Я таку рідню теж намахував!..

Пантелей Прокопович тремтячими руками запер хвіртку на засув, покульгав у дім.

— Вигнав твого братика,— сказав він, не дивлячисы на Наталю.

Наталя промовчала, хоч у душі вона й погоджувалась з вчинком свекра, а Іллівна швидко перехрестилась і зраділо сказала :

— І слава богу: винесла його лиха година ! Пробач на гіркім слові, Наталочко, але вийшло, що Митько ваш справжній супостат! І службу ж собі яку знайшов : нема, щоб, як і другі козаки, в правильних частях служити, а він — бачиш ! пішов у загін катів! Та хіба ж це козацьке діло — катом бути, старих жінок вішати та діток безневинних шашками рубати ?! Хіба ж вони за Мишка свого відповідати мають ? Це б так і нас з тобою, і Мишка з Полюшкою за Гришу червоні могли б порубати, а не порубали ж, змилувались ? Ні, борони господи, я з цим незгодна !

— Я за брата й не оступаюсь, мамо...— тільки й сказала Наталя, кінчиком хустки витираючи сльози.

Митько виїхав з хутора того ж дня. Чути було, ніби при-., лучився він до свого карального загону десь біля Каргін-ської і разюм з загоном вирушив наводити порядки в українських слободах Донецького округа, населення яких винне було тим, що брало участь у придушенні Верхнєдонського повстання.

Після його від'їзду з тиждень по хутору ішов поговір. Більшість засуджувала самосудну розправу з сім'єю Кошового. На громадські кошти поховали вбитих ; хатинку Кошо-

вих' хотіли були продати, але покупців не знайшлося. З наказу хутірського отамана віконниці навхрест забили дошками, і довго ще діти боялися гратись коло страшного місця, а діди й баби, проходячи біля вимерлої хатини, хрестились і поминали за упокій душі убіенних.

Потім настала степова косовиця, і недавні події забулися.

Хутір, як і перше, жив у роботі й чутках про фронт. Ті з хазяїв, у яких лишилась робоча худоба, кректали й лаялись, ідучи в обивательські підводи. Майже щодня доводилось відривати волів І коней від роботи й посилати в станицю. Випрягаючи з косарок коней, не один раз лихим словом поминали старі війну, що; так затяглась. Але снаряди, патрони, мотки колючого дроту, харчові продукти треба було підвозити до фронту. І везли. А тут, як на зло, так стало на погоді, що тільки й косити та гребти достиглу, на диво кор-мовисту траву.

Пантелей Прокопович готувався до косовиці й дуже досадував на Дарку. Повезла вона парою волів патрони, з перевалочного пункту повинна була вернутися, але минув тиждень, а про неї й чутки не було ; а без пари старих, найбільш надійних волів у степу нічого було й робити.

Власне — не треба було посилати Дарку... Пантелей Прокопович не з легким серцем довірив їй волів, знаючи, яка охоча вона до того, щоб весело провести час, і яка недбайлива в? догляді худоби, але крім неї нікого не знайшлось. Докійку не можна було послати, бо — не дівчаче діло їхати з чужими козаками в далеку дорогу ; у Наталі — малі діти, не самому ж старому було везти ці прокляті патрони ? А Дарка з охотою напросилась їхати. Вона й раніш з великою охотою їздила всюди : чи то до млина, чи на драчку, чи ще, в якійнебудь господарській потребі, і все тільки тому, що поза домівкою почувала себе незрівнянно вільніще. їй кожна поїздка давала розвагу і радість. Вирвавшись спід свекрушиного нагляду, вона могла1 і з жінками досхочу побазікати і — як вона казала — "на ходу любов покрутити" з якимнебудь спритним козачком, що їй вподобається. А дома і після смерті Петра сувора Іллівна не давала їй волі, начебто Дарка, що зраджувала живого чоловіка, мусила бути вірною мертвому.

Знав Пантелей Прокопович, що не буде за волами хазяйського догляду, та робити було нічого,— спорядив у дорогу старшу невістку. Спорядити він спорядив, та й прожив цілий тиждень у великій тривозі і душевному неспокої. "Луснули мої волики!"— не раз думав він, прокидаючись серед ночі, тяжко зітхаючи.

Дарка приїхала на одинадцятий день вранці. Пантелей Прокопович тількищо вернувся з поля. Він косив у супрязі

81

с. Тихий Дон. 194

з анікушчиною жінкою і, залишивши її і Докійку в степу, приїхав на хутір по воду й харчі. Старі і Наталя снідали, коли повз вікна з знайомим перёстуком загуркотіли колеса брички. Наталя хутко підбігла до вікна, побачила закутану по самі очі Дарку, що вела стомлених, схудлих волів.

— Вона, чи що ? — спитав старий, давлячись непрожова-ним шматком.

— Дарка !

— Не сподівався й побачити волів ! Ну, славу тобі господи ! Хвойда проклята ! Насилу прибилась до базу ...— забурмотів старий, хрестячись і сито відригуючи.

Розлигавши волів, Дарка увійшла в кухню; поклала коло порога вчетверо складене рядно, привіталася з домашніми.

— А чого де ти, золото моє ! Ти б ще з тиждень поїздила ! — з серцем сказав Пантелей Прокопович, спідлоба глянувши на Дарку і не відповідаючи на привітання.

— їхали б самі! — огризнулась вона, знімаючи з голови запорошену хустку.

— Чого ж так довго їздила ? — встряла до розмови Іллівна, щоб згладити неприязність зустрічі.

— Не пускали, тому й довго.

Пантелей Прокопович недовірливо похитав головою, спитав :

— Христонину жінку з перевалочного пустили, а тебе ні ?

— А мене не пустили ! — Дарка сердито блиснула очима, додала : — Якщо не вірите, то їдьте та спитайте начальника, що обоз супроводив.

— Питати Мені про тебе нема чого, але другим разом уже посидь дома. Тебе тільки по смерть посилати.

— Налякали ви мене! Ой, і налякали! Та я й сама не поїду ! Хоч посилатимете — не поїду !

— Воли здорові ? — вже більш мирно спитав старик.

— Здорові. Нічого вашим волам не сталося...— Дарка відповідала знехотя й була хмурніша ночі.

"Розлучилась у дорозі з якимось милим, через те й сердита",— подумала Наталя.

Вона завжди ставилась до Дарки та до її неохайних любовних захоплень з почуттям жалю й огиди.

Після сніданку Пантелей Прокопович зібрався їхати, але тут прийшов хутірський отаман 1

— Сказав би —в час добрий, та зажди, Пантелею Прокоповичу, не виїжджай.

— Чи на' знов по підводу прибіг ? — з удаваним спокоєм спитав старий, а в самого з люті аж дух перехопило.

— Ні, тут інша музика.