Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 20

Татарський після того, як здався Сердобський полк.

Дарка не поїхала в поле, як наказував Пантелей Прокопович. Вона стояла тут, в юрбі хутірських жінок, і була прибрана, немов на свято.

Як тільки вона почула своє прізвище, розштовхала жінок і сміливо пішла вперед, на ходу поправляючи білу, з мере-живою каймою хустку, мружачи очі І трохи збентежено усміхаючись. Навіть стомлена після дороги і любовних пригод, вона була надзвичайно гарна! Незагорілі бліді щоки різкіше відтіняли гарячий блиск примружених, прагнучих очей, а в свавільному вигині нафарбованих брів і в лінії усміхнених губ таїлось щось звабливе і нечисте.

їй загородив дорогу офіцер, що стояв спиною дю натовпу. Вона легенько відштовхнула його, сказала:

— Пропустіть женихову рідню ! — І підійшла до Сідорина.

Він узяв з рук адьютанта медаль на георгієвській стрічці,— невміло орудуючи пальцями, приколов її Дарці на грудях з лівого боку і з усмішкою подивився їй в очі.

— Ви — вдова вбитого в березні хорунжого Мелехова ?

— Еге.

— Зараз ви одержите гроші, п'ятсот карбованців. Видасть їх вам отой офіцер. Військовий отаман Африкан Петрович Богаєвський і уряд Дону дякують вам за виявлену вами високу мужність і просять прийняти співчуття... Вони співчувають вам у вашому горі.

Дарка не все зрозуміла з того, що їй говорив генерал. Вона _ подякувала, кивнувши головою, взяла з рук адьютанта гроші і теж, мовчки усміхаючись, подивилась просто в вічі нестарому генералові. Вони були майже однакового зросту, і Дарка без великої ніяковості розглядала сухорляве лице генерала. "Дешево оцінили мого Петра, не дорожче за пару волів... А генералик нічого собі, підходящий",— з властивим їй цинізмом думала вона в цей момент. Сідорин ждав, що вона от — от одійде, але Дарка чогось не квапилась. Адью-тант і офіцери, що стояли позад генерала, рухами брів показували один одному на моторну вдову; в; очах їх забігали

веселі вогники ; навіть полковник — англієць пожвавішав, по— правив пояс, переступив з ноги на, ногу, і на байдужому обличчі його з'явилось щось ніби схоже на усмішку.

— Мені можна йти ? — спитала Дарка.

— Так, так, звичайно! — квапливо дозволив Сідорин.

Дарка незграбним рухом сунула в розріз кофточки гроші,—

попрямувала до натовпу. За її легкою, плавною ходою уважно стежили всі стомлені від промов і церемоній офіцери.

До Сідорина невпевнено підходила дружина покійного Мартина Шаміля. Коли і до її старенької кофтини була пришпилена медаль, Шамілиха раптом заплакала, та так безпорадно й но — жіночому гірко, що з облич офіцерів зразу зійшов веселий вираз і вони стали серйозні, співчутливо — кислі.

— Ваш чоловік теж убитий ? — нахмурившись, спитав Сідорин.

Жінка, плачучи, закрила обличчя, мовчки кивнула головою.

— У неї дітей на віз не забереш ! — басом сказав хтось з козаків.

Сідорин повернувся обличчям до англійця, голосно сказав :

— Ми нагороджуємо жінок, що в боях з більшовиками виявили виняткову мужність. У більшості з них чоловіки були вбиті на початку повстання проти більшовиків, і ці жінки — вдови, помщаючись за смерть чоловіків, знищили цілком великий загін місцевих комуністів. Перша з нагороджених мною — дружина офіцера — власноручно вбила комісара — комуніста, що вславився жорстокістю.

Перекладач — офіцер швидко заговорив по — англійська Полковник вислухав, нахилив голову, сказав :

— Я захоплений хоробрістю цих жінок. Скажіть, генерал, вони брали участь у боях нарівні з чоловіками ?

— Так,— коротко відповів Сідорин і нетерплячим жестом руки запросив підійти ближче третю вдову.

Незабаром після вручення нагород гості виїхали в станицю. Люди швидко почали розходитись з плацу, поспішаючи на косовицю, і через кілька хвилин після того, як зникли супроводжувані собачим гавканням автомобілі, коло церковної огради лишилось тільки троє стариків.

— Чудні часи настали! — сказав один з них і широко розвів руками.— Бувало, на війні єгорійський хрест давали за вели — и — кі діла, за геройство, та й кому давали ? Самим завзятцям, одчаюгам ! Добувати хрести не багато рисковитих знаходилось. Не дарма склали приказку: "Або додому з хрестом,, або лежати пластом". А тепер медалі бабам поначіплювали... Та хоч би було за що, а то так... Козаки пригнали в хутір, а вони кіллям побили полонених, безоружних людей. Яке ж це геройство ? Не второпаю, побий мене бог!

Другий старик, підсліпуватий і немічний, відставив ногу,

не поспішаючи дістав з кишені згорнутий у трубку кисет з матерії, сказав :

— їм, начальству, видніше з Черкаського. Мабуть, там рішили так; треба й жінкам принаду зробити, щоб духом усі підгіялись, щоб дужче воювали. І медаль, і по п'ятсот грішми __яка баба проти такої честі встоїть? Інший козак і не схотів , би виступати на фронт, думав би приховатись від цієї війни, та хіба тепер зможе він усидіти? Йому жінка так натуркає у вуха, що аж!.. Нічна зозуля, та завжди перекує! І кожна буде думати: "Може й мені медаль начеплять ?"

— Це ти дарма так мовиш, куме Федоре ! — відказав третій—Слід було нагородити, от і нагородили. Жінки повдовіли, їм гроші будуть великою підмогою в хазяйстві, а медалі їм за молодецтвіо дані. Дарка Мелехова перша суд вчинила Котлярову, і правильно! Господь їм усім суддя, але й жінок не можна винуватити : своя ж бо кров голосно говорить...

Старики сперечались і лаялись доти, .поки не задзвіонили до вечірні. А як тільки дзвонар ударив у дзвін —усі троє встали, зняли шапки, перехрестились і повагом пішли в ограду.

XIII

Дивно, як змінилось життя в сім'ї Мелехових ! Зовсім недавно Пантелей Прокопович почував себе в домі повновладним господарем, усі домашні йому безвідмовно корилися, робота йшла чин — чином, спільно ділили і радість, і горе, і в усьому побуті відчувалась велика довголітня злагодженість. Була міцно спаяна сім'я, а з весни все змінилось. Першою відкололась Докійка. Вона не виявляла одвертої непокірливості батькові, але всяку роботу, яку їй доводилось виконувати, робила з видимою неохотою і так, ніби працювала не для себе, а в наймах; і зовні стала якоюсь замкнутішою, відчуженою ; рідко — рідко чути було тепер безтурботний докій-чин сміх.

Після від'їзду Григорія, на фронт і Наталя віддалилась від старих; з дітьми була майже весь час, з ними тільки охоче розмовляла й бавилась, і було схоже, що нишком чогось дуже журиться Наталя, але нікому з близьких про своє горе ні разу й словом не прохопилась, нікому не пожалілась і всіляко приховувала, що їй тяжко.

Про Дарку й казати було нічого: зовсім не та стала Дарка після того, як їздила з обивательськими підводами. Все частіше вона перечила свекрові, на Іллівну й уваги не звертала, без ніякої видимої причини злилась на всіх, од косовиці відмагалась недугою і поводилась так, ніби доживала вона в мелеховському домі останні дні.

Сім'я розпадалась на очах у Пантелея Прокоповича. Вони з старою залишались удвох. Несподівано й швидко були по-* рушені родинні зв'язки, втрачена теплота взаємин, в розмовах все частіше проривались нотки дражливості' й відчуження ... До спільного столу сідали не так, як колись — єдиною і дружною сім'єю, а наче люди, які зійшлись докупи випадково.

Війна була всьому цьому причиною, Пантелей Прокопович це прекрасно розумів. Докійка злилась на батьків за те, що вони позбавили її надії вийти колинебудь заміж за Мишка Кошового — єдиного, кого вона любила з усією самовідданою дівочою пристрастю; Наталя мовчки і глибоко, з властивою їй потайністю переживала новий відхід Григорія до Оксани. А Пантелей Прокопович усе це. бачив, але нічого не міг вдіяти, щоб відновити в сім'ї колишній лад. І справді, не міг же він після всьогіо того, що сталося, погодитись на шлюб своєї дочки з запеклим більшовиком, та й яке пуття вийшло б від його згоди, коли цей чортів жених мотався десь на фронті, до того ж у червоноармійській частині ? Те саме і з Григорієм : коли б він не був в офіцерському чині, Пантелей Прокопович швидко впорався б з ним. Так упорався б, що Григорій після того на астаховське подвір'я й оком не повів би. Але війна все переплутала і позбавила старика можливості жити й правити своїм домом так, як йому хотілося. Війна розорила його, відібрала колишній запал до. роботи, відняла в нього старшого сина, внесла розлад і сум'яття в сім'ю. Пройшла вона над його життям, як буря над ланом пшениці, але пшениця й після бурі встає і красується під сонцем, а старий підвестись уже не міг. В думці він махнув рукою на все,— хай буде що буде !

Одержавши з рук генерала Сідорина нагороду, Дарка повеселіла. Вона прийшла з плацу того дня жвава і щаслива. Виблискуючи очима, показала Наталці на медаль.

— За що це тобі ? — здивувалась Наталка.

— Це за кума Івана Олексійовича, царство йому небесне, сукиному синові! А це — за Петю...— І, похваляючись, розгорнула пачку хрускотливих донських кредиток.

В поле Дарка так і не поїхала. Пантелей Прокопович хотів був послати її з харчами, але Дарка рішуче відмовилась :

— Відчепіться, тату, я зморилася в дорозі!

Старий нахмурився. Тоді Дарка, щоб згладити грубувате відмовлення, напівжартома сказала :

— В такий день гріх вам буде заставляти мене їхати в поле. Мені ниньки свято!

— Одвезу й сам,— погодився старий.— Ну, а гроші як ?

— Що — гроші ? — Дарка здивовано підняла брови.

— Гроші, питаю, куди подінеш ?

— А де вже моє діло. Куди захочу, туди й подіну!

— Тобто як же де так? Гроші ж тобі за Петра видали?

— Видали їх мені, і вам ними не порядкувати.

— Та ти з нашої сім'ї, чи хто?

— А як з вашої, то чого ви од мене хочете, тату? Гроші собі забрати?

— Не те щоб усі забрати, алеж Петро син нам був чи хто, по — твоєму ? Ми з старою повинні мати свою пайку ?

Домагання свекра були явно непевні, і Дарка рішуче взяла перевагу. Глузливо спокійно вона сказала :

— Нічого я вам не дам, навіть карбованця не дам ! Вашої пайки тут нема, її вам на руки видали б. Та й чого це ви вважаєте, ніби й ваша пайка тут є? Про це й мови не було, і ви за моїми навіть не пніться, не дістанете !

Тоді Пантелей Прокопович зробив останню спробу :

— Ти в сім'ї живеш, наш хліб їси, значить —і все в нас має бути спільне. Що це за порядки, коли кожен почне своє хазяйство нарізно заводити ? Я цього не дозволю ! — сказав він.

Але Дарка відбила й цю спробу заволодіти грішми, які, власне, належали їй.