Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 38

Це викликало серед козаків розгубленість і величезне здивування. їм здавалося, що після повстання червоні повинні б спалити дощенту всі козачі хутори й станиці; вони сподівалися, що та частина населення, яка залишилась, принаймні його чоловіча половина, буде нещадно знищена, але за вірогідними звістками — червоні нікого з мирних жителів не чіпали і, зважаючи на все, навіть і не думали про помсту.

В ніч проти 19-го козаки — хоперці, що були в заставі проти Вешенської, вирішили розвідати про таку дивну поведінку противника ; один горлатий козак склав трубою руки, крикнув:

— Гей, червонопузі! Чуєте, палії ? Чого ж ви хат наших ке палите? Сірників у вас нема? То пливіть до нас, ми вам дамо !

Йому з темряви гучно відповіли :

— Вас не захопили на місці, а то спалили б разом з хатами !

— Зубожіли ? Підпалити нічим ? — задерикувато кричав хоперець.

Спокійно і весело йому відповіли :

— Пливи сюди, біла курво, ми тобі жару в матню насиплемо. До смерті будеш чухатись !

На заставах довго перекидались лайками і всіляко шпигали одні одних, а потім постріляли трохи і притихли.

В перших числах жовтня основні сили Донської армії, в кількості двох корпусів, зосереджені на ділянці Казанська — Павловськ, перейшли в наступ. З — й Донський корпус, що мав у своєму складі 8000 багнетів і понад 6000 шабель, недалеко від Павловська форсував Дон, відкинув 56 — у червону дивізію і почав успішно просуватись на схід. Незабаром переправився через Дон і 2 — й коноваловський корпус. Переважна кількість кінноти в його складі дала йому можливість далеко заглибитись у розташування противника і завдати ряд сильних ударів. Введена в дію 21-а стрілецька червона дивізія, що перебувала досі у фронтовому резерві, трохи затримала просування 3 — го Донського ч корпусу3, але під тиском об'єднаних козачих корпусів мусила почати відхід. 14 жовтня 2 — й козачий корпус у жорстокому бою розгромив і майже цілком знищив 14-у червону стрілецьку дивізію. За тиждень лівий берег Дону був очищений від червоних аж до станиці Вешенської. Зайнявши широкий плацдарм, козачі корпуси відтиснули частини 9 — ї Червоної армії на фронт Лузево — Ши-рінкин — Воробйовка, змусивши 23 — ю дивізію 9 — ї армії поспішно перестроїти фронт у західному напрямі від Вешенської на хутір Кругловський.

Майже одночасно з 2 — м корпусом генерала Коновалова форсував Дон на своїй ділянці і 1 — й Донський корпус, що перебував у районі станиці Клецької.

Загроза оточення постала перед 22 — ю і 23-ю лівофланговими червоними дивізіями. Зважаючи на це, командування Південно — східним фронтом наказало! 9 — й армії відійти на фронт гирло ріки Ікорець — Бутурлинівка — Успенська — Індіанська — Кумилженська. Але втриматись на цій лінії армії не вдалося. Набрані по загальній мобілізації численні і розрізнені козачі сотні переправились з правого берега Дону і, об'єднавшись з регулярними військовими частинами 2 — го козачого корпусу, продовжували навально гнати червоних на північ. З 24 по 29 жовтня білими були зайняті станції Філоново, Поворино і місто Новохоперськ. Проте, хоч які були успіхи Донської армії в жовтні, але в* настрої козаків уже не було тієї певності, яка окриляла їх весною, під час переможного походу до границь області. Більшість фронтовиків розуміла, що успіх цей — тимчасовий і що продержатись їм далі зими не вдасться.

З того моменту, коли на Південний фронт прибув товариш Сталін і коли запропонований ним план розгрому південної контрреволюції (просування через Донбас, а не через Донську областьх) почав здійснюватись,— обстановка на Південному фронті різко змінилась. Поразка Добровольчої армії в генеральному бою на орловсько — кромському напрямі і блискучі дії будьонівської кінноти на воронізькій ділянці вирішили долю боротьби : в листопаді Добровольча армія покотилась на південь, оголюючи лівий фланг Донської армії, захоплюючи і її в своєму відступі.

Два з половиною тижні Пантелей Прокопович безпечно прожив з сім'єю в хуторі Латишевому, і, як тільки почув, що червоні відступили від Дону, зібрався їхати додому.

Верст за п'ять від хутора він рішуче зліз з гарби, сказав :

— Терпіти я не можу топтатися ступою. А через цих проклятих корів риссю не поскачеш. І на чорта ми їх ганяли з собою ? Докійко! Спини волів ! Прив'язуй корів до своєї гарби, а я потюпаю додому. Там тепер, може, од подвір'я самий попіл лишився...

Пойнятий величезною нетерплячкою, він пересадив дітей з своєї маленької гарби на; велику гарбу Докійки, переклав туди ж зайвий вантаж, і, порожняком, риссю погуркотів по грудкуватому шляху. Кобила впріла на першій же версті; ще ніколи хазяїн не поводився з нею так безжально: він не випускав батога з рук, безперестанку поганяючи її.

— Заженеш кобилу ! Чого ти скачеш, як оглашений ? — говорила Іллівна, вчепившись за щаблі гарби, страдницьки кривлячись від трясіння.

— Вона до мене на могилу плакати однаково не прийде... Но — о — о, проклятуща ! У — прі — ла !.. Там, може, від дому самі пеньки лишились ...— крізь зціплені зуби цідив Пантелей Прокопович.

Побоювання його не справдились : дім стояв цілісінький, але майже всі вікна в ньому були вибиті, двері зірвані з за-вісів, стіни покопирсані кулями. Все у дворі дихало занедбаністю і пусткою. Ріг конюшні геть одбило снарядом, другий снаряд вирив неглибоку яму біля колодязя, розваливши цямрини і переламавши навпіл колодязний журавель. Війна, від якої втікав Пантелей Прокопович, сама прийшла до нього в двір, лишивши після себе огидні сліди руйнування. Але ще

більшої шкоди хазяйству завдали хоперці, що стояли в хуторі постоєм : на скотинячому базу вони повалили плоти, викопали глибокі, в зріст людини траншеї; щоб не завдавати собі зайвого клопоту — розібрали стіни комори і з колод поробили настили в траншеях; розкидали кам'яну огорожу, майструючи бійницю для кулемета ; знищили півстіжка сіна, безгосподарно годуючи ним коней; попалили плоти і запаскудили всю літню кухню...

Пантелей Прокопович за голову взявся, оглянувши дім і надвірні будівлі. На цей раз його зрадила постійна звичка знецінювати втрачене. Чорт візьми, не міг же він сказати, що все нажите ним нічого не варте і годилося тільки на злом ? Комора — не сіряк, і збудувати її коштувало йому недешево.

— Як не було комори ! — зітхнувши, сказала Іллівна.

— Воно й комора ця була...— жваво озвався Пантелей Прокопович, але не скінчив, махнув рукою, пішов на тік.

Рябі, понівечені осколками й кулями стіни дому були непривітні й занедбані. В кімнатах свистів вітер, на столах, на лавах грубим шаром лежав пил... Багато часу потрібно було, щоб усе впорядкувати.

Пантелей Прокопович другого ж дня поїхав у станицю і не без труднощів випросив у знайомого фельдшера папір, який свідчив, що через хворобу ноги козак Мелехов Пантелей не може ходити пішки і потрібує лікування. Посвідчення це допомогло Пантелеєві Прокоповичу уникнути вирядження на фронт. Він показав його отаманові і, коли ходив у хутірське правління, для більшої переконливості спирався на ціпок, кульгав по черзі на обидві ноги.

Ніколи ще життя в Татарському не йшло так метушливо й безглуздо, як після повернення з відступу. Люди ходили з двору в двір, пізнаючи розтягнене хоперцями майно, гасали по степу й по байраках, розшукуючи корів, що відбились од череди. Отара в триста штук овець з верхнього кінця хутора зникла першого ж дня, як тільки по Татарському почала стріляти артилерія. Як казав пастух, один з снарядів розірвався поперед отари, що паслась, і вівці, замиготівши курдюками, з жахом кинулись у степ і зникли. їх знайшли за сорок верст від хутора, на землі Єланської станиці, через тиждень після того, як жителі вернулись у залишений хутір, а коли пригнали й почали розбирати, то виявилось, що в череді половина чужих овець, з незнайомим тавром на вухах, а своїх, хутірських, недолічились більш як п'ятдесят штук. На городі у Мелехових опинилась швацька машина, що належала Бо-гатирьовим, а бляху з своєї комори Пантелей Прокопович розшукав на току в Анікушки. Те саме діялось і в сусідніх хуторах. І довго ще заходили в Татарський жителі близьких * далеких хуторів Обдоння ; і довго ще при зустрічах чути було запитання : "Чи не бачили корови, рудої, на лобі лисина — лівий ріг збитий ?"— "Часом не приблудився до вас бичок — назимок, бурої масті ?"

Мабуть, не один бичок був зварений у козачих сотенних казанах і в похідних кухнях, але спонукувані надією хазяї подовгу міряли степ, поки не впевнювались, що не все те, що пропало, знаходиться.

Пантелей Прокопович, діставши звільнення від служби, запопадливо лагодив будівлі й огорожу. На току стояли не-домолочені стіжки хліба, по них сновигали ненажерливі миші, але старий не брався до молотьби. Та хіба й можна було до неї братись, коли двір стояв розгороджений, комори не було й сліду, і все в хазяйстві являло собою огидну картину розрухи ? До того ж і осінь стояла погожа і з молотьбою нічого було поспішати.

Докійка й Іллівна обмазали й побілили дім, всіма силами допомагали Пантелеєві Прокоповичу поставити тимчасову огорожу та в інших господарських роботах. Сяк — так роздобули скло, засклили шибки, очистили кухню, колодязь. Старий сам лазив у нього і, як видно, там прохолов, з .тиждень кашляв, чхав, ходив з мокрою від поту сорочкою. Але як тільки випив зразу дві пляшки самогону, а потім полежав на гарячій печі, хвороба де й ділась, немов сім баб пошептало.

Від Григорія так само не було звісток, і аж наприкінці жовтня випадково Пантелей Прокопович узнав, що Григорій живий — здоровий і разом з своїм полком перебуває десь у Воронізькій губернії. Повідомив його про це ранений однополчанин Григорія, що проїжджав через хутір. Старий повеселів, з радощів випив останню пляшку цілющого, настояного на' червоному перці самогону і потім цілий день ходив балакучий, гордий, як молодий півень, спиняв кожного прохожого, говорив :

— Чув? Григорій наш Вороніж забирав! Чутка є, .що нове підвищення получив він і тепер уже знов командує дивізією, а може, й корпусом. Таких вояків, як він, пошукати ! Та ти ж сам знаєш...— Старий вигадував, почуваючи непереможну потребу поділитись своєю радістю, почванитись.

— Син. у тебе геройський,— говорили.