Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 39

йому хуторяни.

Пантелей Прокопович щасливо підморгував.

— І в кого б він удався не геройський ? Замолоду і я був, скажу без хвальби, теж не гірш його ! Нога мені заважає, а то я б і зараз не схибив ! Дивізією — не дивізією, а вже сотнею знав би як розпорядитись ! Якби нас, таких старих, більше на фронт, то вже давно Москву забрали б, а то тупцюють на одному місці, ніяк не можуть з мужиками впоратись...

Останній, з ким довелось поговорити Пантелееві Прокоповичу того дня, був старий Безхлєбнов. Він ішов' повз меле-ховський двір, і Пантелей Прокопович не міг його не спинити.

— Ей, зажди трошки, Пилипе Агейовичу ! Здоров ! Зайди на час, побалакаємо.

Безхлєбнов підійшов, поздоровкався.

— Чув, які коники мій Гришкаї викидає? — спитав Пантелей Прокопович.

— А що таке ?

— Та знову йому дивізію дали ! Он якою озіею командує !

— Дивізію ?

— Егеж, дивізію !

— Он як!

— Ото ж бо воно й є ! Абикому не дадуть, ти як думаєш ?

— Та звісно.

Пантелей Прокопович переможно оглянув співбесідника, продовжував любу його серцю розмову.

— Син удався просто всім навдивовижу. Повний бант хрестів, це як по — твоєму ? А скільки разів був поранений та сконтужений ? Інший би давно здох, а йому нічого,— присихає як на собаці. Ні, іще не перевелись на Тихому Дону справжні козаки !

— Не перевелись то вони — не перевелись, та щось пуття з них мало,— задумливо сказав дід Безхлєбнов, що не любив багато балакати.

— Тобто як пуття мало ? Дивись, як вони червоних погнали, вже за Воронежем, під Москву підходять.

— Щось вони довго підходять.

— Швидко не можна, Пилипе Агейовичу. Ти збагни, що на війні ніщо швидко не робиться. Швидко роблять — сліпих родять. Тут треба вже помаленьку, по картах, по тих, по всяких, їхніх, по планах ... Мужика, його в Росії — хмара — хмарою, а нас, козаків, скільки ? Жменя !

— Та воно так, але, мабуть, не довго наші продержаться. На зиму знов треба гостей сподіватись, так люди кажуть.

— Якщо в них оце зараз Москву не заберуть, то вони з'являться сюди, це ти правду кажеш.

— А думаєш — заберуть ?

— Повинні б забрати, а там — як бог дасть. Невже наші не подужають ? Всі дванадцять козачих військ піднялись, і не подужають ?

—* Чума їх знає. А ти що, навоювався ?

— Який з мене вояка ! Якби не моя ножна1 хворість — я б їм показав, як треба з ворогом воювати ! Ми, старики, народ дужий.

— Кажуть, що ці дужі старики на цьому боці Дону так чухрали від червоних, що на жодному кожушка не лишилось, все з себе —на біту, до живого тіла познімали й покидали. Сміються, ніби весь степ від кожушків жовтий, наче лазо-ревими4 квітками всіяний.

Пантелей Прокопович скоса глянув на Безхлєбнова, сухо сказав :

— По — моєму, це брехня ! Ну, може хто й полекшився, покинув одежу, алеж люди в сто разів більше набрешуть І Велике діло — сіряк, чи то пак кожушок ! Життя дорожче за нього, чи ні, питаю ? Та й не кожний старий може в одежі швидко бігати. На цій проклятій війні треба мати такі ноги, як у хорта, а я, приміром, де їх візьму ? І за чим ти, Пилипе Агейовичу, журишся ? На чорта, прости господи, вони тобі потрібні, ті кожушки ? Діло не в кожушках, чи, скажімо, в сіряках, а в тому, щоб добре неприятеля бити, так я кажу ? Ну, бувай здоров, а то я з тобою забалакався, а там діло стоїть. Що ж, теличку свою знайшов ? Все шукаєш ? І не чути ? Ну, значить, стріскали її хоперці, щоб вони подавились ! А про війну не сумнівайся : подолають наші мужиків ! — І Пантелей Прокопович поважно покульгав до ганку.

Але подолати "мужиків", як видно, було не так то легко... Не без втрат обійшовся і останній наступ козаків. Через годину гарний настрій Пантелея Прокоповича був затьмарений неприємною новиною. Обтесуючи колоду на нові цямрини, він почув жіночий вереск і голосіння по мерцеві. Галас наближався. Пантелей Прокопович послав Докійку розвідати.

— Побіжи, взнай, хто там помер,— сказав він, увігнавши сокиру в дровітню.

Незабаром Докійка вернулась із звісткою, що з філонов-ського фронту привезли трьох убитих козаків — Анікушку, Христоню і ще одного сімнадцятилітнього парубчака з того кінця хутора. Вражений новиною, Пантелей Прокопович зняв шапку, перехрестився :

— Царство небесне їм ! Який козарлюга був...— гірко сказав він, думаючи про Христоню, згадуючи, як разом з ним вони недавно вирушали з Татарського на збірний пункт.

Працювати він більше не міг. Анікушчина жінка кричала, наче її різали, і так голосила, що в Пантелея Прокоповича підкочувало під серце. Щ'об не чути несамовитого жіночого крику, ВІН ПІШОВ у ДІМ, ЩІЛЬНО' причинив за собою двері. В кімнаті Докійка, захлинаючись, розказувала Іллівні:

— ...глянула я, рідна мамуню, а в Анікушки голови майже нема, якась каша замість голови. Ой, і страшно ж ! І смердить од нього за версту... І нащо вони везли їх — не знаю!

,А Христоня лежить на спині на весь віз, ноги ззаду спід шинелі . висять ... Христоня — чистий і білий — білий, як сніг І Тільки під правим оком — дірка, малесенька, як гривеник, та за вухом —видно — закипіла кров.

Пантелей Прокопович люто сплюнув, вийшов у двір, взяв сокиру й весло і покульгав до Дону.

— Скажи бабусі, що я поїхав за Дон хворосту врубати, чуєш, серденько ? — на ходу звернувся він до Мишка, що грався біля кухні.

За Доном у лісі стояла тиха, лагідна осінь. З шелестом падало з тополь сухе листя. Кущі шипшини стояли, наче охоплені полум'ям, і червоні ягоди в рідкому листі палали, як вогненні язички. Гіркий, всепереможний дух зіпрілої дубової кори заповнював ліс. Ожинник — густий і чіпкий — обплутував землю ; під плетивом повзучого віття його спритно ховались від сонця димчасто — сизі, стиглі кетяхи ожини. На мертвій траві, в тіні до полудня лежала роса, блищало посріблене нею павутиння. Тільки діловите постукування дятла та щебетання шпаків — горобинників порушувало тишу.

Мовчазна, сувора краса лісу втихомирююче вплинула на Пантелея Прокоповича. Він тихо ступав поміж кущами, розгрібаючи ногами вологий покрив опалого листя, думав : "Он воно яке життя : недавно були живі, а тепер уже обмивають їх. Якого козака звалили ! А наче ж недавно приходив провідувати нас, стояв коло Дону, коли ловили Дарку. Ех, Хри-стан, Христан ! Знайшлась і на тебе ворожа куля... І Анікуш-ка... який веселий був, любив випити, посміятись, а тепер уже кінець, покійничок ..." — Пантелей Прокопович згадав докій-чині слова і, з несподіваною яскравістю відновивши в уяві сміхотливе, безвусе, скопцювате обличчя Анікушки,— ніяк не міг уявити собі теперішнього Анікушку — бездиханного, з розміжченою головою. "Дарма я гнівив бога — вихвалявся Григорієм,— докорив він собі, згадавши розмову з Безхлєбно-вим.— Може, і Григорій тепер лежить деиебудь, прокльований кулями? Не дай бог і не доведи ! При кому ж нам, старим, тоді жити ?"

Коричневий вальдшнеп, що вирвався спід куща, примусив Пантелея Прокоповича здригнутися від несподіванки. Безцільно простежив він за. косим, бистрим льотом птаха, пішов далі. Коло невеликої музги уподобав кілька кущів хворосту, почав рубати. Працюючи, намагався ні про що не думати. За один рік смерть скосила стільки рідних і знайомих, що при самій згадці про них на душі йому ставало тяжко і весь світ хмурнів і наче повивався якоюсь чорною запоною.

— Оцей кущ треба зрубати. Добрий хворост! Якраз на пліт годиться,— вголос розмовляв він сам з собою, щоб одвернути себе від сумних думок. Наробившись, Пантелей

Прокопович зняв куртку, сів на купу нарубаного хворосту і, жадібно вдихаючи терпкий запах прив'ялого листя, довго дивився на далекий обрій, повитий голубим серпанком, на далекі переліски, позолочені осінню, виблискуючі останньою красою. Неподалік стояв кущ чорноклену. Несказанно пишний, він весь сяяв під холодним осіннім сонцем, і широкі віти його, обважнені пурпуровим листям, були розкриті, як крила казкової птиці, що злітає з землі. Пантелей Прокопович довго любувався ним, а потім випадково глянув на музгу і побачив у стоячій прозорій воді темні спини великих коропів, які плавали так близько від поверхні, що видно було їхні плавці і ворухливі багряні хвости. їх було штук вісім. Вони іноді зникали під зеленими щитами латаття і знов випливали на чисте, хапали тонучі, мокрі листочки верби. Музга під осінь майже висохла і половити коропів було не трудно. Недовго пошукавши, Пантелей Прокопович знайшов покинутого біля сусіднього озерця кошика без дна, вернувся до музги, скинув штани — щулячись і крекчучи від холоду, взявся ловити. Скаламутивши воду, по коліна вгрузаючи в мул, він. брів уздовж музги, опускав кошика, притискав його краї до дна, а потім совав всередину кошика руку, сподіваючись, що от — от скинеться і завирує велика риба. Старання його мали успіх : йому пощастило спіймати трьох коропів фунтів по десять кожний. Але ловити далі він не зміг, від холоду судорога почала судомити його скалічену ногу. Вдовольнившись здобиччю, він виліз із музги, обтер рогозом ноги, одягнувся, знов почав рубати хворост, щоб зігрітись. Це була все таки удача. Несподівано піймати майже пуд риби не кожному щастить ! Ловля розважила його, одігнала сумні думки. Він надійно заховав кошика, щоб потім прийти доловити решту риби,— боязко озирнувся : чи не бачив хтонебудь, як він викидав на берег золотистих і гладких, як поросята, коропів,— і лише після цього завдав в'язку хворосту і нанизаних на хворостину риб, неквапно попрямував до Дону.

З задоволеною усмішкою він розказав Іллівні про своє ловецьке щастя, полюбувався ще раз на коропів, що вилискували червоною міддю, але Іллівна неохоче поділяла його захоплення. Вона ходила дивитись на вбитих і прийшла звідти заплакана й сумна.

— Підеш глянути на Анікея ? — спитала вона.

— Не піду. Хіба я мерців не бачив, чи що ? Надивився я на них, годі!

— Ти пішов би. Якось воно незручно, скажуть і попрощатись не прийшов.

— Відчепись, христа ради! Я з ним дітей не хрестив і нічого мені з ним прощатись! — люто огризнувся Пантелей Прокопович.

Він не пішов і на похорон, зранку поїхав за Дон і пробув там цілий день. Похоронний дзвін, примусив його'в лісі зняти шапку, перехреститись, а потім його навіть взяла досада на попа : чи то ж можна дзвонити так довго ? Ну, вдарили б у дзвони по разу — і все, а то заблаговістили на цілу годину.