Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 41

Та чи видане ж діло, дитино, про неї, прокляту, прости господи, говорити ? Іди сюди, візьми ось млинця, та мовчи хоч трохи.

Але війна нагадувала про себе щоденно. Приходили провідувати Григорія козаки, що поверталися з фронту, розказували про розгром Шкуро і Мамонтова кіннотою Будьонного, про невдалі бої під Орлом, про відступ, що почався на фронтах. У боях під Грибанівкою і Кардаілом було вбито ще двоє татарців; привезли пораненого Герасима Ахваткіна; помер Дмитро Голощоков, що хворів на тиф. Григорій думкою перебирав у пам'яті вбитих за дві війни козаків з свого хутора, і виявилось, що нема в Татарському жодного двору, де не було б покійника.

Григорій ще не виходив з дому, а вже хутірський отаман приніс розпорядження станичного отамана, в якому пропонувалось повідомити сотника Мелехова про те, щоб він негайно з'явився на медичну комісію для переогляду.

— Одпиши йому, що як тільки навчусь ходити — сам з'явлюся, без їхніх нагадувань,— з досадою сказав Григорій.

Фронт все ближче підсувався до Дону. В хуторі почали говорити про відступ. Незабаром на майдані був оголошений наказ окружного отамана, який зобов'язував їхати у відступ всіх дорослих козаків.

Пантелей Прокопович прийшов з майдану, розказав Григорію про наказ, спитав :

— Що будемо робити ?

Григорій здвигнув плечима.

— Що ж робити ? Треба відступати. І без наказу всі вирушать.

— Я про нас з тобою питаю : разом поїдемо, чи як ?

— Разом нам не доведеться їхати. Днів через два я верхи побіжу в станицю, взнаю, які частини будуть іти через Вешки, пристану до якоїнебудь. А твоє діло їхати біженським порядком. Чи ти хочеш у військову, частину вступити ?

— Будь вона1 неладна ! — злякано сказав Пантелей Прокопович.— Я тоді поїду з дідом Безхлєбновим, він оце якось запрошував їхати в компанії. Старий він, смирний, а кінь у нього добрячий, от ми спряжемось і дмухнем на пару. Моя кобила теж стала як піч. Так, проклята, роз'їлась, і так брикає, що аж страшно!

— Ну, от і їдь з ним,— охоче підтримав Григорій.— А покищо давай договоримось про ваш маршрут, а то, може, й мені доведеться тією дорогою йти.

Григорій дістав з планшетки карту півдня Росії, докладно розказав батькові, через які хутори треба їхати, і вже почав був записувати на папері назви хуторів, але старий, з пошаною поглядаючи на карту, сказав:

— Зажди, не пиши. Ти, звісно, в цих ділах більше за мене розумієш, і карта — воно діло сурйозне, вже вона не збреше і покаже пряму дорогу, та тільки як я її держатимусь, коли це мені непідходяще? Ти кажеш, треба спочатку їхати через Каргінську, я розумію: через неї пряміше,— а проте мені й тут треба круга надати.

— Для чого ж тобі круга надавати ?

— А для того, що в Латишевому в мене двоюрідна сестра, в неї я й собі й коням корму дістану, а в чужих доведеться своє витрачати. І далі: ти кажеш, треба по карті на слободу Астахово їхати, туди пряміше,— а я поїду на Мала-ховський ; там у мене теж далека рідня і земляк є; там теж можна свого сіна не витрачати, чужим поживитися. Ти ж не забувай, що стіжка— сіна з собою не візьмеш, а в чужому краю може таке бути, що не тільки не випросиш, а й за гроші не купиш.

— А за Доном у тебе рідні нема ? —єхидно спитав Григорій.

— Єй там.

— То ти, може, туди поїдеш?

— Ти мені чортівні не мели! — спалахнув Пантелей Прокопович.— Ти ділом говори, а не коники одливай ! Знайшов час жартувати, теж розумний десь узявся!

— Нічого й тобі рідню збирати ! Відступати — то відступати, а не по родичах їздити, це тобі не масниця!

— Ну, ти мені не вказуй, куди мені їхати, сам знаю!

— Коли знаєш, то й їдь куди хочеш!

— Не по твоїх же планах мені їхати ? Прямо тільки сорока літає, ти про де чув ? Попрусь я чорт зна куди, де, може, зимою й дороги зроду чортма. Ти оце з розумом такі теревені верзеш ? А ще дивізією командував !

Григорій і старий довго змагалися, але потім, обдумавши все, Григорій мусив визнати, що в словах батька було багато правильного, і примирливо сказав :

— Не сердься, батьку, я тобі не нав'язую свого маршруту, їдь як хочеш. Постараюсь за Дінцем тебе розшукати.

— Отак би й давно сказав ! — зрадіві Пантелей Прокопович.— А то лізеш з усякими планами та маршлутами, а того й не розумієш, що план планом, а без корму коням їхати нікуди.

Ще під час хвороби Григорія старий потроху готувався до від'їзду: особливо ретельно годував кобилу, відремонту-вив сани, замовив зваляти нові валянки і власноручно підшив їх шкірою, щоб не промокали в сльоту; заздалегідь насипав у чували' дорідного вівса. Він і відступати готувався як справжній хазяїн : все, що могло придатися в. дорозі, було передбачливо підготовлено ним. Сокира, ручна пилка, долото, шевський інструмент, нитки, запасні підметки, цвяхи, молоток, в'язка ременю, шворка, кусок смоли,— Все це аж до підків і ухналів було загорнуто в брезент і за одну хвилину могло бути вкладено в сани. Навіть безмін Пантелей Прокопович брав з собою і на запитання Іллівни, нащо йому потрібний безмін у доро-зі, докірливо сказав:

— Ти, бабко, що більше старієш, то більше дурієш. Невже ти такої простої штуки сама не зміркуєш ? Сіно ж або полову мені у відступі доведеться на вагу купувати ? Не аршином же сіно міряють ?

— То там уже і ваги немає ? — здивувалась Іллівна.

— А ти звідки знаєш, яка там вага ? — розсердився Пантелей Прокопович.— Може там усяка вага з обманом, щоб нашого брата обважувати. Ото ж бо й воно! Знаємо ми, які там люАці живуть ! Купиш тридцять фунтів, а заплатиш чистенькими грішми за пуд. А мені, як таких збитків зазнавати на кожній зупинці, то краще я з своїм безміном поїду, не бійсь, не заважить! А ви тут і без ваги проживете: на чорта вона вам здалася ? Військові частини йтимуть, то вони сіно беруть не важивши ... їм лише встигай у фуражирки накладати. Бачив я їх, чортів безрогих, знаю добре!

Спочатку Пантелей Прокопович навіть думав везти воза на санях, щоб весною не витрачатись на купівлю, і їхати своїм, але потім, поміркувавши, відмовився від цієї згубної думки.

Почав збиратись і' Григорій. Він почистив маузер, гвинтівку, підладнав клинок, що вірно служив, йому; через тиждень після одужання пішов провідати коня і, дивлячись на його лиснючий круп, впевнився, що старий вигодовував не тільки свою кобилу. Насилу сів на коня, що забасував, проїздив його як слід і, вертаючись додому, бачив,— а може йому так лише здалося,— ніби йому хтось махнув біленькою хустинкою у вікні астаховського дому.

На сході татарці вирішили виїжджати всім хутором. Дві доби жінки пекли і смажили козакам на дорогу всякі харчі. Виїзд призначений був на 12 грудня. Звечора Пантелей Прокопович вклав у сани сіно й овес, а вранці, ледве забринів світанок, надів кожуха, підперезався, заткнув за пояс рукавиці, помолився богу і розпрощався з сім'єю.

Незабаром величезний обоз потягся з хутора на гору. Жінки, що вийшли до коловороту, довго махали від'їжджаючим хустками, а потім у степу зірвалась завірюха, і за сніговою кипучою млою не стало видно ні підвід, що повільно їхали під гору, ні козаків, що йшли поруч з ними.

Перед від'їздом у Вешенську Григорій побачився з Оксаною. Він зайшов* до неї ввечері, коли в хуторі вже посвітили світло. Оксана пряла. Біля неї сиділа анікушчина вдова, плела панчоху, щось розказувала. Побачивши сторонню, Григорій коротко сказав Оксані:

— Вийди зі мною на хвилинку, діло є.

В сінях він поклав їй руку на плече, спитав :

— Поїдеш зі мною у відступ ?

Оксана довго' мовчала, обдумуючи відповідь, потім тихо сказала :

— А хазяйство ж як ? Дім ?

— Залиши на когонебудь. Треба їхати.

— А коли ?

— Завтра заїду за тобою.

Усміхаючись у темряві, Оксана сказала:

— Пам'ятаєш, я тобі давно казала, що поїду з тобою хоч на край світу. Я й зараз така. Моя любов до тебе вірна. Поїду, ні на що не зважу ! Коли тебе ждати ?

— На вечір. Багато з собою не бери. Одежу і харчів більше, от і все. Ну, бувай здорова покищо.

— Бувай. Може зайшов би ?.. Вона зараз піде. Цілий вік я тебе не бачила... Любий мій, Гришенька ! А я вже думала, що ти... Ні! не скажу.

— Ні, не можу. Мені зараз у Вешки їхати, прощавай.

Жди завтра. #

Григорій уже вийшов з сіней і дійшов до хвіртки, а Оксана все ще стояла в сінях, усміхалась і терла долонями палаючі щоки.

У Вешенській почалась евакуація окружних установ і інтендантських складів. Григорій в управі окружного отамани спитав про становище на фронті. Молодий хорунжий, що виконував обов'язки адьютанта, сказав йому:

— Червоні коло станиці Алексієвської. Нам невідомо, які частини будуть іти через Вешенську, і чи будуть іти. Ви самі бачите — ніхто нічого не знає, всі поспішають тікати ... Я б вам порадив зараз не розшукувати свою частину, а їхати в Міллерово, там ви швидше дізнаєтесь, де вона. В усякому разі, ваш полк проходитиме по ліній залізниці. Чи буде противник затриманий коло Дону ? Ну, не думаю. Вешенську здадуть без бою, це напевне.

Пізно вночі Григорій вернувся додому. Готуючи вечеряти, Іллівна сказала :

— Прохір твій з'явився. Через годину, як ти виїхав, приходив і обіцяв ще зайти, та от чогось нема.

Григорій зрадів, нашвидку повечеряв, пішові до Прохора. Той зустрів його, невесело усміхаючись, сказав :

— А я вже думав, що ти' просто з Вешок чкурнув у відступ.

— 'Звідки тебе чорти принесли? — спитав Григорій, сміючись і ляпаючи вірного ординарця по плечу.

— Ясне діло — з фронту.

— Втік ?

— Що ти, господь з тобою! Такий завзятий вояка, та щоб утікав ? Приїхав по закону, не хотів без тебе в теплі краї прямувати. Разом грішили, разом треба й на страшний суд їхати. Діла наші — нікудишні, знаєш ?

— Знаю. Ти розкажи, як це тебе з частини відпустили?

— Це — довга пісня, потім розкажу,— ухильно відповів Прохір і похмурнів ще більше.

— Полк де ?

— А чума його знає, де він зараз.

— Та коли ж ти звідти ?

— Тижнів зо два тому.

— А де ж ти був цей час ?

— Ой, який ти, їй-богу...— незадоволено сказав Прохір і скоса глянув на жінку.— Де, та як, та чого ... Де був — там уже нема тепер. Ей, жінко! Димка є в тебе? Треба б при зустрічі з командиром перекинути по маленькій, є чи ні ? Нема ? Ну, то побіжи, дістань, та щоб одна нога там, друга — тут! Одвикла без чоловіка од військової дисципліни ! Розпустилась !

— І чого це ти розходився ? — усміхаючись, спитала Прохорова жінка.— Ти на мене не дуже кричи, хазяїн ти тут невеликий, за рік два дні вдома буваєш.

— Всі на мене кричать, а я ж на кого1 крикну, як не на тебе? Ось зажди, дослужусь до генеральського чину, тоді на інших буду нагукувати, а покищо терпи, та швидше надівай свою амуніцію і біжи!

Після того, як жінка одяглась і вийшла, Прохір докірливо подивився на Григорія, заговорив :

— Тями в тебе, Пантелевичу, нема ніякої...