Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 40

І яка користь від цього дзвону ? Тільки розтроюдять людям серця та примусять зайвий раз згадати про смерть. А про неї восени й так усе нагадує: і опадаюче листя, і ключі гусей, що з криком пролітають у небі, і мертво полегла трава...

Хоч як оберігав себе Пантелей Прокопович від тяжких переживань, але незабаром довелось йому зазнати нове зрушення. Якось під час обіду Докійка глянула у вікно, сказала :

— Ну, ще; якогось убитого з фронту везуть. Позад воза служивський осідланий кінь іде, прив'язаний на чумбурі,, і їдуть помалу... Один коні поганяє, а мертвий під шинеллю лежить. Цей, що поганяє, сидить спиною до нас, не впізнаю — наш хутірський чи ні...— Докійка придивилась уважніше і щоки її стали біліші за полотно.— А це ж... а це ж... невиразно забелькотіла вона і раптом пронизливо крикнула : — Гришу везуть!.. Його кінь!.. — І, ридаючи, вибігла в сіни.

Іллівна, не встаючи зза стола, прикрила очі долонею. Пантелей Прокопович важко підвівся з ослона, пішов до дверей* простягнувши вперед руки, наче сліпий.

Прохір Зиков відчинив ворота, мигцем глянув на Докійку* що збігла з ганку, невесело сказав :

— Приймайте гостей... Не ждали ?

— Рідний ти наш ! Братику ! — ламаючи руки, простогнала Докійка.

І тільки тоді Прохір, подивившись на її мокре від слів обличчя, на Пантелея Прокоповича, що безмовно стояв на ганку, догадався сказати :

— Не лякайтесь, не лякайтесь ! Він живий. У тифу він лежить.

Пантелей Прокопович знесилено прихилився спиною до одвірка.

— Живий!!! — сміючись і плачучи закричала йому Докійка.— Живий Гриша ! Чуєте ? Його хворого привезли ! Іди ж, скажи матері! Ну, чого стоїш ?

— Не лякайся, Пантелею Прокоповичу ! Приставив живого, а про здоров'я не питай,— квапливо підтвердив Прохір, вводячи коней у двір.

Пантелей Прокопович ступив кілька непевних кроків, сів на одну з приступок. Повз нього вихорем помчала в дім Докійка, щоб заспокоїти матір. Прохір спинив коней біля самого ганку, подивився на Пантелея Прокоповича :

— Чого ж сидиш ? Винось рядно, будемо зносити.

Старий сидів мовчки. З очей його котились рясні сльози,

а обличчя було непорушне і жодний мускул не ворухнувся на ньому. Два_ рази він підводив руку, щоб перехреститися, і опускав її, не маючи сили піднести до лоба. В горлі його щось булькало і клекотіло.

— Ти, видно, ума тронувся з переляку,— співчутливо сказав Прохір.— І як це я не догадався послати вперед когоне-будь попередити вас ? Вийшло, що я — дурень, їй — богу ж — дурень ! Ну, підводься, Прокоповичу, треба ж хворого зносити. Де у вас рядно? Чи на руках понесемо?

— Зажди трошки ...— хрипко промовив Пантелей Прокопович.— Щось мені ноги відібрало... Думав — убитий... Слава богу ... Не ждав ...— Він одірвав гудзики на комірі своєї старенької сорочки, одгорнув комір і почав жадібно вдихати повітря широко розкритим ротом.

— Вставай, вставай, Прокоповичу ! — підганяв Прохір.— Окрім нас нести його нікому !

Пантелей Прокопович з помітним зусиллям підвівся, зійшов з ганку, відгорнув шинель і нахилився над Григорієм, що лежав непритомний. В горлі його знову щось заклекотіло, але він опанував себе, обернувся до Прохора :

— Бери за ноги. Понесемо.

Григорія внесли в кімнату, стягли з нього чоботи, роздягнули й поклали на ліжко. Докійка тривожно крикнула з кухні:

— Тату ! Мамі погано ... Іди сюди !

В кухні на підлозі члежала Іллівна. Докійка, стоячи навколішках, бризкала водою в її посиніле обличчя.

— Біжи, поклич бабу Капітонівну,' швидко! Вона вміє кров пускати. Скажи, що треба матері кров пустити, нехай візьме з собою струмент ! — наказав Пантелей Прокопович.

Не могла ж Докійка — дівка на виданні — бігти хутором простоволоса : вона вхопила хустку,— квапливо закутуючись, сказала :

— Дітей он перелякали на смерть ! Господи, що це за напасть ... Наглядай за ними, батьку, а я збігаю в одну мить!

Може б Докійка і в дзеркало мигцем подивилась, але, оживши, Пантелей Прокопович глянув на неї такими очима, що вона прожогом вискочила з кухні.

Вибігши за хвіртку, Докійка побачила Оксану. Ані кровинки не було в білому оксаниному обличчі. Вона стояла, прихилившись до' плоту,— безживно звісивши руки. В затуманених чорних очах її не блищали сльози, але стільки було в них муки й німого1 благання, що Докійка, спинившись на мить, мимоволі й несподівано для себе сказала :

— Живий, живий ! Тиф у нього.— І побігла по провулку підтюпцем, придержуючи руками підстрибуючі високі груди.

До мелеховського двору звідусіль' поспішали цікаві жінки. Вони бачили, як Оксана неквапно одійшла від мелеховської хвіртки, а потім раптом прискорила' ходу, зігнулась і закрила лице руками.

XXV

Через місяць Григорій видужав. Вперше встав він з постелі в двадцятих числах листопада, і, високий, худий, як кістяк,— невпевнено пройшовся по кімнаті, став коло вікна.

На землі, на солом'яних покрівлях сараїв сліпуче білів молодий сніжок. У провулку видно було сліди полозів. Голубуватий іней, що запушив тини й дерева, виблискував і мінився веселкою під промінням призахідного сонця.

Григорій довго дивився у вікно, задумливо усміхаючись, погладжуючи кістлявими пальцями вуса. Такої гарної зими він, здається, ще ніколи не бачив. Все здавалось йому незвичайним, сповненим новизни і значення. У нього після хвороби наче загострився зір, і він став бачити нові предмети в усьому навколо і знаходити зміни в тому, що було знайоме йому здавна.

Несподівано у вдачі Григорія з'явилась невластива йому колись цікавість і інтерес до всього, що відбувалося в хуторі і в господарстві. Все в житті набувало для нього якогось нового, потаємного змісту, все привертало увагу. На світ, що з'явився для нього наново, він дивився трохи здивованими очима і з губ його подовгу не сходила простодушна, дитяча усмішка, що якось чудно змінювала суворий образ обличчя, вираз звіруватих очей і пом'якшувала непривітні зморшки в куточках рота. Іноді він розглядав якийнебудь з дитинства відомий йому предмет господарського вжитку, напружено ворушачи бровами, з таким виглядом, наче був людиною, яка недавно прибула з далекої, невідомої країни і бачить усе це вперше. Іллівна була несказанно здивована одного разу, коли застала його, як він розглядав з усіх боків прядку. Як тільки вона увійшла в кімнату, Григорій оді-йшов від прядки, трохи зніяковівши.

Докійка не могла без сміху дивитись на його кощаву, довгу фігуру. Він ходив по кімнаті в самій білизні, придержуючи рукою сповзаючі кальсони, згорбившись і несміливо ступаючи висохлими цибатими ногами, а як сідав, то обов'язково хапався за щонебудь рукою, щоб не впасти. Чорне, виросле за час хвороби волосся його вилазило, кучерявистий з густою просивиною чуб збився.

З допомогою Докійки він сам поголив собі голову, і коли обернувся лицем до сестри, та впустила на підлогу бритву, вхопилась за живіт і, впавши на ліжко, зайшлась реготом.

177

12. Тихий Дон. 194

Григорій терпляче ждав, поки вона пересміється, але потім не витримав, сказав кволим тремтячим тенордем:

— Ой, дивись, так недовго й до біди. Після соромно буде, ти ж на виданні —В голосі його звучала легка образа.

— Ой, братику ! Ой, ріднесенький ! Я краще вийду... силоньки нема ! Ой, на що ж ти схо — о — ожий ! Ну, справжнісіньке городнє опудало ! — між> нападами сміху ледве вимовила Докійка.

— Подивився б я на тебе, яка б ти стала після тифу. Підніми бритву, ну ?!

Іллівна оступилась за Григорія, з досадою сказала:

— І чого ти іржеш справді ? І дурна ж ти, Докійко!

— Та ти глянь, мамо, на що він схожий ! — витираючи сльози, сказала Докійка.— Голова вся в шишках, кругла, як кавун, і така ж темна... Ой, не можу!

— Дай дзеркало! — попросив Григорій.

Він подивився в крихітний уламок дзеркала і сам довго, беззвучно сміявся.

— І нащо ти, сину, брився, вже б краще так ходив,— незадоволено сказала Іллівна.

— По — твоєму краще лисим бути ?

— Ну, й так же соромно далі нікуди.

— Та ну вас зовсім! — з досадою промовив Григорій, збиваючи щіточкою мильну піну.

Не мігши виходити з дому, він подовгу бавився з дітьми. Розмовляючи з ними про все, уникав згадувати про Наталю. Але якось Полюшка, пригортаючись до нього, спитала :

— Татку, а мамуня до нас не вернеться ?

— Ні, любонько, звідти не вертаються...

— Звідки ? З кладовища ?

— Мертві, словом, не вертаються...

— А вона назовсім мертва ?

— Ну, а як же інакше ? Звісно, мертва.

— А я думала, що вона колинебудь заскучає за нами і прийде ...— ледве чутно прошепотіла Полюшка.

— Ти про неї не думай, моя рідна, не треба,— глухо сказав Григорій.

— Як же про неї не думати ? А вони й провідувати не приходять ? Хоч на трошки. Ні ?

— Ні. Ну, піди, пограйся з Мишком.—Григорій відвернувся. Видно, хвороба ослабила його волю : на очі йому навернулись сльози, і, щоб приховати їх од дітей, він довго стояв коло вікна, притулившись до нього обличчям.

Не любив він розмовляти з дітьми про війну, а Мишка війна цікавила більш за все на світі. Він часто чіплявся до батька з запитаннями, як воюють, і які червоні, і чим їх убивають, і для чого. Григорій хмурився, з досадою говорив :

— Ну, от, знов затвердила сорока* Якова, та одно про всякого ! І нащо вона тобі здалась, та війна ? Давай краще поговоримо про те, як будемо літом рибу вудками ловити. Тобі вудочку справити ? От як тільки почну виходити на баз, то зразу ж зсучу тобі волосінь.

Він відчував внутрішній сором, коли Мишко починав' говорити про війну: ніяк не міг відповісти на прості й нехитрі дитячі запитання. І хто знає — чому ? Чи. не тому, що не відповів на ці запитання самому собі ? Але від Мишка не так легко було відкараскатися: ніби й уважно вислухував він батькові плани, присвячені рибній ловлі, а потім знов питав :

— А ти, тату, вбивав людей на війні ?

— Відчепись, реп'ях !

— А страшно їх убивати? А кров з них іде, як убивають ? А багато крові ? Більш, ніж з курки або з барана ?

— Я тобі сказав, щоб ти облишив про це !

Мишко на хвилину замовкав, потім задумливо говорив :

— Я бачив, як дід недавно різав; вівцю. Мені було, не страшно... Може, так трошки — трошки, а то ні!

— Прожени ти його від себе! — з досадою гукала Іллівна.— От іще душогуб росте ! Справжній арештантюга ! Тільки від нього й чути, що про війну, більш ніякої балачки не знає.