Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 44

- Михайло Шолохов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вночі, коли полягали спати, Григорію здалося, що вона плаче.

— Ти чого це ? — спитав він пошепки.— Що в тебе болить ?

— Захворіла я... Що ж тепер робитимемо ? Покинеш мене ?

— Ну, от дурна! Як же я тебе покину ? Не голоси, може — це так у тебе, простудилася в дорозі, а ти вже налякалась.

— Гришенька, це — тиф.

— Не балакай казна чого ! Нічого не видно; лоб у тебе холодний, може — й не тиф,— потішав Григорій, але в душі був певний, що Оксана захворіла на висипний, і болісно думав, що ж робити з нею, коли хвороба звалить її з ніг.

— Ой, тяжко так їхати! — шепотіла Оксана, тулячись до Григорія.— Ти глянь, скільки народу набивається на ночівлях ! Воші нас заїдять, Гриша! А мені й обдивитись себе ніде, скрізь чоловіки... Я вчора вийшла в сарай, розтельбу-шилась, а їх на сорочці... Господи, я зроду такого страхіття не бачила ! Я як згадаю про них — і нудить мене, їсти нічого не хочу... А вчора ти бачив у того старого, що на лавці спав, скільки їх ? Просто поверх чекменя лазять.

— Ти про них не думай, завела чорт зна про що ! Ну, воші — то й воші, їх на службі не лічать,— з досадою прошепотів Григорій.

— У. мене все тіло свербить. .

— У всіх свербить, що ж тепер робити? Терпи. Приїдемо в Катеринодар, там обмиємось.

— А чистого хоч не надівай,— зітхаїрчи, сказала Оксана.— Пропадемо ми від них, Гриша !

— Спи, бо завтра рано будем вирушати.

Григорій довго не міг заснути. Не спала й Оксана. Вона кілька разів схлипувала, накривши голову полою шуби, потім довго переверталась, зітхала і заснула тільки тоді, коли Григорій. повернувшись до неї лицем, обняв її. Серед ночі Григорій прокинувся від сильного стукоту. Хтось дерся в двері, гучно кричав :

— Ану, відчиняй !. А то двері виламаємо! Поснули, прокляті !..

Хазяїн — підстаркуватий і смирний козак — вийшов у сіни, спитав :

— Хто такий ? Чого вам треба ? Якщо ночувати — то в нас нема де, і так повно — повнісінько, повернутись ніде !

— Відчиняй, кажуть тобі! — кричали знадвору.

В передню кімнату, широко розчинивши двері, вдерлось чоловіка п'ять озброєних козаків.

— Хто в тебе ночує ? — спитав один з них, чавунно чорний від морозу, насилу ворушачи замерзлими губами.

— Біженці. А ви хто такі ?

Не відповідаючи, один з них ступнув у кімнату, крикнув:

— Ей, ви ! Порозлягались ! Вимітайтеся звідси зараз же! Тут війська становляться. Підводься, підводься ! Та швидше, а то ми скоро вас випхнемо!

— Ти хто такий, що так горлаєш? — хрипким спросоння голосом спитав Григорій і повільно підвівся.

— А от я тобі покажу, хто я такий ! — козак ступив до Григорія і в тьмяному світлі гасової лампочки в його руці блиснуло дуло нагана.

Он ти який чустрий...— влесливо промовив Григорій,— ану, покажи свою іграшку ! — Швидким рухом він схопив козака за кисть руки, стиснув її так сильно, що козак охнув і розняв пальці. Наган з м'яким стукотом упав на рядно. Григорій відштовхнув козака, швидко нагнувся, підняв наган, поклав його в кишеню, спокійно сказав: "А тепер давай побалакаємо. Якої частини ? Скільки вас таких моторних тут?"

Козак, опам'ятавшись від несподіванки, крикнув :

— Хлопці, сюди !

Григорій підійшов до дверей і, ставши на порозі, прихилившись спиною до одвірка, сказав :

— Я — сотник дев'ятнадцятого Донського полку ! Тихше ! Не горлай ! Хто це там гавкає ? Чого це ви, любі станичники, розвоювались ? Кого це ви будете випихати ? Хто це-вам такі повноваження давав ? Ану, марш звідси!

193

13. Тихий Дон. 1С4

— Ти чого кричиш ? — голосно сказав один з козаків.-Бачили ми всяких сотників! Що ж, нам на базу ночувати ? Звільняйте приміщення ! Нам такий наказ відданий — всіх біженців викидати з домів, пойнятно вам ? А то, бач, як розкричався ! Бачили ми вас таких !

Григорій підійшов впритул до того, що говорив,— не розціплюючи зубів, процідив :

— Таких ти ще не бачив. Зробити з одного тебе двох дурнів ? То я зроблю ! Та ти не задкуй ! Це не мій наган, це я у вашого відібрав. На, віддай йому, та швидше чухрайте звідси, поки я бити не почав, а то я з вас швидко шерсті нарву ! — Григорій легенько обернув козака, штовхнув його до виходу.

— Дати йому прочухана ? — роздумуючи, спитав дужий козак, з обличчям, закутаним верблюжим башликом. Він стояв позад Григорія, уважно оглядаючи його, переступаючи з ноги на ногу, порипуючи величезними валянками, підшитими шкірою.

Григорій обернувся до нього лицем і, вже не володіючи собою, стиснув кулаки, але козак підняв руку, дружелюбно сказав :

— Слухай ти, ваше благородіє, чи як там тебе: зажди, не заміряйся ! Ми підемо від скандалу. Але ти в теперішній час на козаків не дуже напирай. Зараз знов настає такий су-рйозний час, як у сімнадцятому році. Наскочиш на яких од-чаяних — вони з одного тебе не то що двох — п'ятьох зроблять ! Ми бачимо, що офіцер з тебе завзятий, і розмовою, здається мені, наче ти з нашого брата, так ти тепер держи себе акуратніше, а то біди наживеш...

Той, у якого Григорій одібрав наган, сказав роздратовано:

— Годі тобі йому акафист читати І Ходімо в сусідню хату.— Він перший ступив до порога,— проходячи повз Григорія, скоса глянув на нього, шкодуючи сказав : — Не хочемо ми, пане офіцер, зв'язуватись з тобою, а то ми б тебе охрестили !

Григорій' презирливо скривив губи :

— Це ти б хрестив ? Іди, йди, поки я з тебе штанів не зняв! Хрестильник знайшовся! Шкода, що нагана твого віддав, таким хвацьким, як ти, не нагана носити, а овечі хвости !

— Ходімо, хлопці, ну його к чорту! Не чіпай — воно не смердітиме!—добродушно посміхаючись, промовив один з козаків, що не брав участі в розмові.

Лаючись, грюкаючи замерзлими чобітьми, козаки юрбою вийшли в сіни. Григорій суворо наказав хазяїнові:

— Не смій відчиняти двері! Постукають, та й підуть, а як ні — розбуди мене.

Верхнєчирці, попрокидавшись від грюкоту, півголосом перемовлялись :

— От як занепала ' дисципліна ! — сумно зітхнув один з стариків.— 3 офіцером, і як, сучі сини, розмовляють... А коли б це в старий час ? їх би на. каторгу запроторили !

— Розмовляють — це ще нічого ! Бачив — битися намагались ! "Дати йому прочухана ?"— каже один, отой, неру-бана тополя, котрий у башлику. От чортяки,. які окаянні поробились !

— І ти їм ото так і подаруєш, Григорій Пантелейович ? — спитав один з козаків.

Укриваючись шинеллю і з незлобивою усмішкою прислухаючись до розмови, Григорій відповів

— А що ти з них візьмеш ? Вони тепер від усіх одірвались і нікому не коряться; ідуть ватагою, — без командного складу, хто їм суддя і хто начальник ? Над ними той начальник, хто дужчий за них. У них, мабуть, і офіцера жодного в частині не лишилось. Бачив я такі сотні, голі безбать-ченки ! Ну, давайте спати.

Оксана тихо прошепотіла :

— І нащо ти з ними зв'язувався, Гриша? Не наскакуй ти на таких, ради Христа ! Вони й убити можуть, отакі огла-шенні.

— Спи, спи, а то завтра рано встанемо. Ну, як ти себе почуваєш ? Не легшає тобі ?

— Так само.

— Голова болить ?

— Болить. Мабуть, не підводитись уже мені...

Григорій приклав долоню до лоба Оксани, зітхнув:

— Пашить від тебе, наче від печі. Ну, нічого, не бійся ! Жінка ти здорова, поправишся.

Оксана промовчала. її мучила спрага. Кілька раз вона виходила в кухню, пила огидну, степлілу воду і, перемагаючи нудоту й запаморочення, знов лягала на рядно.

За ніч з'являлось ще партії чотири постояльців. Вони грюкали прикладами в двері, відчиняли віконниці, тарабанили в вікна і йшли геть тільки тоді, коли хазяїн, навчений Григорієм, лаючись, кричав з сіней: "Забирайся звідси! Тут штаб бригади міститься !"

На світанку Прохір і Григорій запрягли коней. Оксана насилу одяглася, вийшла. Сходило сонце. З коминів у блакитне небо струменів сизий димок. Осяювана знизу сонцем, високо в небі стояла рум'яна хмарка. Густий іней лежав на огорожі, на покрівлях сараїв. З коней ішла пара.

Григорій допоміг Оксані сісти в сани, спитав :

— Може, ти ляжеш ? Тобі так зручніше буде.

Оксана ствердливо кивнула головою. Вона з мовчазною вдячністю глянула на Григорія, коли він дбайливо обгорнув їй ноги, приплющила очі.

Опівдні, коли спинились у селищі Ново — Михайлівському, версти за дві від шляху, годувати коні, Оксана вже не могла встати з саней. Григорій під руку ввів її до хати, поклав на ліжко, гостинно запропоноване хазяйкою.

— Тобі погано, рідненька?'—спитав він, нахиляючись над зблідлою Оксаною.

Вона через силу розплющила очі, подивилась затуманеним поглядом і знову поринула в напівзабуття. Григорій тремтячими руками зняв з неї хустку. Щоки Оксани були холодні як лід, а лоб палав, і на висках, де проступав піт, намерзли бурульки. Надвечір Оксана знепритомніла. Перед дим вона попросила пити, прошепотіла :

— Тільки холодної, снігової.— Помовчала й виразно сказала : — Кличте Гришу.

— Я тут. Чого ти хочеш, Ксанко ? — Григорій узяв її руку, погладив невміло й ніяково.

— Не кидай мене, Гришенько!

— Не кину я, чого ти так думаєш ?

— Не кидай у чужій стороні... Умру я тут.

Прохір подав води. Оксана жадібно припала засмаглими губами до вінця мідної кварти, ковтнула кілька разів, застогнавши, впустила голову на подушку. Через п'ять хвилин вона невиразно й незв'язно заговорила. Григорій, що сидів у головах, розібрав кілька слів : "Треба прати... синьки добудь ... рано..." Незрозуміла мова її перейшла в шепіт. Прохір похитав головою, докірливо сказав :

:— Казав тобі, не бери її в дорогу! Ну, що ми тепер будемо робити ? Кара господня, та й годі! Ночувати тут будемо ? Та оглух ти, чи що ? Ночувати, питаю, тут будемо, чи рушимо далі ?

Григорій промовчав. Він сидів згорбившись, не зводячи очей із зблідлого лиця Оксани. Хазяйка — гостинна й добра жінка — показуючи очима на Оксану, тихенько спитала Прохора :

— Жінка їхня ? І діти є ?

— І діти є, все є, тільки талану нам немає,— буркнув Прохір.

Григорій вийшов у двір, довго курив, сівши на сани. Оксану треба було залишати в селищі, дальша поїздка могла скінчитись для неї загибеллю. Це було Григорію ясно. Він увійшов до хати, знову сів коло ліжка.

— Будемо ночувати, чи що ? — спитав Прохір.

— Будемо. Може й завтра перестоїмо.

Незабаром прийшов хазяїн — низенький і щуплий мужик .з пронозуватими бігаючими очима. Постукуючи дерев'янкою (одна нога його булаї відтята по коліно), він бадьоро про-кульгав до столу, роздягнувся, недоброзичливо скоса глянув на Прохора, спитав :

— Господь гостей дав ? Звідки ? — і, не ждучи відповіді, наказав жінці: — Хутко дай щонебудь перехватити, голодний я, як собака !

Він їв довго й жадібно.