Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 46

Тривога поступово пригасала, думка, що стара мати відповідатиме за нього, вдавалась йому вже неймовірною, дикою, ні на чому не обгрунтованою. При спогаді про дітей на мить серце Григорія стискалося смутком: він боявся, що не; доглянуть їх від тифу, і в той же час почував, що при всій його любові до дітей після смерті Наталі вже ніяке горе не зможе потрясти його з такою силою.

В одному з сальських зимівників1 вони з Прохором прожили чотири дні, вирішивши дати коням відпочити. За цей час у них не раз виникали розмови про те, що робити далі. Першого ж дня, як тільки приїхали на зимівник, Прохір спитав :

— Будуть наші на Кубані держати фронт чи потягнуть нз Кавказ ? Як думаєш ?

— Не знаю. А тобі не однаково ?

— Придумав теж ! Як же це мені може бути однаково ? Отак нас заженуть у бусурменські землі, кудинебудь під турка, а потім кукурікай там ?

— Я тобі не Денікін і ти мене про це не питай, куди нас заженуть,— незадоволено відповів Григорій.

— Я тому питаю, що чув, ніби на річці Кубані знов почнуть оборонятись, а весною рушать додому. 2 3

— Хто це буде оборонятись ? — усміхнувся Григорій.

— Ну, козаки і кадети, хто ж іще ?

— Дурниці патякаєш! Повилазило тобі, не бачиш, що кругом робиться ? Всі гоноблять думку якнайшвидше втекти, хто ж це оборонятись буде ?

— Ой, брат, я сам бачу, що діло наше кепське, а все якось не віриться...— зітхнув Прохір.— Ну, а якщо доведеться в чужі землі пливти або раком— задкувати, ти — як ? Вирушиш ?

— А ти ?

— Моє діло таке: куди ти — туди й я. Не залишатись же мені самому, якщо люди поїдуть.

— От і я так думаю. Коли вже ми стали на овече становище, значить — треба баранів триматися ...

— Вони, барани тобто, іноді здуру чорт зна куди пруть... Ні, ти ці байки облиш ! Ти діло говори !

— Відчепись, будь ласка ! Там видно буде. Чого ми з тобою заздалегідь ворожити будемо !

— Ну, й амінь ! Більше я тебе питати ні про що не буду,— погодився Прохір.

Але другого дня, коли пішли убирати коней, знов повернувся до тієї самої розмови.

— Про зелених ти чув ? — обережно спитав він, удаючи, ніби розглядає держак вил — трояків.

— Чув, далі що ?

— Це іще які зелені проявились ? Вони за кого ?

— За червоних.

— А чого ж вони зеленими називаються?

— Чума їх знає, в лісах ховаються, мабуть, через те так і звуться.

— Може й нам з тобою позеленіти ? — довгенько подумавши, несміливо запропонував Прохір.

— Щось охоти нема.

— А крім зелених, нема ніяких таких, щоб швидше додому прибитись? Мені один чорт — зелені, чи сині, чи які-небудь яєчножовті, я в будьякий колір з дорогою душею пофарбуюсь, аби лише цей народ проти війни був і додому служивих пускав ...

— Потерпи, може — й такі з'являться,— порадив Григорій.

В кінці січня, якось у відлигу, опівдні, Григорій і Прохір

приїхали в слободу Білу Глину. Тисяч п'ятнадцять біженців збилось у слободі, з них — майже половина хворих на сипняк. Вулицями, шукаючи квартир і корму коням, ходили козаки в куцих англійських шинелях, у кожушках, у бешметах, їздили сюди й туди вершники та підводи. Десятки охлялих коней стояли по дворах біля ясел, неохоче жуючи солому; на вулицях, у провулках видно було покинуті сани, обозні брички, зарядні ящики. Проїжджаючи одною з вулиць, Прохір придивився до прив'язаного коло тину високого гнідого коня, сказав :

— Та це ж кума Андрія кінь! Значить, наші хутірські тут.— І швиденько зіскочив з саней, пішов у дім дізнатись.

Через кілька хвилин з дому, накинувши наопашки шинель, вийшов Андрій Топольсков — кум і сусід Прохорів. В супроводі Прохора він повагом підійшов до саней, простягнув Григорію чорну, пропахлу кінським потом руку.

— З хутірським обозом їдеш ? — спитав Григорій.

— Вкупі біду бідуємо.

— Ну, як їхали ?

— Та їзда звісно яка... Після кожної ночівлі людей і коней залишаємо...

— Старий мій живий — здоровий ?

Дивлячись кудись мимо Григорія, Топольсков зітхнув :

— Погано, Григорій Пантелевич, погані діла... Поминай батька, вчора надвечір віддав богу душу, кончився...

— Поховали? — бліднучи, спитав Григорій.

— Не можу сказати, сьогодні не був там. Поїдемо, я покажу кватиру... Держи, куме, направо, четверта хата праворуч від рогу.

Під'їхавши до просторого, критого бляхою дому, Прохір спинив коней біля тину, але Топольсков порадив заїхати в двір.

— Тут теж тіснувато, чоловіка з двадцять людей, але якось поміститесь,— сказав він і зіскочив з саней, щоб відчинити ворота.

Григорій перший увійшов в жарко натоплену кімнату. На підлозі покотом лежали й сиділи знайомі хуторяни. Дехто лагодив взуття і збрую, троє, серед них старий Безхлєбнов, в супрязі з яким їхав Пантелей Прокопович, їли за столом юшку. Козаки, побачивши Григорія, повставши, хором відповіли на коротке привітання.

— Де ж батько? — спитав Григорій, скидаючи папаху, оглядаючи кімнату.

— Біда в нас... Пантелей Прокопович уже покійник,— тихо відповів Безхлєбнов і, витерши' рукавом чекменя рот, поклав ложку, перехрестився.— Вчора, на ніч приставився, царство йому небесне.

— Знаю. Поховали ?

— Ні, іще. Ми його сьогодні збирались поховати, а зараз він отут, винесли його в холодну кімнату. Пройди сюди.— Безхлєбнов відчинив двері в сусідню кімнату,— немов просячи пробачення, сказав : — 3 мерцем ночувати в одній кімнатці не схотіли козаки, дух важкий, та тут йому й краще... Тут не топлять хазяї.

В просторій кімнаті гостро пахло конопляним сім'ям, мишами. Весь куток був засипаний просом, сім'ям; на лавці стояли діжки з борошном і маслом. Посеред кімнати на рядні лежав Пантелей Прокопович. Григорій відсторонив Безхлєбнова, увійшов у кімнату, спинився коло батька.

— Два тижні слабував,— півголосом говорив Безхлєб-цов.— Ще під Мечеткою звалив його тиф. От де довелося упокоїтись твоєму батенькові... Отаке наше життя... —Григорій, нахилившись наперед, дивився на батька. Риси рідного обличчя змінила хвороба, зробила їх дивно несхожими, чужими. Бліді, змарнілі щоки Пантелея Прокоповича заросли сивою щетиною, вуса низько нависли над запалим ротом, очі були напівзаплющені, і синювата емаль білків уже втратила іскристу живість і блиск. Одвисла нижня щелепа старого була підв'язана червоною нашийною хусткою, і на фоні червоної матерії сиве кучеряве волосся бороди здавалось ще сріблястішим, білішим.

Григорій став навколішки, щоб останній раз уважніше роздивитись і запам'ятати рідне обличчя, і мимоволі здригнувся від страху і огиди : по сірому восковому обличчю Пантелея Прокоповича, заповнюючи западини очей, зморшки на щоках, лазили воші. Вони ' вкривали лице живою рухливою запоною, кишіли в бороді, ворушились у бровах, сірим шаром лежали на стоячому комірі синього чекменя...

Григорій і двоє козаків видовбали пешнями4 в мерзлому* чавунно — твердому суглинку могилу, Прохір з обрізків дощок сяк — так збив труну. Надвечір віднесли Пантелея Про-коповича й закопали в чужій ставропольській землі. А через годину, коли в слободі засвітилося світло, Григорій виїхав з Білої Глини в напрямі на Новопокровську.

В станиці Кореновській йому стало погано. Пів дня витратив Прохір, щукаючи лікаря, і все. таки знайшов якогось напівп'яного військового лікаря, насилу вговорив його, привів на квартиру. Не знімаючи шинелі, лікар оглянув Григорія, послухав пульс, впевнено заявив*:

— Поворотний тиф. Раджу вам, пане сотник, припинити подорож, інакше підімрете в дорозі.

— Дожидати червоних? — криво усміхнувся Григорій.

— Ну, червоні, припустімо, ще далеко.

— Будуть близько...

— Не маю сумніву,, але вам краще залишитись. 3. двох лих* я віддав би перевагу цьому, воно—менше.

— Ні, я вже якось поїду,—рішуче сказав Григорій і почав натягати гімнастерку.— Ліків ви мені дасте ?

— їдьте, діло ваше. Я повинен був дати вам пораду, а ви — як собі хочете. Щождо ліків, то найкращі з них — спокій і догляд; можна б прописати вам дещо, але аптека евакуйована, а ві мене нічого нема, крім хлороформу, йоду і спирту.

— Дайте хоч спирту!

— З приємністю. В дорозі ви однаково помрете, тому спирт нічого не змінить. Нехай ваш денщик іде зі мною, з тисячку грамів я вам дам, я — добрий ...— Лікар козирнув, вийшов, нетвердо ступаючи.

Прохір приніс спирту, добув десь поганенького парокінного візка, запріг коні, з похмурою іронією доповів, увійшовши в кімнату :

— Коляска подана, ваше благородіє!

І знову потяглись нудні, похмурі дні.

На Кубань з передгір'їв ішла кваплива південна весна. В рівнинних степах дружно танув сніг, на масно — блискучій чорноземлі з'являлись таловини, срібними голосами заговорили весняні струмки, шлях зарябів прочовгами, і вже по — весняному засяяли голубі долини і глибше, синіше, тепліше стало просторе кубанське небо.

Через два дні відкрилась сонцеві озима пшениця, білий туман поплив над полями. Коні вже хлюпотіли по дорозі, з якої зійшов сніг, вище щіток вгрузаючи в грязь, застрягаючи в балочках, напружено вигинаючи спини, паруючи від поту. Прохір по — хазяйському попідв'язував їм хвости, часто злазив з візка, ішов> збоку, насилу витягаючи з грязі ноги, бурмотів :

— Це не грязь, а смола липуча, побий мене бог ! Коні не висихають од місця й до місця.

Григорій мовчав, лежачи на возі, мерзлякувато кутаючись у кожух. Але Прохорові нудно було їхати без співбесідника ; він шарпав Григорія за ноги або за рукав, говорив :

— Яка ж тут грязюка крута ! Злізь, спробуй ! І охота тобі хворіти !

— Іди к чорту! — ледве чутно шепотів Григорій.

Зустрічаючись з кимнебудь, Прохір питав:

— Далі ще густіша грязь, чи така сама ?

Йому, сміючись, відповідали жартом, і Прохір, задоволений з того, що перемовився з живою людиною словом, деякий час ішов мовчки, часто спиняючи коні, витираючи з свого коричневого лоба рясний зернистий піт. їх випереджали верхівці, і Прохір, не витримавши, спиняв їх, здоровкався, питав, куди їдуть і звідки самі родом, наостанку казав :

— Даремно їдете... Туди далі їхати неможливо. Чому ? Та тому, що там така грязюка,— зустрічні люди казали,— що коні пливуть по черево, на возах колеса не крутяться, а піші, котрі малі на зріст,— просто на шляху падають і потопають у грязі. Куций рябко бреше, а я не брешу! Чого ми їдемо ? Нам інакше не можна, я хворого архирея везу, йому з червоними ніяк не можна жити вкупі...

Більшість верхівців, беззлісно вилаявши Прохора, їхали далі, а деякі, перед тим, як од'їхати, уважно дивились на нього, казали :

— З Дону й дурні відступають? У вас у станиці всі такі, як ти ?

Або ще щонебудь подібне, але не менш образливе.