Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 47

Тільки один кубанець, що одбився од гурту станичників, серйозно розсердився на Прохора за те, що той затримав його дурною розмовою, і хотів був потягти його через лоб нагаем, але Прохір з дивною моторністю вискочив на візок, вихопив спід рядна карабін, поклав його на коліна. Кубанець од'їхав, матірно лаючись, а Прохір, регочучи на все горло, кричав йому вслід :

— Це тобі не під Царициним у кукурудзі ховатися ! Сме-таноїд — закачані рукава ! Ей, вернись, мамалижна душе! Наскочив ? Підбери свій балахон, а то в грязі задрипаєшся ! Розкокошився, куроїд! Баб'ячий окіст! Поганого патрона нема, а то я б тебе замірився ! Покинь нагайку, чуєш ?!

Дуріючи від нудьги, від безділля, Прохір розважався, як міг.

А Григорій, з того дня, як захворів, жив наче уві сні. Часом він непритомнів, потім знову опам'ятовувався. В одну з хвилин, коли він опам'ятався від довгого забуття, над ним нахилився Прохір:

— Ти ще живий? — спитав він, співчутливо заглядаючи в помутнілі очі Григорія.

Над ними сяяло сонце. То збиваючись у зграї, то розтягаючись у ламану бархатисто — чорну лінію, з криком летіли в густій синяві неба ключі темнокрилих гусей — білогорликів. Запаморочливо пахло нагрітою землею, трав'яною памолоддю. Григорій, часто дихаючи, жадібно вбирав у легені живлюще весняне повітря. Голос Прохора ледве доходив до його слуху, і все навкруги було якесь нереальне, неправдоподібно зменшене, далеке. Позаду, приглушені віддаллю, німо гримотіли гарматні постріли. Неподалік узгоджено й розмірно вистукували колеса кованого залізом воза, пирхали й іржали коні, лунали людські голоси ; гостро пахло. печеним хлібом,' сіном, кінським потом. До затьмареної свідомості Григорія доходило все це наче з іншого світу. Напруживши всю волю, він прислухався до голосу Прохора, через велику силу зрозумів — Прохір питав його :

— Молоко будеш пити ?

Григорій, ледве ворушачи язиком, облизав спечені губи, відчув, як у рот йому ллється густа, з знайомим прісним присмаком, холодна рідина. Ковтнувши кілька разів, він зціпив зуби. Прохір заткнув шийку фляжки, знов нахилився над Григорієм, і той швидше догадався з руху обвітрених прохо-рових губ, ніж почув звернене до нього запитання:

— Може, тебе залишити в станиці ? Тяжко тобі ?

На обличчі Григорія позначились мука і тривога ; ще раз він напружив волю, прошепотів :

— Вези ... поки помру ...

По обличчю Прохора він догадався, що той почув його" і заспокоєно заплющив очі, як полегшення приймаючи непритомність, поринаючи в густу темряву забуття, відходячи від усього цього галасливого, гомінкого світу...

XXVIII

За всю дорогу, аж до станиці Абінської, Григорію запало в пам'ять лише одно : непроглядною темною ніччю очумався він од різкого, пронизуючого наскрізь холоду. Дорогою в кілька рядів їхали підводи. Судячи по голосах, по безугавному, глухому гуркоту коліс,—обоз був величезний. Підвода, на якій їхав Григорій, була десь всередині цього обозу. Коні йшли кроком. Прохір прицмокував губами, зрідка простудженим голосом хрипів : "Но — о — о, коники !" — і вимахував батогом. Григорій чув тонкий свист ремінного батога, почував, як, брязнувши орчиками, коні дужче потягали посторонки, віз котився швидше, іноді постукуючи кінцем дишля в задок передньої брички.

Через силу Григорій натягнув на себе полу кожуха, ліг на спину. По чорному небу вітер гнав на південь густі клу-ботливі хмари. Рідко — рідко в малесенькому просвіті жовтою іскрою спалахувала на мить самітна зірка, і знову непроглядна темрява огортала степ, тужно свистав у телеграфних проводах вітер, зривався й падав на землю рідкий і дрібний, як бісер, дощ. З правого боку дороги надійшла похідна колона кінноти. Григорій почув здавна знайомий, узгоджений, ритмічний передзвін припасованого козачого спорядження, глухе і також узгоджене чавкання по грязі множества кінських копит. Пройшло не більше як дві сотні, а тупіт все ще лунав ; по узбіччю дороги йшов, мабуть, полк. І раптом, спереду над принишклим степом, як птах злетів мужній грубуватий голос заспівувача :

Ой, як на річці було, браття, на Камишинці,

На славних степах, на саратовських... 5

тенор підголоска. Покриваючи стихаючі баси, ще тріпотів десь у темряві дзвінкий, хапаючий за серце тенор, а заспівувач уже виводив : ‘

Там жили, проживали козаки — люди вольнії,

Все донськії, ой да гребенські та яіцькі...

Немов щось обірвалось всередині у Григорія... Раптово на-біглі' ридання потрясли його тіло, спазма перехопила горло. Ковтаючи сльози, він жадібно ждав, коли заспівувач почне, і беззвучно шепотів услід за ним знайомі з юнацьких літ слова:

Отаман у них — Єрмак, син Тимофійович,

Осаул у них — Осташко, син Лаврентьович...

Як тільки залунала пісня,— зразу замовкли голоси козаків, що розмовляли на возах, стихли нагукування на коней, і тисячний обоз ішов у глибокому, чутливому мовчанні; тільки стукіт коліс та чвакання кінських копит, що місили грязь, чути було в ті хвилини, коли заспівувач, старанно вимовляючи, виводив початкові слова. Над чорним степом жила й панувала тільки стара пісня, що пережила століття. Вона нехитрими простими словами оповідала про вільних козацьких предків, що колись безстрашно громили царське військо ; ходили по Дону й Волзі на легких злодійських стругах ; грабували орлені царські кораблі; "шарпали" купців-, бояр і воєвод, підкоряли далекий Сибір... І в похмурому мовчанні слухали могутню пісню нащадки вільних козаків, що ганебно відступали, розбиті в безславній війні проти руського народу...

Полк пройшов. Співаки, випередивши обоз, од'їхали далеко. Але довго ще в зачарованому мовчанні посувався обоз, і на возах не чути було ні гомону, ні гукання на зморених коней. А з темряви, здалека пливла, ширилась, як Дон у повінь, пісня :

Вони думали все думоньку єдиную:

Що вже літо минає, літо теплеє,

А зима настає, браття, холодная.

Як і де то ми, браття, зимувати будем?

Тіа Яік нам іти, перехід чималий,

А на Волзі ходити,— буть розбійниками,

Йти під город Казань,— там же цар стоїть,

Грізний цар стоїть, Йван Васильович...

Вже й співаків не стало чути, а підголосок дзвенів, падав і знов злітав. За ним стежили з тим самим напруженим і похмурим мовчанням.

...І ще, наче крізь сон, пам'ятав Григорій: прокинувся він у темній кімнаті,— не розплющуючи очей, всім тілом відчув приємну свіжість чистої постільної білизни, в ніздрі йому вдарив терпкий дух якихось ліків. В першу мить ВІН ПОДУ'

мав, що лежить у лазареті, але з сусідньої кімнати долинув вибух нестримного чоловічого реготу, брязкіт посуду, залунали п'януваті голоси. Хтось знайомий басив :

— ...!теж розумний знайшовся. Треба було дізнатись, де наша частина, ми б і пособили. Ну, пий, якого ти чорта губи розквасив ?!

Плаксивим п'яним голосом Прохір відповів :

— Та господи боже мій, звідки ж я знав ? Думаєте, мені легко було з ним няньчитись ? Жуйкою як мале дитя годував, молоком випоював, істинний Христос ! Нажую йому хліба і пхаю в рот, їй — богу ! Клинком зуби розважував ... А одного разу почав йому молоко в рот лити, а він захлинувся й за малим не вмер... Це ж подумати тільки ?

— Купав його вчора ?

— І купав його, і машинкою волосся обстриг, а на молоко всі гроші витратив... Та мені їх не шкода,1 грець з ними! А от як воно було жувати і з рук годувати його? Думаєш, просто ? Не говори, що це було просто, а то я тебе вдарю, і на чин твій не подивлюся !

В кімнату до Григорія увійшли Прохір, Харлампій Єрма-ков і в зсунутій на потилицю сірій каракулевій папасі, червоний, як буряк, Петро Богатирьов, Платон Рябчиков і ще двоє незнайомих козаків.

— Він дивиться!!!—дико закричав Єрмаков, непевно ступаючи до Григорія.

Буйно веселий Платон Рябчиков, потрясаючи пляшкою, плачучи, горлав :

— Гриша, рідний ти мій ! Згадай, як на Чиру гуляли! А воювали як!-Де наша доблесть поділась?! Що з нами генерали витворяють і що вони зробили з нашою армією !? В кров їх і в серце! Ожив ? На, випий, зразу підчуняєш! Це — чистий спирт!

— Насилу знайшли тебе! — радісно сяючи чорними масляними очима, бурмотів Єрмаков. І важко сів на постіль Григорія, вдавив її своєю вагою.

— Де ми? — ледве чутно спитав Григорій, через силу обертаючи очима, обводячи ними знайомі обличчя козаків.

— Катеринодар зайняли ! Скоро чкурнем далі! Пий ! Григорій Пантелевич! Любчику ти наш! Встань, ради бога, я тебе лежачого бачити не можу ! — Рябчиков упав Григорію в ноги, але Богатирьов, що мовчки усміхався і на вигляд був тверезіший за всіх, схопив його за пасок, без напруги підняв, обережно поклав на підлогу.

— Візьми в нього пляшку! Розіллється ! — злякано вигукував Єрмаков і з широкою п'яною усмішкою, звертаючись до Григорія, сказав: — Знаєш, чого ми гуляємо? То таки з журби, а то пощастило козачкам на дурничку поживитись...

209

14. Тихий Дон. 194

Горілчаний склад пограбували, щоб червоним не дістався... Що там було — о — о... Таке й не присниться ! В цистерну почали бити з гвинтівок: проб'ють, а з неї цівкою спирт ллється. Всю подіркували, і кожний коло дірочки стоїть, підставляє, той шапку, той відро, той пляшку,. а деякі просто пригорщі держать, і тут же п'ють... Двох добровольців зарубали, котрі охороняли склад, ну, допалися й почалась потіха ! Один козачина при мені поліз на цистерну, хотів кінською цеберкою набрати просто зверху, зірвався туди й утоп. Підлога цементова, враз натекло спирту по коліна, бродять по ньому, нагинаються, п'ють, які коні в річці, просто спід ніг, і тут же лягають... І сміх і гріх! Там не один захлинеться на смерть. От і ми там розжилися. Нам багато не треба : прикотили барило відер на п'ять, ну, нам і вистачить. Гуляй, душа! Все одно — пропадає Тихий Дон! Платона там мало не втопили. Звалили на підлогу, стали ногами товкти, він сьорбнув разів зо два і готовий. Я його насилу витяг відтіль...

Від усіх них гостро тхнуло спиртом, цибулею, тютюном. Григорій відчув легку нудоту, запаморочення,— усміхаючись кволою, вимученою усмішкою, заплющив очі.

Тиждень він пролежав у Катеринодарі, на квартирі в знайомого Богатирьову лікаря, помалу поправляючись після хвороби, потім, як казав Прохір,— "пішов на поправку", і в станиці Абінській перший раз за весь відступ сів на коня.

В Новоросійську відбувалась евакуація.