Тім Талер, або Проданий сміх

Джеймс Крюс

Тім Талер, або Проданий сміх

Переклад Ю. Лісняка

ВІД АВТОРА

Описану тут історію розповів мені один чоловік років п'ятдесяти, що приїхав до Лейпціга, як і я, наглядати, як друкується одна книжка. (Коли не помиляюся, то була книжка про ляльок та ляльковий театр.) Найцікавіше в тому чоловікові було те, що він, хоч уже й немолодий, умів сміятися так приємно та весело, мов десятирічний хлопчак.

Хто він був, я можу тільки здогадуватись. Невідомо також, коли діялась ця історія, та й ще дещо в ній неясне. (Правда, де з чого видно, що головні події відбувались десь близько 1930 року.)

Треба ще згадати, що писано цю оповідь у перервах між роботою, на зворотному боці великих відбракованих друкарських аркушів. Ось чому книжка й поділена на аркуші, хоч по суті це звичайнісінькі розділи.

Іще хочеться попередити, що вам не багато доведеться сміятися над цією книжкою, хоч мовиться в ній про сміх. Однак зважте й на те, що цей шлях крізь темряву все ж веде. хоч і манівцями, до світла.

КНИГА ПЕРША

Утрачений сміх

Ну що ж, забились! Але ж хто не знає,

Що сміх людей від звірів відрізняє!

Адже з того людина й пізнається,

Що в слушну мить вона сміється.

З прологу до лялькової

вистави "Липкохвіст"

Перший аркуш

БІДНИЙ ХЛОПЧИК

У великих містах із широкими вулицями ще й досі є на околицях завулочки, такі вузенькі, що з вікна у вікно навпроти можна поздоровкатись за руку. Коли чужоземні туристи, грошовиті та чулі, попадають ненароком у такий завулочок, вони вигукують: "Ах, як тут мальовниче!"

А жінки зітхають: "Як ідилічно! Як романтично!"

Але вся та ідилія й романтика — облуда, бо на околицях живуть люди, що не мають грошей. А хто в такому великому, багатому місті не має грошей, той стає понурий, заздрісний, а часто й сварливий. І винні в тому не так самі люди, як завулки.

Малий Тім попав у такий-от вузенький завулочок, як було йому тільки три роки. Тімова весела, повненька матуся померла, а татові довелось піти працювати на будівництво, бо тоді саме було безробіття. Отож і мусили батько з сином залишити своє світле, гарне помешкання з заскленим балкончиком край міського парку, і перебратися до вузького завулка, забрукованого кругляками. В тому завулку весь час пахло перцем, кмином та ганусом, бо там стояла єдина на все місто фабрика прянощів. А незабаром у Тіма з'явилася мачуха — худюща, з гострим, ніби мишачим, писком. — і на додачу зведений брат, білий як сметана, розпещений та вредний хлопець.

Як на свої три роки, Тім був хлопчик міцненький; він умів навдивовижу дзвінко сміятись і цілком самостійно кермував пароплавом, зробленим із двох стільців, або автомашиною з диванних подушок. Небіжчиця матуся, було, сміялася до сліз, коли Тім вибирався в подорож по світу на тих стільцях чи подушках та вигукував: "Чах-чах-чах, Аме-ерика!" А от мачуха його за таке лупцювала. І він ніяк не міг того зрозуміти.

Та й свого нерідного брата Ервіна Тім не розумів, бо той виявляв йому свою братню любов, шпурляючи на малого поліняками або вимащуючи його сажею, чорнилом чи сливовим повидлом. Однак найнезрозуміліше було те, що карали тоді не Ервіна, а Тіма ж таки. Одне слово, стільки було в тій новій оселі незрозумілого й так воно гнітило хлопчика, що він майже відучився сміятися. Лиш тоді, коли був удома тато, лунав іноді в хаті Тімів тоненький заливистий сміх із кумедним "ік!" на кінці.

Та, на жаль, тепер тато рідко бував удома, бо працював на далекій будові. (Адже й оженився він удруге тільки задля того, щоб не кидати малого сина самого вдома.) Лиш у неділю міг тато побути зі своїм синочком. Зранку він брав малого Тіма за руку й казав мачусі: "Ну, ми йдемо гуляти". Насправді ж вони йшли на іподром, на кінські перегони, де тато, потай від мачухи відклавши собі за тиждень якусь копійчину, ставив на котрого-небудь коня. Він сподівався колись виграти на перегонах стільки грошей, щоб перебратися з їхнього вузького завулка кудись у краще, просторіше помешкання. Але сподівання ті, як і в більшості грачів, були, звичайно, марні. Йому не щастило, він майже завжди програвав, а коли й вигравав, то лише на цукерки синові, на кухоль пива собі та на трамвай.

Малого Тіма перегони тішили не дуже. Мелькає щось там далеко — годі й розглядіти. До того ж перед ним завжди стояло дуже багато людей, і хлопчикові навіть із таткового плеча мало що було видно.

Та хоч Тіма й не цікавили коні й жокеї, він дуже швидко збагнув усю механіку гри: коли вони з татом верталися додому трамваєм, а Тім діставав трубочку льодяників, — це означало, що тато виграв. Коли ж тато садовив його собі на плечі й вони вертались додому пішки, без цукерок, — значить, вони програли.

Та чи програвали вони, чи вигравали, малому було однаковісінько. Бо їхати верхи на таткові йому було так само весело, як і в трамваї, а то й ще веселіше. Головне — що вони вдвох, що неділя, що Ервін із мачухою десь далеко-далеко, мовби їх і зовсім нема.

Але, на жаль, решту шість днів тижня вони були... І Тімові тоді жилося достоту як тим дітям у казці, що мали лиху мачуху. Тільки Тімові було навіть гірше, бо ж казка — то казка та й годі, вона починається на першій сторінці й закінчується щонайпізніш на дванадцятій. А терпіти отаку халепу день у день, рік у рік — це вам неабищиця. І якби не оті неділі, Тім, певно, просто навсупереч усім зробився б справжнім зухвалим халамидником. А так він усе ж лишався життєрадісним хлопчиком і не забував свого сміху, дзвінкого заливистого сміху, що починався десь глибоко в животі й кінчався кумедним "ік!".

Та, на жаль, дуже рідко траплялося Тімові сміятись. Він став мовчазний і гордий, просто неймовірно гордий. Так він боронився від мачухи, що гризла йому голову за всяку дрібничку, хоч, може, часом і не зі злості, а просто так.

Коли Тіма віддали до школи, він дуже зрадів. У школі він з рана й до обіду почував себе далеко від свого завулка — далеко-далеко, хоч насправді від дому до школи не було й півкілометра. В першому класі Тім знову став часто й весело сміятися, і за той сміх учитель часто вибачав хлопчикові різні дрібні провини. Тім тепер намагався догоджати навіть мачусі. Коли вона вряди-годи хвалила його — за те, скажімо, що сам доніс додому цілих п'ять кілограмів картоплі, — він ставав щасливий, ласкавий і послужливий. Та згодом вона знову лаяла його ні за що, і він знову замикавсь у собі й удавав гордого. Тоді, було, до нього ані приступу.

Така ото незлагода між ним і мачухою погано позначалась на його шкільній науці. Хоч Тім мав куди бистріший розум, ніж багато його однокласників, проте він діставав гірші оцінки, ніж вони, через те, що часто бував неуважний на уроках. Та ще через домашні завдання.

Бо йому було дуже важко їх робити. Тільки-но сяде зі своєю дощечкою за стіл у кухні, як надходить мачуха й проганяє його до дитячої кімнати. А там хазяйнував його нерідний брат Ервін, що не давав малому ні на хвилину спокою. То йому забагнеться гратися з Тімом, а як той відмовиться — Ервін злоститься; то розкладеться зі своїм "конструктором" на весь стіл, так що Тімові ніде й примоститися з зошитами. Одного разу Тім у праведному гніві вкусив Ервіна за руку. Та не було йому з того добра. Мачуха, побачивши кров на синочковій руці, зарепетувала на всю хату й назвала Тіма гадюченям. І навіть татко за вечерею не озвався до нього й словом. Відтоді Тім більше не заводився з розбещеним мазунчиком, а почав нишком учити уроки в татковій та мачушиній спальні. Але Ервін, помітивши те, виказав його: адже дітям не дозволялось заходити в спальню дорослих, такий був один із найперших мачушиних законів.

І мусив Тім знову якось примудрятися вчити уроки в не дуже приємному товаристві свого зведеного брата. Коли той не пускав його до невеличкого столика, єдиного в їхній кімнатці, Тім сідав на ліжко й клав зошит на тумбочку. Однак і там Ервін весь час заважав йому. Тільки в середу, коли Ервін був у школі по обіді, Тімові щастило вивчити уроки так ретельно, як вимагав учитель. А Тім дуже хотів йому догодити — цей малий хлоп'як, що вмів так гарно сміятися, радий був з усім світом жити в злагоді.

Та, на жаль, Тімові домашні роботи дедалі менше подобались учителеві. "Здібний хлопець, тільки ледачий і неуважний", — казав він. Звідки ж мав учитель знати, що хлопцеві доводиться день у день відвойовувати собі місце, щоб вивчити уроки. А Тім йому того не розповідав, бо певен був, що вчитель і сам усе знає. Отак і школа знов довела хлопця до сумного висновку, що життя незрозуміле й що дорослі всі несправедливі. Всі, крім його тата.

Та й ця єдина в світі справедлива людина покинула його. Бо коли Тім на превелику силу добравсь у школі до п'ятого класу, сталося нещастя: тата вбило на будівництві дошкою, що впала звідкись згори.

Оце вже була найнезбагненніша подія в Тімовому житті. Він нізащо не міг збагнути, яке право мала та дошка отак із доброго дива впасти й накоїти такого страшного лиха. Спершу він просто не хотів повірити, що це правда. Лиш у день похорону, коли розхвильована, заплакана мачуха надавала йому ляпасів за те, що забув почистити їй черевики, Тім зрозумів, який він тепер самотній. Бо ховали тата якраз у неділю.

Лиш тоді Тім заплакав. Він плакав і за батьком, і над самим собою, й над усім світом. Навіть мачусі стало соромно, і Тім уперше зроду почув від неї: "Ну, вибач, Тіме, не плач, я ж нехотячи..."

Година на кладовищі була для Тіма наче лихий сон, що його хочеться чимшвидше забути й що від нього лишається тільки гнітючий плутаний спогад. Тім ненавидів усіх людей, що стояли біля ями, говорили промови, співали, бубоніли "отченаш". То один, то другий підходив до мачухи, висловлював їй "своє глибоке співчуття", вона, хлипаючи, щось лопотіла у відповідь, і Тіма страшенно дратувало те лопотіння. Він хотів журитись за своїм татком сам. І коли люди почали розходитись, хлопець скористався з тієї нагоди й простісінько втік.

Він довго тинявся вулицями, і, коли опинився біля того будинку край парку, де вони колись жили з татом і мамою, де він ще зовсім маленьким хлопчиком сміявся та кричав: "Чах-чах-чах, Аме-ерика", — йому стало так гірко, що аж світ в очах потемнів.