Тім Талер, або Проданий сміх - Сторінка 3

П'ять марок, щоб не відняв Ервін, Тім сховав у шпарці між двома цеглинами в стіні сусіднього будинку. І щоразу, проходячи повз те місце, мимоволі сміявся. Його тішила думка, що йому, можливо, ще раз пощастить виграти на перегонах.

Третій аркуш

ВИГРАШ І ВТРАТА

Коли настала довгождана неділя, Тім уже з самого ранку знав, що по обіді таки побіжить на іподром. Тільки-но годинник у світлиці вибив третю годину, хлопець викрався надвір, виколупав із шпарки свої п'ять марок і як шалений помчав до іподрому.

Біля брами Тім налетів на якогось чоловіка. То був не хто інший, як картатий незнайомець.

— Гопля! — вигукнув картатий. — Що, дочекатися не можеш?

— Вибачте! — насилу вимовив захеканий Тім.

— Нічого, нічого! Я чекав на тебе. Ось тобі квиток. П'ять марок іще цілі?

Тім кивнув головою й видобув монету з кишені.

— Добре, добре! Йди до каси, плати й одержуй купон. Якщо виграєш, підожди мене тут біля брами. Я хочу про щось із тобою поговорити.

— Гаразд, пане!

Отож Тім поставив п'ять марок на того коня, що його вписав у квиток картатий незнайомець, і коли скінчилися перегони, виграв купу грошей, як і минулої неділі. Але цього разу відійшов від каси швиденько, не показуючи нікому свого виграшу. Запхав гроші у внутрішню кишеню курточки, силкуючись якомога удавати байдужого, й вибрався з іподрому крізь дірку в паркані. З картатим паном йому не хотілося зустрічатись. Цей чоловік став йому якийсь страшнуватий. А крім того, він же подарував Тімові й п'ять марок і квиток!

За іподромом прослалася зелена лука, а по ній росли поодинокі дуби. Тім ліг на траву за грубезним дубом і замріявся про те, що ж він зробить із своїм багатством. Він хотів на ті гроші привернути до себе всіх, усіх — і мачуху, й зведеного брата, й учителя, й своїх однокласників. А батькові Тім надумав поставити мармуровий надгробок. І хай на ньому буде написано золотими літерами: "Від твого сина Тіма, що ніколи тебе не забуде".

А як зостануться ще гроші, Тім купить собі самокат — такий, як у пекаревого сина, на гумових шинах, із сиреною. Хлопець отак собі снив із розплющеними очима, аж поки стомився від тих мрій і заснув насправді. Про картатого пана він уже й не згадував. Та коли б Тім побачив його в ту хвилину, то напевне дуже здивувався б, бо химерний незнайомець саме розмовляв із тими трьома чоловіками, що минулої неділі запросили хлопця відсвяткувати виграш і обікрали його. Та, на своє щастя — чи то пак на нещастя, — Тім того не бачив. Він спав.

Розбудив його чийсь різкий голос. То був якраз голос картатого пана. Він стояв у ногах у Тіма, дивився на хлопця й питав не дуже приязно:

— Ну, виспався?

Тім кивнув головою, ще трохи очманілий після сну, підвівся, сів на траві й про всяк випадок лапнув зверху за кишеню. Вона видалась йому дивно порожньою. Хлопець квапливо застромив туди руку й ураз пробуркався зовсім: кишеня справді була порожня. Гроші зникли.

Картатий пан зловтішне вишкірив зуби.

— Г... г... гроші у вас? — затинаючись, спитав Тім.

— Ех ти, сонько! Гроші в одного з тих трьох шахраїв, що ти з ними пив-гуляв тієї неділі! Він таки підстеріг тебе. А моя доля, мабуть, уже така, що я приходжу запізно. Вгледівши мене, він чкурнув навтьоки. От тому я тебе й помітив.

— А куди він побіг? Треба покликати поліцію!

— Я не люблю синіх мундирів, — відказав картатий. — Вони мені надто вульгарні. Та й однаково злодій уже хтозна-де, його не спіймаєш. Та встань, нарешті, хлопче! І гайда додому. А другої неділі приходь знову!

— Та ні, мабуть, я більше не прийду, — відповів Тім. — Не може людині стільки щастити. Мені це ще тато казав.

— Таж кажуть, ніби щастя й нещастя завжди буває тричі вряд, А ти, напевне, хотів собі щось купити, правда?

Тім кивнув головою.

— От і купиш, якщо прийдеш у неділю сюди та облагодимо з тобою одну комерційну справу! — Незнайомець глянув на годинника й раптом заквапився: — Ну, бувай, до неділі, — й побіг.

А Тім поплентався додому, і в голові йому мішалося. А вдома його чекала прочуханка та Ервінова зловтіха.

І знову потягся довгий-довгий тиждень. Але весь цей тиждень Тім був на диво бадьорий. Хоч картатий незнайомець і здався йому трошечки страшнуватий, але хлопець уже твердо вирішив погодитись на ту комерційну справу. Адже комерційна справа, міркував собі хлопець, це щось порядне, законне. Не те, що виграти цілу купу грошей за п'ятимаркову монету, та ще й знайдену. Ні, в комерційній справі кожен щось віддає й щось одержує навзамін.

Може, це й дивно, що хлопчик-п'ятикласник міркував так серйозно. Але в убогих вузьких завулках, де людям, щоб прожити, доводиться бути ощадливими, вони змалку привчаються серйозно дивитись на гроші та на комерційні справи.

Думка про наступну неділю цілий тиждень допомагала Тімові терпіти всі прикрощі. Часом він міркував собі: а може, то батько попросив картатого пана наглядати за Тімом, коли з ним самим щось скоїться? Але за хвилину Тімові вже думалося, що батько, певне, обрав би для того якусь приємнішу, ласкавішу людину.

Та однаково Тім ладен був погодитись на ту комерційну справу, і думка про неї тішила його. Він раптом ніби знову навчився сміятись так, як колись. І той сміх подобався всім людям. У Тіма враз стало так багато друзів, як не було ще ніколи.

Дивна річ: цей хлопець, що не міг здобути собі друзів ніякими зусиллями, ніякою послужливістю, запобігливістю, лестощами, — цей самий хлопець майже кожного схиляв до дружби самим своїм сміхом. Чи, принаймні, подобався всім. Йому тепер вибачали навіть такі пустощі, за які раніш карали. Раз якось Тім посеред уроку раптом згадав, як спрожогу налетів на картатого пана біля іподромної брами, і від того спогаду зненацька засміявся, як дзвіночок. Після свого кумедного "ік!" він зразу ж похопився, що сидить на уроці, й "лякано затулив рота рукою. Але вчителеві й на думку не спало сваритись на нього. Тімів сміх був такий несподіваний та веселий, що за Тімом мимоволі зареготав увесь клас. І навіть учитель. Він тільки підняв угору палець і сказав:

— Я знаю, Тіме, що залпи сміху — це краще, ніж залпи з гармат, але ще краще на уроках не давати ніяких залпів!

На перервах хлопці один поперед одного пхалися гратись із Тімом; навіть мачуха й Ервін тепер іноді заражались Тімовим сміхом.

Щось незбагненне зробив із Тімом картатий незнайомець, але Тіма та нова незбагненність не бентежила, бо він її і не відчував.

Хоч життя в завулку багато чого навчило Тіма, все ж він був іще дитина, простосерда й довірлива дитина. Тім не помічав, що сміх його подобається людям і що від того дня, як помер батько, він ховав той сміх, мов скнара своє золото. Він думав собі по-дитячому, ніби пригоди на іподромі зробили його розумнішим і тому він тепер уміє краще ладнати з усіма людьми. Та, на жаль, такі думки тільки зашкодили Тімові. Коли б він був уже тоді знав, який коштовний скарб його сміх, то багато чого лихого не зазнав би в житті. Але ж він був іще дитина...

Одного разу, вертаючись додому зі школи, Тім зустрів картатого незнайомця на вулиці. Хлопець якраз спостерігав джмеля, що пробував сісти на вухо сонному котові. Було то дуже кумедне видовище, і Тім знову весело засміявся. Та коли він упізнав незнайомця з іподрому, всю веселість із нього мов вітром звіяло. Тім чемненько вклонився й сказав: "Добридень".

Та незнайомець удав, ніби й не бачить хлопця. Тільки буркнув, минаючи його: "У місті ми незнайомі", — і пішов далі, навіть голови не повернувши.

"Це, мабуть, так і треба в комерційних справах", — подумав Тім і в ту ж мить знову засміявся, бо джміль був сів котові на вухо, а кіт тіпнув ним і злякано підскочив. Товстун-джміль, сердито гудучи, полетів геть, а Тім, висвистуючи, почимчикував додому.

Четвертий аркуш

ПРОДАНИЙ СМІХ

Настала довго сподівана неділя. Тім хотів утекти на іподром раніше, ніж звичайно. Але, на його біду, о пів на третю мачушин погляд випадково впав на календар, і вона раптом згадала, що сьогодні роковини її весілля: цього числа й місяця вона одружилася з Тімовим татом. Мачуха пустила кілька сльозин (плакати їй було як з гори котитись), і враз стало треба зробити тисячу різних справ: віднести квіти на могилку, купити печива, намолоти кави, запросити сусідку, випрасувати нову сукню, перевдягтися; Тімові наказано було почистити всі черевики, а Ервінові — піти купити квіти.

Тім радніший був би збігати по квіти та віднести їх на кладовище: якби поспішити, то можна б іще й на перегони встигнути вчасно. Але схвильованій мачусі (а їй хвилюватись було як мед їсти) перечити не випадало, бо вона розхвильовувалась іще дужче й нарешті падала, ридаючи, в крісло, а тоді вже хоч-не-хоч доводилось її слухатись. Отож Тім і не пробував відмагатись, а слухняно пішов до пекаря по тістечка. ("У задні двері! Тричі постукай! Скажи, що дуже треба!")

Тіма нітрохи не спантеличило сердите пекаришине обличчя. ("Не зважай, що вона бурчатиме! І не вертайся без тістечок! Не відступайся, поки стара відьма не дасть, що треба!") Він до слова переказав пекарисі мачушине замовлення ("Шість марципанів! Та гарних! Свіженьких! Так і скажи!") Та, на жаль, від пекарихи почув таку відповідь, до якої мачуха його не підготувала. Бо пані Бебер — так звали пекариху — сказала:

— Поки старого боргу не заплатите, не дам нічого! Так і скажи вдома! Коли купила немає, то нічого й купувати марципани! Так і скажи! На двадцять шість марок печива! Цікава я знати, хто його у вас жере стільки! Директорова жінка з гідростанції й то стільки не купує! А в директора люблять ласо їсти, ого-го, хлопче!

Тім хвилинку стояв німий із подиву. Йому, звісно, вряди-годи перепадав удома кренделик чи півтістечка. Але на двадцять шість марок печива... Це ж цілі гори! Невже мачуха потай від нього й Ервіна напихається солодким печивом, як покличе сусідку на каву? Тім знав, що вона часто сидить пащекує з сусідкою на кухні, поки вони з Ервіном у школі. Чи, може, то Ервін стільки набравсь у пекарихи?

— То мій брат набрав стільки? — спитав хлопець.

— І він теж, — буркнула пані Бебер. — Та найбільше брала твоя мати, чи то пак мачуха, собі на сніданочок. А ти, мабуть, і не знав про те нічого, еге?

— Та знав, знав, — похопився Тім.