Тім Талер, або Проданий сміх - Сторінка 2

Із його колишньої кімнатки виглядала у вікно чужа дівчинка. На руках вона держала дорогу, пишно вбрану ляльку. Помітивши, що Тім на неї дивиться, дівчинка показала йому язика, і Тім квапливо пішов далі.

"Якби я мав багато-багато грошей, — думав він, ідучи, — то найняв би велику квартиру, щоб у мене була своя кімната, а Ервінові давав би щодня гроші на кіно та на морозиво, а мачуха нехай би купувала на обід що хоче". Але то була тільки мрія, і Тім це знав.

Він ішов, куди очі світять; ноги самі несли його до іподрому, куди вони ходили щонеділі з татом, як той був іще живий.

Другий аркуш

КАРТАТИЙ ЧОЛОВІК

Перші перегони вже наближались до кінця, коли Тім прийшов на іподром. Глядачі кричали, свистіли, й дедалі гучніш лунало назвисько "Вітер".

Тім стояв і важко дихав. Не тільки тому, що стомився: йому раптом уявилося, ніби десь в оцій галасливій юрмі стоїть його тато. Хлопець немовби опинився в рідній домівці. Адже це тут, тільки тут йому траплялось побути вдвох із татом. Без мачухи. І без Ервіна. Всі ті неділі на іподромі з татом раптом ніби втілились в оцю юрму і оцей галас. Наче й не було ні кладовища, ні сліз. Тім став навдивовижу спокійний, майже веселий. А коли по натовпу прокотився радісний крик і немов з одних уст пролунало; "Вітер!" — хлопець аж засміявся. Він згадав, як батько одного разу сказав: "Вітер іще молодий коник, Тіме, може, навіть замолодий для перегонів, але колись про нього заговорять, ось побачиш!"

І ось про Вітра справді заговорили, та батько того вже не чує... Тім і сам не знав, чого йому стало смішно. Але він про це й не думав. Він ще не доріс до того віку, коли люди замислюються над собою.

Якийсь чоловік, що стояв поблизу Тіма, зачувши той дзвінкий сміх із кумедним "ік!" на кінці, швидко повернув голову й пильно подивився на хлопця, а тоді погладив замислено своє підборіддя й не довго думаючи рушив до Тіма. Але не спинивсь перед хлопцем, а проминув його, наступивши йому на ногу, й кинув через плече:

— Вибач, малий, я ненавмисне.

— Та нічого, — знову засміявся Тім. — Однаково в мене черевики запорошені. — Зиркнувши на свої ноги, він раптом побачив на траві перед собою новеньку блискучу монету — п'ять марок. Чоловік, що наступив йому на ногу, пішов собі далі, й біля Тіма не було нікого. Хлопець швиденько став на монету ногою, озирнувся сторожко довкола, нахилився — ніби зав'язати шнурок, швиденько, крадькома підняв гроші, сховав у кишеню й навмисне неквапливо почовгав геть.

Та зненацька його перепинив високий худий чоловік у картатому костюмі й спитав:

— То що, Тіме, хочеш спробувати щастя?

Хлопець спантеличено звів очі на незнайомця. Він навіть не впізнав у ньому того самого чоловіка, який щойно наступив йому на ногу. У незнайомця був безгубий, немов бритвою прорізаний рот, тонкий карлючкуватий ніс, а під ним рідесенькі чорні вусики. З-під низько насунутого великого кашкета дивились на Тіма водяво-блакитні очі. Кашкет був картатий, як і костюм.

Коли чоловік раптово звернувся до Тіма, хлопцеві немов клубок у горлі став. Нарешті він видушив із себе:

— У ме... у мене немає грошей на заклад.

— Чого ж нема? А п'ять марок? — відказав чоловік. Потім додав спокійнісінько: — Я бачив, як ти знайшов гроші. Коли хочеш закластися на них, ось тобі квиток. Я його вже заповнив. Певний виграш.

Тім, слухаючи його, то білів, то червонів на лиці. Та помалу обличчя хлопцеве набуло природної барви — світло-смаглявої, як у небіжчиці мами, — і він відказав, іще трохи затинаючись:

— Адже ж... дітям, мабуть, не дозволяється грати на гроші...

Та незнайомець не відступався.

— Воно-то так, — погодився він, — але якраз на цьому іподромі не боронять грати й дітям. Я, звісно, не кажу, що тут це дозволяють, але принаймні дивляться крізь пальці. Ну то як, Тіме, береш цього квитка?

— Так я ж вас зовсім не знаю, — тихо відповів Тім. (Аж тепер він помітив, що незнайомець називає його на ім'я.)

— Зате я тебе знаю дуже добре, — сказав чоловік. — Я був знайомий із твоїм татом.

І Тім наважився. Хоч йому й не вірилося, що батько міг знатися з таким вичепуреним паном, але ж цей пан знає, як його, Тіма, звуть, то, певно, якось знав і татка.

Повагавшися ще трохи, хлопець узяв заповнений квиток, вийняв із кишені п'ять марок і рушив до каси. В ту мить із гучномовців оголосили, що починаються другі перегони, і картатий пан гукнув Тімові навздогін:

— Швидше, хлопче, а то касу зачинять! Ось побачиш, мій квиток щасливий!

Хлопець віддав дівчині-касирці гроші та заповнений квиток і дістав назад відрізаний купон. А коли обернувся до незнайомця, того вже й знаку не було.

Почалися другі перегони, і той кінь, що на нього поставив Тім, виграв, набагато випередивши всіх інших. Хлопець одержав таку купу грошей, якої ще зроду не бачив. І знову Тім то білів, то червонів, та цього разу з радощів і гордості. Сяючи, показував він усім свій виграш.

Та диво дивне — як близько одне від одного живуть радість і смуток! Враз Тімові знову згадався похований сьогодні тато. Адже татові ні разу не пощастило стільки виграти... Хлопцеві набігли на очі сльози, і він мимохіть привселюдно заплакав.

— Гей, малий, ну хто ж це плаче, маючи таке щастя! — пролунав раптом поруч нього чийсь голос — густий рипучий бас.

Тім обернувсь і крізь сльози побачив перед собою чоловіка з пом'ятим обличчям і в пом'ятому костюмі. Ліворуч того чоловіка дивився на Тіма згори вниз височенний рудий паруб'яга, а праворуч стояв гарно вбраний панок із великою лисиною і співчутливо розглядав хлопця.

Видно, всі троє були одна компанія, бо майже в один голос спитали Тіма, чи не хоче той відсвяткувати свій виграш, випивши з ними лимонаду.

Тім, трохи сторопілий від такої приязності й від багатства, що так несподівано звалилось на нього саме в цю неділю, кивнув головою, схлипнув іще раз і сказав:

— Тільки отам позаду, в садочку.

Бо там він часто пив лимонад зі своїм татом.

Троє чоловіків сказали: "Добре, малий, ходімо в садочок!"

У садочку вони посідали за стіл під великим, старезним каштаном. Незнайомець, що йому Тім завдячував свій виграш, більше не показувався. І Тім скоро забув про нього, бо троє чоловіків за столом, що замовили собі пива, а Тімові лимонаду, розважали щасливчика-новобагатька дивовижними штуками. Рудий довгань поставив собі на ніс повний кухоль пива й балансував ним, не розливши й краплини; чоловік у пом'ятому костюмі й з пом'ятим обличчям видобув із кишені колоду карт і щоразу безпомилково витягав із неї кожну карту, що її навмання називав Тім. А лисий панок робив фокуси з Тімовими грішми. Він загорнув їх усі в хусточку, туго скрутив її, тоді розгорнув — і грошей там уже не було.

Лисий захихотів і сказав Тімові:

— Ану, сягни-но в свою ліву кишеню!

Тім застромив туди руку й здивувався: всі гроші справді лежали там.

Неділя таки була дивовижна. Ще о другій годині Тім блукав містом безмірно нещасливий, а тепер, о п'ятій, він сміявся так щиро, так весело, як не сміявся вже давно-давно. Він аж похлинувся кілька разів зо сміху. Троє його нових приятелів подобались йому надзвичайно. Він дуже пишався тим, що знайшов собі трьох дорослих знайомих, та ще людей такого рідкісного фаху. Бо пом'ятий чоловік був друкар і друкував гроші, рудий — майстер-гаманник, а лисий назвався якимсь букмекером. Тім не знав, що воно й таке.

Коли підійшов офіціант і Тім гордо простяг йому гроші за всіх, троє чоловіків усміхаючись, але рішуче відхилили його руку. За всіх заплатив лисий панок, і за Тімів лимонад теж. Отже, коли Тім попрощався зі своїми новими приятелями, виграш його лежав у кишені ще цілісінький.

А на трамвайній зупинці перед Тімом раптом знову де не взявся картатий чоловік. Він сказав Тімові навпростець:

— Тіме, Тіме, який же ти недотепа? І знов у тебе нема ні шеляга!

— Помиляєтесь, добродію! — засміявся Тім, — Ось де мій виграш! — Він вийняв із кишені паку грошей, показав незнайомцеві й, повагавшись трохи, додав: — Це все ваше...

— Ті гроші, що ото в тебе в руці, не варті й дірки з бублика, — презирливо мовив незнайомець.

— Але ж я їх у касі одержав! — вигукнув Тім. — Не вірите?

— У касі, хлопче, ти одержав добрі гроші. Але оті троє в садку, я певен, підмінили їх тобі на фальшиві. Я тих людців знаю. Шкода, що я запізно побачив тебе в їхньому товаристві, Тіме. Перше ніж я встиг утрутитись, вони повшивалися. То шахраї.

— Не може бути, пане! Один із них майстер-гаманник...

— Авжеж, майстер тягати гаманці з чужих кишень. Кишеньковий злодій.

— Злодій? — спантеличено перепитав Тім, — А той другий, що гроші друкує?

— Фальшиві гроші він друкує!..

— А третій? Той, як його... букмек?..

— Букмекер — це той, хто влаштовує заклади на перегонах. Але твій букмекер намовляє людей на незаконні, недозволені заклади.

Тім ніяк не хотів у те повірити, і врешті картатий пан вийняв зі свого гаманця банкноту й порівняв й з однією Тімовою. І справді, на Тімових грошах, коли дивитися проти світла, не видно було водяних знаків.

— Тепер ти бачиш, що я правду кажу, Тіме?

Хлопець пригнічено кивнув головою. Тоді несподівано шпурнув свої гроші додолу й заходився люто топтати їх йогами. Якийсь поважний дідусь, що саме проходив повз них, здивовано витріщив очі на Тіма, на гроші, на картатого пана й раптом кинувся навтьоки, мовби за ним сам чорт гнався. Картатий якусь хвилину мовчав. Потім вийняв із кишені п'ять марок, дав їх сторопілому хлопцеві й сказав, щоб той другої неділі, коли хоче, знову прийшов на іподром. А тоді швидко зник Тімові з очей.

"А чому ж він сам не грає?" — подумав був Тім, та враз і забув про ту думку. Сховав п'ять марок у кишеню й пішки подався додому. А фальшиві гроші так і зостались на тротуарі.

На превелике диво, мачуха не набила його, хоч він вернувся дуже пізно, та ще й утік із батькового похорону. Вона просто не дала йому вечеряти й тільки буркнула, щоб лягав спати. А Ервінові дозволено було ще посидіти з поминальниками, що дивилися на Тіма мовчки і якось чудно.

За тією химерною неділею потягся довгий, сумний тиждень. Мачуха лупцювала Тіма, як звичайно, а вчитель картав його ще частіше, ніж звичайно, бо Тім був украй неуважний на уроках. Хлопець весь час думав, іти йому в неділю на іподром чи не йти.