Три товариші - Сторінка 57

Але боюсь, що з цього мало що вийде.

— Доведеться нам закрити нашу лавочку — ось що вийде з цього, — мовив Готфрід. — Фінансове управління теж ладне здерти з нас шкіру за податки.

— Можливо, — погодився Кестер.

Ленц підвівся.

— Холоднокровність і витримка в скрутному становищі прикрашають солдата. — Він підійшов до шафи й дістав пляшку коньяку.

— З коньяком ми можемо виказати навіть героїчну витримку, — додав я. — Якщо не помиляюся, це в нас остання пляшка доброго коньяку.

— Героїчна витримка, хлопче, — дещо повчально заперечив Ленц, — це щось підхоже для важких часів. А ми живемо в безнадійний час. У такому стані єдиним пристойним виходом є лише гумор. — Він випив свою чарку. — От так, а тепер я сяду на нашу стару "Росінанту" і поїду, щоб заробити хоч який-небудь гріш.

Він пішов через темний двір, сів у таксі й поїхав. Ми з Кестером ще деякий час посиділи удвох.

— Не повезло, Отто, — мовив я. — Щось останнього часу нам страшенно не везе.

— Я вже звик не роздумувати більше, ніж на те є конча потреба, — відповів Кестер. — 3 мене й цього досить. Як там у горах?

— Коли б не та хвороба — рай земний. Сніг і сонце.

Він підняв голову.

— Сніг і сонце. Це звучить трохи неправдоподібно, га?

— Так. Дуже неправдоподібно. Там нагорі все неправдоподібне.

Кестер глянув на мене:

— Що ти робитимеш сьогодні ввечері?

Я знизав плечима:

— Спершу віднесу додому свій чемодан.

— А мені ще треба відлучитися на годину. Ти прийдеш потім у бар?

— Неодмінно, — сказав я. — Що ж мені ще робити?

Я поїхав на вокзал, одержав свій чемодан і привіз його додому. Двері відчинив якомога тихше, бо в мене не було ніякого бажання будь з ким говорити. Мені вдалося пройти, не потрапивши на очі пані Залевській. Якийсь час посидів у своїй кімнаті. На столі лежали листи і газети. У конвертах були проспекти, рекламні картки тощо. У мене ж бо нікого не було, хто писав би мені. "А тепер дехто буде", подумав я.

Через деякий час я встав, помився і переодягнувся. Чемодана розбирати не став; я хотів, щоб потім, коли прийду сам додому, у мене було що робити. До кімнати Пат я теж не зайшов, хоча й знав, що там ніхто не живе. Потихеньку прокрався коридором і полегшено зітхнув, коли вже був за дверима.

Зайшов до кафе "Інтернаціональ", щоб там чогось поїсти. Кельнер Алоїс привітав мене в дверях:

— О, таки знову завітали до нас?

— Так, — відповів я. — Зрештою, завжди рано чи пізно повертаєшся назад.

За великим столом сиділа Роза й інші дівчата. Вони майже всі зібралися там; саме був час між першим і другим виходом.

— Боже мій, Роберт! — вигукнула Роза. — Рідкий гість.

— Тільки не задавай зайвих запитань, — сказав я. — Досить того, що я знову тут.

— Як це? То ти тепер будеш приходити частіше?

— Можливо.

— Не приймай нічого близько до серця, — порадила вона, допитливо дивлячись на мене. — Все тече, все минає.

— Це правда, — погодився я. — Це найвірніша правда з усіх на світі.

— Авжеж, — відповіла Роза. — Ось Ліллі теж добре знає, що це значить.

— Ліллі? — Я лише тепер побачив, що вона сидить поруч з Розою. — Що ти тут робиш? Адже ти вийшла заміж і мала б сидіти вдома, в своїй монтажній конторі...

Ліллі нічого не відповіла.

— Монтажна контора! — саркастично сказала Роза. — Поки в неї були гроші, все йшло гаразд, Ліллі була гарна й мила, нікого не цікавило, що було раніше... Рівно півроку тривало це щастя! А коли той тип виманив у неї останній пфеніг і на її гроші став благородним паном, то раптом зрозумів, що повія не може бути його дружиною... — Роза задихалась від обурення. — Звичайно, раптом удав, ніби раніше не знав нічого! Був страшенно здивований і обурений її минулим! Так обурений, що минуле послужило причиною для розлучення. Ну, а грошей, звичайно, як не було.

— Скільки ж їх було? — запитав я.

— Чотири тисячі марок! Не якась там дрібниця! Як ти гадаєш, скільки мерзотників вона мусила обслужити за це!

— Чотири тисячі марок... — промовив я. — Знов чотири тисячі. Сьогодні вони ніби носяться в повітрі...

Роза, нічого не розуміючи, дивилась на мене.

— Заграй краще що-небудь... — сказала вона, — щоб хоч трохи на душі полегшало...

— Хай буде так, раз ми знову всі зібрались тут.

Я сів за піаніно і заграв кілька модних пісеньок.

Граючи, я думав, що у Пат вистачить грошей на санаторій, може, десь до кінця січня і що мені тепер треба заробляти більше, ніж досі. Мої пальці машинально бігали по клавішах; поруч на дивані сиділа Роза й захоплено слухала музику, а біля неї — бліде, скам'яніле від страшного розчарування обличчя Ліллі, холодніше й безживніше, ніж у мерця...

Раптовий крик розбудив мене від невеселих дум.

Це Роза прокинулась від своїх мрій. Вона стояла за столом з широко розкритими очима, капелюшок їй з'їхав набік, очі вилізли на лоба, з перекинутої чашки повільно стікала зі столу вниз кава, прямо в розкриту сумочку... та вона нічого не помічала.

— Артуре! — задихаючись, вигукнула вона. — Артуре, невже це ти?

Я припинив грати. До кафе розхлябаною ходою ввійшов сухорлявий чоловік у котелку, зсунутому аж на потилицю. Обличчя мав жовте, хоробливе, ніс — великий і незвичайно маленьку голову.

— Артуре, — все ще белькотіла Роза. — Ти?

— Ну, а хто ж? — буркнув Артур.

— Боже мій, звідки ти з'явився?

— А звідки ж мені з'являтися? З вулиці ось у ці двері.

Артур, хоч повернувся й після довгої розлуки, був не дуже-то люб'язний. Я з цікавістю розглядав його. Так ось той легендарний ідол Рози, батько її дитини. У нього був такий вигляд, наче він тільки-но вийшов з в'язниці. Я не побачив у нього нічого такого, за що могла Роза його так безтямно любити. Але це могла бути найсправжнісінька сліпа любов. Дивно, на що тільки не падали ці зачерствілі знавці чоловічих душ.

Нікого не питаючись, Артур схопив повний кухоль пива, що стояв на столі поблизу Рози, і випив його. При цьому кадик його тонкої, жилавої шиї то підіймався, як ліфт, то опускався вниз. Роза дивилась на нього променистими очима.

— Хочеш іще? — спитала вона.

— Авжеж, — бовкнув Артур. — Тільки побільше.

— Алоїс! — Щаслива Роза кивнула до кельнера. — Він ще хоче пива!

— Бачу, — холодно сказав Алоїс і пішов цідити пиво.

— А малятко! Артуре, та ти ж іще зовсім не бачив маленької Ельвіри!

— Ну, ти! — Артур вперше виявив здатність реагувати. Він, ніби захищаючись, підняв руку на рівень грудей: — До мене з цим не приставай! Це мене не обходить! Я ж хотів, щоб ти позбулася того байстряти. Так би й було, якби я не... — Він похмуро задумався. — А тепер воно, звичайно, ого скільки забирає грошей...

— Це не так уже й страшно, Артуре. А до того ж воно — дівча.

— Однак дорого обходиться, — сказав Артур і вилив за комір другий келих. — Хіба, може, знайдеться якась дурна, багата баба, яка вдочерить її. За пристойну винагороду, звичайно. Це був би єдиний вихід.

Він раптом прокинувся від своїх міркувань:

— У тебе є щось із собою готівкою?

Роза послужливо дістала свою залиту кавою сумочку.

— Лише п'ять марок, Артуре, я ж не могла й подумати, що ти прийдеш, але вдома у мене є більше.

Артур жестом багатого паші сунув срібні монети в кишеньку жилета.

— Як будеш отут протирати задом диван, то не заробиш нічого, — похмуро закинув він.

— Та я зараз піду. Але в цю пору толку мало. Люди саме вечеряють.

— І дрібницею нехтувати не слід.

— Я вже йду.

— Ну... — Артур доторкнувся пальцем до котелка. — Я десь біля дванадцяти знову буду проходити тут. — Розхлябаною ходою він попрямував до виходу. Блаженно посміхаючись, Роза дивилася йому вслід. Він не оглядаючись вийшов, навіть не зачинив за собою дверей.

— От дурило! — вилаявся Алоїс, зачинивши двері.

Роза гордовито оглянула нас:

— Скажете, не чудовий хлопець? Голими руками не візьмеш такого. І де він весь час міг пропадати?

— Хіба не видно по пиці, — відповіла Валлі. — Під надійним замком був. Гидота в лавровому вінку!..

— Ти не знаєш його...

— Бачила досить таких, — відповіла Валлі.

— Ти не розумієш цього... — Роза встала. — Він справжній мужчина. Не якийсь там слизняк. Ну, то я

пішла. Будьте здорові, дітки.

Помолоділа й ніби окрилена, вона, погойдуючись, вийшла на вулицю. Тепер у неї знов був чоловік, якому вона могла здавати гроші, щоб він пропивав їх і потім лупцював її. Роза була щаслива.

За півгодини пішли і всі інші. Тільки Ліллі з обличчям мерця лишилась на місці. Я ще трохи побринькав на піаніно, потім з'їв бутерброд і теж вийшов. Наодинці з Ліллі не можна було витримати довше.

Я побрів мокрими, темними вулицями. На цвинтар саме вийшов цілий загін "армії спасіння". Вони з тромбонами і сурмами прославляли божественний Єрусалим. Я зупинився. Раптом мене охопило таке відчуття, що мені несила витримати оцю самоту, без Пат. Втупивши очі на могильні плити, що блідо маячили на цвинтарі, я говорив собі, що рік тому я був ще одинокішим, що тоді я зовсім не знав Пат, а тепер вона є в мене, хоч і не зі мною зараз... Проте ніщо не допомагало-я раптом вибився з колії і не знав, що мені робити. Кінець кінцем піднявся нагору до своєї кімнати, щоб подивитись, чи немає часом від неї листа. Це було зовсім безглуздо, бо від неї не могло бути нічого, і таки нічого не було, але я все ж пішов нагору.

Коли я знову виходив з пансіону, то біля дверей зустрів Орлова. Під розстебнутим пальтом на ньому виднівся смокінг. Він ішов у готель, де служив платним танцюристом. Я спитав його, чи не чув він чогось про пані Гассе.

— Ні, — відповів той. — Вона ще досі не показувалась тут. І до поліції не приходила. Та це й краще, що вона не приходить...

Ми разом пішли вздовж вулиці. На розі стояла вантажна машина з вугіллям у мішках. Шофер саме відкрив капот і копирсався в моторі. Потім він виліз на своє сидіння. Саме коли ми проходили мимо, він запустив мотор і дав повний газ вхолосту. Орлов здригнувся. Я глянув на нього. Він був білий, як сніг.

— Ви нездужаєте? — спитав я.

Він посміхнувся блідими губами й похитав головою.

— Ні... але мене іноді лякає, коли почую отаке зненацька. Коли мого батька розстрілювали в Росії, теж отак запускали мотор вантажної машини, щоб ми не чули пострілів. А все ж ми почули... — Він знову посміхнувся так, ніби перепрошував за щось. — 3 моєю матір'ю так не церемонились, її розстріляли удосвіта в підвалі.