Три товариші - Сторінка 59

Потім настали вечори, сповнені тяжкої, дикої туги, коли вже ніщо не могло зарадити, хіба що сидіти до ранку з повіями і скотопромисловцями і пити.

Хазяїн дістав дозвіл тримати кафе відкритим у ніч перед різдвом. Там мало відбутися велике свято для холостяків усіх спілок. Голова спілки скотопромисловців, торговець свинями Стефан Гріголяйт, пожертвував для вечора двоє молочних поросят і певну кількість свинячих ніжок. Він два роки тому овдовів і взагалі мав лагідний характер; ото ж хотів відсвяткувати різдво в товаристві. Хазяїн придбав ялинку чотири метри заввишки, яку поставили біля стойки. Роза, авторитет у всьому, що стосувалося комфорту й затишності, взялася прикрасити ялинку. Маріон і пухлий Кікі, що завдяки своєму нахилу теж розумівся на красі, допомагали їй. Опівдні вони утрьох узялися до діла. Витратили безліч різнокольорових куль, свічок і серпантину, але зате ж і ялинка прибрала пишного вигляду. На знак особливої поваги до Гріголяйта туди повісили кілька рожевих марципанових свинок.

Надвечір я ліг у постіль, щоб поспати кілька годин. Коли прокинувся, було вже темно. Якусь мить навіть не міг збагнути, чи це ще вечір, чи ранок. Мені щось снилося, але не запам'ятав, що саме. Ніби я був десь далеко і, здавалося, ще й досі чув, як за мною грюкнули чорні двері. Потім зрозумів, що хтось стукає в двері.

— Хто там? — гукнув я.

— Я, пане Локамп.

Виявилося, то пані Залевська.

Ввійдіть! — гукнув я. — Двері не замкнені.

Двері рипнули, і я побачив пані Залевську, що стояла в дверях, освітлена жовтим світлом з коридора.

— Пані Гассе прийшла, — шепотіла вона. — Скоріше йдіть сюди. Я не можу сказати їй...

Я не ворухнувся. Треба було спершу опам'ятатися.

— Скажіть їй, хай іде в поліцію, — відповів я трохи згодом.

— Пане Локамп! — Пані Залевська звела руки догори. — Крім вас, нікого немає. Ви повинні допомогти мені. Адже ви християнин!

Вона стояла в чотирикутному отворі дверей, ніби хистка, чорна тінь.

— Заспокойтеся, — сказав я роздратовано. — Зараз прийду.

Я одягся й вийшов. Пані Залевська чекала на мене під дверима.

— Вона вже знає що-небудь? — запитав я.

Залевська похитала головою, притуливши хусточку до рота.

— Де ж вона?

— В колишній своїй кімнаті.

Біля кухні стояла Фріда, спітніла від хвилювання.

— На ній капелюшок, утиканий пір'ям чаплі, і брильянтова брошка, — шепотіла вона.

— Простежте, щоб це зіпсоване кухонне опудало не підслухувало, — попрохав я пані Залевську і пішов до кімнати Гассе.

Пані Гассе стояла біля вікна. Коли я ввійшов, вона миттю обернулась. Очевидно, сподівалась побачити когось іншого. Це було безглуздо, але мій перший погляд упав на капелюшок і брошку, хоча я й не хотів цього. Фріда мала рацію: капелюшок був пишний. Брошка не так. Ця персона навмисне вирядилась, щоб показати іншим, як добре їй живеться. В цілому вона виглядала непогано; принаймні краще, ніж увесь той рік, коли жила тут.

— Гассе, мабуть, працює і в свят-вечір, га? — ущипливо спитала вона.

— Ні, — відповів я.

— А де ж він? У відпустці?

Вона підійшла до мене, похитуючи стегнами. Я відчув гострий запах її духів.

— А що вам, власне, ще треба від нього? — спитав я.

— Хочу покінчити свої справи. Розрахуватися. Адже мені, зрештою, належить частина всього цього.

— Вам уже нема чого рахуватися, — сказав я. — Тепер вам належить усе.

Вона витріщилась на мене.

— Він помер, — додав я.

Ліпше було б сказати їй про це інакше. Не так зразу, більше підготувати її. Але я й сам не знав, як підступити до цього. До того ж у мене в голові ще панувало безладдя після пообіднього сну; прокинувшись після такого сну, людина буває близька до самогубства.

Пані Гассе стояла посеред кімнати, і я, сказавши їй про це, цілком ясно уявив собі, що вона ні об що не вдариться, якщо зараз упаде. Це було дивно, проте я справді нічого іншого не бачив і не думав ні про що інше...

Проте вона не впала. Стояла, як і досі, й дивилася на мене.

— Он як... — промовила вона. — Он як... — лише пір'я чаплі на її капелюшку тремтіло.

І раптом я й не помітив, що сталося, але побачив, як нарядна, надушена жінка на моїх очах постаріла. Здавалося, ніби час блискавкою влучив у неї, кожна секунда дорівнювала рокові — напруження зламалось, тріумф погас, обличчя стало дряблим, зморшки, мов черви, розповзлися по ньому. І коли вона непевно, ніби навпомацки, взялася за спинку стільця і сіла на нього — так, ніби боялася щось розбити, — здавалося, це вже була зовсім інша людина, такий стомлений і постарілий мала вона вигляд...

— Що в нього було? — спитала вона, майже не ворушачи губами.

— Це сталося зовсім несподівано, — відповів я.

Вона не слухала мене. Дивилася на свої руки.

— Що мені робити тепер... — бурмотіла вона. — Що ж мені тепер робити?

Я помовчав хвилину. У мене стало моторошно на душі.

— У вас же, напевно, є хтось, до кого б ви могли піти, — зрештою сказав я. — Вам краще не лишатись тут. Та ви ж і не хотіли бути тут...

— Тепер уже все змінилося, — відповіла вона, не підводячи очей. — І що тільки мені робити тепер?

— У вас же, певно, хтось є, що чекає на вас. Ідіть до нього й обміркуйте все з ним. А потім, після різдва, зайдіть до поліційної дільниці. Там зберігаються деякі речі і банківські чеки. Вам треба з'явитися туди, щоб одержати гроші.

— Гроші, гроші... — тупо бурмотіла вона. — Які гроші?

— Там чимало. Щось біля тисячі двохсот марок.

Вона підвела голову. В її очах раптом блиснув божевільний вогник.

— Ні! — закричала вона. — Це неправда!

Я нічого не відповів.

— Скажіть, що це неправда... — прошепотіла вона.

— Може, й неправда. Але можливо й те, що він відкладав потроху про чорний день.

Вона встала. Раптом вона зовсім змінилася. В її руках було щось поривчасто-машинальне. Вона наблизила своє обличчя майже впритул до мого.

— Так, це правда, — прошипіла вони, — мені підказує моє передчуття, що це правда! Мерзотник! О, мерзотник! Примусив мене таке пережити, а виявляється — он що! Але я візьму їх і вижбурну геть, усі за один вечір, розкидаю їх по вулиці, щоб не лишилося нічого від них! Нічого! Нічого!

Я мовчав. З мене було досить. Вона пережила першу звістку, знала, що Гассе мертвий, а з усім іншим хай справляється сама. Цілком можливо, що вона ще гепнеться на підлогу, коли почує, що він повісився, але це вже була її власна справа. Знову оживити Гассе заради неї не було ніякої можливості.

Вона заплакала. Сльози били струмками з її очей. Вона плакала пискляво, жалісно, як дитина. Це тривало досить довго. Чого б я не віддав, щоб мати можливість закурити. Мені важко було дивитись, коли хто-небудь плакав.

Нарешті вона перестала плакати. Витерла обличчя, машинально вийняла пудреницю і, це дивлячись у дзеркало, почала пудритись. Потім сховала срібну пудреницю, але сумочку забула закрити.

— Я вже нічого не пам'ятаю, — сказала вона надломленим голосом, — я вже не знаю нічого. Він таки, мабуть, був добрим чоловіком.

— Це правда, він був добрий.

Я ще сказав їй адресу поліційної дільниці і про те, що сьогодні він уже закритий. Мені здавалося кращим, якщо вона не зразу піде туди. На сьогодні досить було і цього.

Коли вона пішла, пані Залевська вийшла з свого салону.

— Хіба тут, крім мене, жодної людини немає? — спитав я, злий на самого себе.

— Лише пан Георг. А що вона сказала?

— Нічого.

— Тим краще.

— Це вже як сказати. Іноді це й не краще.

— У мене немає до неї ніякого співчуття, — енергійно заявила пані Залевська. — Аністілечки.

— Співчуття — найнікчемніша річ у світі, — роздратовано сказав я. — Воно — зворотна сторона злорадства, це ви повинні знати. А котра зараз година?

— Без чверті сім.

— О сьомій я хочу поговорити по телефону з фройляйн Гольман. Але так, щоб ніхто не підслухував. Це можна зробити?

— Та тут же нікого нема, крім пана Георга. Фріду я вже відпустила. Якщо хочете, то сідайте в кухні. Шнур досягає аж туди.

— Гаразд.

Я постукав до Георга. Давно вже не був у нього. Він сидів, зігнувшись, за письмовим столом і мав дуже злиденний вигляд. Навколо нього валявся подраний папір.

— Добрий вечір, Георге, — привітався я. — Що це ти тут робиш?

— Чистку, — кволо посміхнувшись, відповів він. — Якраз підхожа робота на свят-вечір.

Я нахилився й підняв папірець. Якийсь конспект з хімічними формулами.

— Навіщо це ти? — спитав я.

— Вже немає ніякого сенсу, Роббі.

Його обличчя майже просвічувалось. Вуха були наче воскові.

— Що ти їв сьогодні? — спитав я.

Він одмахнувся:

— Це не має значення. Справа не в цьому. Не в їжі. Але я просто більш не можу... Мушу кинути все.

— Так далеко зайшло?

— Так, — відповів він.

— Георге, — заперечив я йому спокійно, — ти поглянь на мене. Ти не думаєш про те, що й мені хотілося бути чимсь іншим, а не піаністом у тому притоні повій, у кафе "Інтернаціональ"?

Він нервово ломив собі руки.

— Знаю, Роббі. Але це не може зарадити мені. Для мене в цьому було все. А тепер я усвідомив, що все це ні до чого. Ні в чому немає ніякого сенсу. Навіщо ж, власне, жити на світі?

Я не стримався від сміху, хоч який у нього був жалюгідний вигляд і як йому було гірко.

— Ти, віслючок! — сказав я. — Ти гадаєш, ніби зробив якесь відкриття! Думаєш, ти єдиний з такою мудрістю? Звичайно, все це не має ніякого сенсу. Та й живуть люди не заради якогось сенсу. Не так-то все просто. Давай одягайся. Підеш зі мною в "Інтернаціональ". Ти став чоловіком, і ми це відсвяткуємо. Досі ти був школярем. Через півгодини я зайду за тобою.

— Не піду, — сказав він.

Він страшенно охляв.

— Підеш, — наполягав я. — Зробиш мені послугу.

Мені не хочеться бути самотньому сьогодні.

Він недовірливо поглянув на мене.

— Ну, як хочеш, — здався він потім. — Зрештою, мені однаково.

— Ну от, — задоволено констатував я. — Як на початку, це вже зовсім непоганий девіз.

О сьомій годині я замовив розмову з Пат. З цього часу такса була вдвоє менша, і я міг удвічі довше говорити по телефону. Я сів на стіл у передпокої і чекав. До кухні заходити не схотів. Там пахло зеленими бобами, а мені навіть в розмові по телефону не хотілося змішувати з цим Пат. Через чверть години нас з'єднали.

Пат одразу підійшла до апарата. Почувши її теплий, глухий і трохи нерішучий голос близько біля себе, я так розхвилювався, що насилу вимовив слово. У мене тремтіли руки й ноги, гупало в скроні, і ніяка сила волі не могла спинити цього.

— Боже мій.