Тварина, обдарована розумом - Сторінка 37

– Я і є той лихвар, що віднині забиратиме у вас десять відсотків від усіх ваших гонорарів. Міс Лафей, познайомитися з вами – то велике щастя. Ви чарівної вроди, ще величніша й принадніша, ніж на фотографіях. Викапана Марія Манчіні. Зрозуміло, ви знаєте, то була красуня, що її кохав Людовик XIV.

– Голдстейне, – засміявся Севілла, – марно намагаєтеся приголомшити Арлетту своєю ерудицією. Журнал "Лайф" уже встиг порівняти її з Марією Манчіні. Марно й залицятися до неї, за тиждень я одружуся з нею. Ліпше сядьте й випийте чарку.

– Ви одружуєтеся з нею? – запитав Голдстейн, опустившись у білий лакований фотель, що аж зарипів під ним. – Коли ви розраховуєте закінчити книгу про Бі й Фа?

– Сподіваюся, за півроку.

Голдстейн бадьоро підвів голову, його сивий вилискуючий чуб ореолом облягав голову.

– Що ж, братику, – промовив він, плеснувши долонею Севіллу по плечі, – вам треба також одружуватися за півроку, тоді, коли виходитиме в світ ваша книга. Зараз вже бачу заголовки в газетах:

PA WEDS MA![49]

Севілла й Арлетта засміялися, Голдстейн почервонів.

– Яка реклама! Люди закохуватимуться в вас, Севілло. Ви дуже видатна особа. Вони сподіваються, що ви одружитесь з грошовим лантухом. І вони зворушаться до сліз, коли довідаються, що ви одружуєтеся з друкарочкою, яка не має ні копієчки.

– А я не друкарочка! – озвалася Арлетта.

– Ну, що ви, – сказав Севілла, – вона має купу дипломів, а її батько – неабиякий ділок у страховому товаристві.

– Знаю, знаю, – мовив Голдстейн, – ви думаєте, що я не ознайомився з вашими біографіями перш як іти сюди. Я не кажу вам того, що є, а те, що писатимуть газети. Вся Америка розчулиться дізнавшись, що Севілла одружується із своєю секретаркою замість того, щоб піти до шлюбу з пані Машін-Шпрум – королевою сталі.

– На жаль, – заперечив Севілла, – й мови не йтиме про те, щоб чекати до виходу книги, ми одружимося за тиждень.

Голдстейн знизав могутніми плечима й насупився.

– Вислухайте, я не хотів би видатися вам погано вихованим, але…

Севілла підвів руку й засміявся:

– Не перевтомлюйте себе.

Голдстейн підніс склянку віскі до губ і став пити. Севілла заздрісно подивився на його руку: широка, м'язиста, з вельми довгим вказівним пальцем. Вона не просто тримала склянку, а, так би мовити, заволоділа нею. То була рука людини, яка зовсім невимушено поводилася в світі речей. "Я втратив цю безпосередність", – мислив Севілла.

– Голубе мій, – поставив Голдстейн склянку, – якщо я маю опікати ваші фінанси, то треба довіряти мені. Адамс сказав, що за два роки на вашому рахунку в банку назбиралося п'ятнадцять тисяч доларів, і ви зовсім нічого з ними не робите. Ганьба! Вклавши п'ятнадцять тисяч доларів за десять відсотків у якусь справу, ви мали б за два роки три тисячі доларів прибутку. Цебто мали б за що купити собі новий "бюїк", не витрачаючи свого основного капіталу.

– А навіщо мені новий "бюїк"?

– Гаразд, де контракт, що його надіслав вам Брюкер?

– Там, на столі, поряд з вашою склянкою. Я його вийняв, коли довідався, що ви прийдете.

– Подивимося, – Голдстейн простяг руку. Але замість того, щоб узяти папір, подивився на Севіллу, звівши брови. – Нумо, – повів далі він, беручи в руки контракт, – ознайомимося з оцією пам'яткою безчестя. Але ще не читавши її, вітаю вас, бо ви маєте нюх і не підписали її, – він заглибився в читання. – Боже мій, який шахрай! – гримнув він перегодя.

– Шахрай? – перепитав Севілла. Голдстейн зареготав:

– Ні, ні, не буквально, не розумійте це буквально. Він шахрай, якими взагалі є поважні ділові люди, цебто він вас обкраде, але в дуже благорозумних межах, А втім, це добрий видавець, динамічний, відважний. Ви, Севілло, в добрих руках. Міс Лафей, чи дозволите скористатися вашим телефоном?

– Я принесу його вам, – відказала Арлетта. Вона повернулася хутко, за нею на червоних кахлях змійкою звивався білий шнур. Голдстейн зміряв її поглядом: "Принадна пташка й, звісно, благородна. То буде вельми чудова пара". – Я зателефоную цьому розбійникові, – промовив він, підморгнувши оком, і затис у кулачищі телефонну трубку.

Час спливав якось надаремне. Вони мовчали, замкнувшись у самозабутті. Голдстейн телефонував Брюкерові, ось і все. Севілла подивився на Арлетту й усміхнувся їй, а вона йому. Голдстейн дивився на них обох порожніми, невиразними очима. Севіллі здалося, що безперебійне життя, сповнене надмірними припливами, емоціями, думками, прожектами або страхами, потайки зупинилося якоїсь нікчемної миті, бліде, безбарвне й беззмістовне.

– Брюкер? – гримнув Голдстейн могутнім голосом, i життя знову забило джерелом. – Брюкере, з вами розмовляє Голдстейн. Я телефоную вам з приводу Севілли. Так, я його літературний агент. Не впадайте зразу у відчай, друже мій. Ха, ха! Що ж бо ви, я так само поважаю вас. За півроку він передасть вам рукопис. Звичайно, він писатиме сам. Цей чолов'яга сповнений енергії й розуму, турбуватися не треба. З нашого боку все гаразд, чого не можна сказати про ваш контракт. Слухайте, що я вам казатиму: ми залишаємо за собою всі права на попередні публікації й наступні перевидання книги, всі права на переклади й екранізацію. Ви? Ну що ви! Вас жаліти не треба, ви маєте права на поширення книги в Америці, Англії, Канаді, Австралії та в усіх інших англомовних країнах. Це зовсім не дрібничка!.. По-друге, наш гонорар зростає до п'ятнадцяти відсотків. Ні, пане, ні, п'ятнадцять – це останнє й остаточне слово. Кажу, п'ятнадцять – вісім і сім. І, звісно, з розрахунку не такого вже жалюгідного, як оці п'ятдесят тисяч доларів, що їх ви пропонуєте. Що, що? Кажу, жалюгідного. Сто? Та що ж бо ви, Брюкере, давайте говоритимемо серйозно. Хай вас це не здивує, я кажу, що не хочу ваших сто тисяч доларів. Не хочу! Я копаю їх геть від себе ногою, плюю на них, чхаю на них, якщо хочете знати. Ні, Брюкере, ви не матимете цієї книги за свої жалюгідні, недогризені, злиденні сто тисяч доларів! Брюкере, я чхаю на них. Скільки хочу? Нарешті! Браво! Я хочу двісті…

Голдстейн прибрав од вуха трубку, затулив правицею мікрофон, подивився на Севіллу й промовив звичайним гоном:

– Він репетує, наче причинний. Та все, що він каже, пусте. Він уже вирішив дати їх мені. То лише за професійною звичкою він продовжує впиратися.

Севілла насупив брови:

– Але ж сума справді величезна!

– Ще б пак! – відповів Голдстейн. – Лише в англомовних країнах ви одержите понад два мільйони доларів гонорару. А щодо Брюкера, я навіть не наважуся сказати, які на нього чекають прибутки, – він приклав до вуха трубку. – Перепрошую! Ні, нас не перервали. Вислухайте, Брюкере, ви марно забираєте в мене час, забираєте його у Севілли, в себе. Кажу, двісті! Ви вже погодилися? Коли? Щойно? Чудово! Надсилайте Севіллі новий контракт, і він поверне вам його негайно. Кажу, негайно. Я цілком гарантую. Не завтра, в понеділок, коли ваша ласка. В понеділок я зроблю собі цю радість.

Голдстейн поклав трубку, опустив долоні на стегна, обвів очима Арлетту й Севіллу. Сам виглядав гордий і втомлений, краплі поту вилискували на його чолі. Тяжко зітхнув, мовби лише-но виконав якусь фізичну роботу.

– Тьма-тьмуща грошей! – промимрив згодом Севілла. Голдстейн подивився на годинника й підвівся.

– Севілло, скажу вам, не нехтуйте моєю порадою. Це цілком серйозно. Як тільки Бркжер виплатить вам аванс, купіть великий дім із садочком і в цьому садочку спорудіть собі протиатомне сховище. Щодо мене, то я нещодавно вже це зробив. У мене складається враження, що ми гігантськими кроками наближаємося до дуже брудної погані світового масштабу.

* * *

– Зараз задоволений собою Голдстейн якраз вечеряє в своєму літаку, – промовив Севілла засміявшись.

– Він симпатичний, – озвалася Арлетта. – Мені вельми сподобалася його телефонна розмова з Брюкером.

Напівлежачи на гойдалці, Севілла дивився, як Арлетта подавала на стіл вечерю: шинку, салату-латук, фрукти. З обох боків до стола були винахідливо припасовані лавчини, їх можна було підняти тільки разом з ним. Стіл змайстрований з товстих дубових дощок, що почорніли під дощами й потріскалися від сонця. Севілла вдоволено дивився на нього: міцний, сільський; потемнів за своє тривале перебування просто неба на цій терасі, де він стоїть усі триста шістдесят п'ять днів на рік і де колись він скінчить своє існування, ні разу не пересуваючись далі, як на кілька метрів у тінь ополудні й надвечір – на сонце. Добре відомо, що за сприятливих умов дуб може існувати понад шістсот років. "Господи, скільки поколінь людських він переживає! Яке коротке людське життя! Ми зникаємо, мов ті комахи: ходимо сюди-туди, працюємо, телефонуємо, закохуємося. А час спливає, мить за миттю, хвилина за хвилиною, невблаганно наближаючи той момент, коли я сконаю на своїх забруднених простирадлах. Мене пробирає мороз під шкірою від однієї лише думки про це. І найневірогідніше те, що ми вдаємо, ніби забули про все. Замість того, щоб стогнати зі страху, ми живемо, мовби нічого й не відбувається. Та ні, що там! Ось і ми тут, дуже мудрі, спокійні, енергійні, сповнені оптимізму, робимо якісь прожекти. Життя належить нам! І доказів не треба: адже завжди помирають інші. – Минав час, Севілла з прикрістю мислив про Майкла. – Майкл у своїй камері чекає суду, свого вироку, все в його житті піде шкереберть".

– Ведмедику, ти чомусь засумував, – озвалася Арлетта.

– Ні, ні, – відповів він усміхнувшись. – Я обдумую свою книгу. Либонь, я надто поквапився, сказавши, що закінчу її за півроку.

– До столу, до столу! – покликала Арлетта. – Ведмеді, коти, собаки!

Севілла підвівся й ніжно глянув на неї. Як їй подобалося повторювати одні й ті ж радісні й заспокійливі слова. Севілла спритно переступив лаву, поклав долоні на почорнілий дубовий стіл.

– Я голодний, – промовив Севілла бадьоро.

Він різав салату й шинку в своїй тарілці на дрібнесенькі шматочки.

– Мільйон доларів! Що з ними робити? О, я знаю добре, вкласти їх за десять відсотків, як радив Голдстейн, і вони дадуть сто тисяч прибутку. Гаразд, витратимо їх. Сто тисяч за рік? Це неможливо, в усякому разі при нашому способі життя й до того ж ми ще заробляємо непогано.

– Ти їх знову вкладеш в банк під відсотки, – весело защебетала Арлетта.

Севілла підняв ножа, буцім ціпок.

– Чудово! Як розумно.