Тварина, обдарована розумом - Сторінка 8

– Мені доручили зустріти вас. Ласкаво просимо на морську базу Пойнт-Мюгю, містере Сі, – казав той насмішкувато й привітно. – Коли ваша ласка, можете порушити етикет і скинути куртку.

– Охоче, – погодився Сі.

Морлі теж був без піджака. Обличчя в нього кругле, круглий тулуб, круглі очі, короткий кучерявий чуб – викапаний портрет дужого, бадьорого чоловіка, що дивиться з панно-реклами, яка запрошує випити свіжого пива.

– Він, певне, нудьгує на самоті, – промовив Сі, кивнувши рукою на Деша.

– О ні, він не сам! – відповів Морлі. – В нього є телефонний або ж радше сказати гідрофонний зв'язок з Доріс, яка перебуває в іншому басейні.

– Вони знають одне одного?

– Певний час вони жили в одному басейні. Їх розлучили задля одного експерименту: хочуть записати їхню розмову.

– Вони розмовляють?

– Ще б пак! Наче закохані впадають біля телефону.

– Але ж звідки ви знаєте, що це справжня розмова?

– Вони ніколи не говорять одночасно, а по черзі. Складається враження, що то справжнісінький діалог із запитань і відповідей.

– Містере Морлі, – сказав Сі, – я згадав, що дельфіни створюють найрізноманітніші шуми – рипіння, рохкання, гавкання.

– Так, але в розмові вони застосовують свисти. Ці свисти дуже відрізняються один від одного за тривалістю, амплітудою, частотою і модуляцією. Можливо, свист – це і є мова дельфінів, – докинув Морлі, а його кругленьке обличчя здавалося надто самовдоволеним.

– В такому разі залишається тільки витлумачити її, – пожартував Сі, але його холодні очі пильно стежили за обличчям Морлі.

– Намагаємося, – відповів Морлі тим самим тоном. – Але спершу слід зробити класифікацію звуків.

Відтак мовив Сі:

– Хоча я оптиміст, але гадаю, що цього доведеться чекати ще довго.

– Ні, будьте певні, ми вивчаємо не тільки один свист. Ми підходимо до проблеми всебічно.

– Наприклад?

– Ми прагнемо навчити дельфінів вимовляти голосні звуки англійської мови. Для цього примушуємо їх слухати ці звуки в їхній частоті й модуляції. Інакше кажучи, ми дельфінізуємо англійську мову, аби вона для них була доступнішою.

– Отже, – заговорив Сі, – ви намагаєтеся створити dolphin-English[7], щось на зразок pidgin-English[8], яким розмовляють уродженці островів Тихого океану. Й є успіхи?

– Цього ще не можна сказати. Але почекайте, я вам зараз щось покажу.

Морлі схилився, швидко схопив якісь три предмети, що лежали біля борту басейну, й кинув у воду. І тільки тоді, коли вони впали на плесо, Сі роздивився їх: старий жовтавий капелюх, що нагадував сомбреро, червоний м'яч і коротка голуба палиця[9].

– Деш! – вигукнув Морлі, легенько ляскаючи по бортикові басейну, щоб привернути увагу дельфіна.

Деш відразу попрямував до Морлі й, зупинившись за метр від берега, висунув голову з води.

– Капелюх! – гукнув Морлі. – Принеси капелюха!

Деш, не вагаючись, попрямував до сомбреро, пірнув, одяг його собі на писок і приніс до Морлі. Той узяв капелюха, кинув знову на воду й гукнув:

– Палиця! Принеси палицю!

Деш схопив палицю щелепами, віддав її господареві, й Морлі знову жбурнув її в басейн.

– М'яч! – гукнув знову він. – Принеси м'яч!

– Чудово! – сказав Сі. – А чи трапляється таке, щоб він помилився?

– Іноді. Але я все думаю, чи не робить він це навмисне, щоб мене роздратувати. Безумовно, у нас досвід ще дуже скромний. Та не можна нехтувати нашими педагогічними навиками. Ми тренуємо пам'ять Дешеві, виробляємо в нього звичку вчитися, спонукаємо звикати до звуків людської мови. До того ж цікаво дізнатися, скільки англійських слів він зможе запам'ятати й розпізнати, коли ми продовжуватимемо експерименти з іншими предметами.

Морлі замовк, глянув на годинника й сказав:

– Ходімо, містере Сі, ви прийшли дуже вчасно. Зараз я покажу вам щось досить дивне.

Він потяг його до вимурованого з граніту басейну, відгаченого від Тихого океану вузенькою греблею. Двоє чоловіків, одягнених у чорні комбінезони аквалангістів, упрягали дельфіна.

– Перед вами Білл, – сказав Морлі. – Він проходить спеціальне тренування. Його привчили плисти до одного з дресирувальників, як тільки той увімкне під водою базер. Ось подивіться на цей прилад, – промовив він, взявши базер з рук асистента, що стояв біля коловорота. – Бачте, базер нагадує електричний ліхтар, він водонепроникний, а коли його вмикають, під водою починає лунати тремтячий дзвінок, звукові хвилі від нього поширюються дуже далеко. Як тільки Білл почує цей дзвінок, негайно поспішає туди, де перебуває дресирувальник. Опісля дельфін одержує рибину.

– Мені подобається його податливість, – сказав Сі. – Його впрягають, а він і не ворухнеться.

– Тварина ця вельми довірлива, – промовив Морлі. – І дуже добре ставиться до нас. Усі спостерігачі роблять висновок, що дельфін любить людей. Хтозна-чому, – докинув він перегодом.

Така розсудливість аж ніяк не пасувала веселій вдачі і оптимістичному виразові обличчя Морлі, і Сі перевів на нього погляд.

– Воно, зрозуміло, – озвався Сі, – ви і годуєте добре, й прихильно ставитесь до них.

У Морлі здригнулися круглі рамена.

– Повірте мені, містере Сі, коли вони навчаться розмовляти, докорятимуть нам, що в них надто тісні басейни, що вони самотні. Ось побачите, тоді вони почнуть згуртовуватися, і, можливо, ми ще дочекаємося їхніх страйків і вимог.

Сі засміявся, відтак зосередив увагу на дресирувальниках. Вони клали дельфіна на спеціальні ноші з двома отворами, в які опускалися бокові плавники. Ноші стояли на чотирьох довгих трубчатих ніжках, скріплених між собою паралельними жердинами. Дресирувальники прив'язали до ручок нош линву від коловорота, подали знак своїм товаришам, і дельфін став підніматися вгору. Потім коловорот обернувся навколо осі й почався спуск у відкрите море. Двоє дресирувальників вибралися з басейну й хутко збігли цементними сходами в океан, щоб прийняти тварину. Вода сягала їм майже до пояса.

– Ви зараз його випустите? – спитав Сі.

– Еге ж, – відповів Морлі. Його повне й червоняве обличчя споважніло.

– Це вперше?

– Так.

Морлі дивився на дресирувальників. Дельфін, спорснувши з нош, плавав на воді, а двоє чоловіків прив'язували до його упряжу півтораметровий шнурок з невеличким жовтавим буйком на зразок валка.

– Я бачу, що ви таки вживаєте запобіжних заходів, – мовив Сі.

– Так, – відповів коротко Морлі.

Дресирувальники одночасно підвели голови й подивилися на Морлі. На фоні темних гумових комбінезонів їхні чуби здавалися білявішими, а очі світлішими. Вони стояли з обох боків дельфіна, вхопившись руками за упряж, міцно тримали його, а він, напіввідкривши рота, тягнувся в океан. "Вода морських просторів, либонь, смачніша", – подумав Сі.

– Ну, починайте! – наказав Морлі й насупився.

Дресирувальники випустили з рук упряж. Якусь мить дельфін стояв нерухомо, відтак щосили плеснув хвостом і шугонув уперед так, наче його викинули з катапульти. Він мчав у море на глибині одного метра. Не збігло й миті, як Сі втратив з поля зору його сірий корпус, лише буйок, прив'язаний до шнурка, підстрибував на поверхні води, з чого можна було догадуватися, де саме плив дельфін. Жовтава барва валка виділялася на синьому фоні океану.

– Він мчить, як стріла, – зауважив Сі.

– Він міг би ще прудкіше мчати, – гордо відповів один з дресирувальників. – Йому заважає буйок.

Морлі мовчав. Буйок витанцьовував на морському плесі, й Морлі, насупивши брови й зціпивши губи, стежив, як щораз він віддалявся й віддалявся від берега.

– Ось вам справжній весельчак, що так радо пустує, – заговорив Сі. – Бувши ним, я просто оп'янів би. А вам, – додав він перегодя, – варто хвилюватися.

Морлі не відповів.

– Ну що ж, почнемо? – схвильовано спитав один з дресирувальників.

– Починайте! – відповів Морлі.

Дресирувальник опустив у воду базер і ввімкнув його. Спливла мить; жовтуватий буйок сповільнив рух, пішов зиґзаґами, здавалося, чомусь завагався й описав півколо. Білл повертався до берега.

– Перемога! – гукнув Морлі приглушеним голосом.

Запала тиша. Сі, Морлі й двоє чоловіків прикипіли очима до жовтуватого валка. Вони зачаровано милувалися, як він скакав на дрібненьких хвильках океану, а дельфін щодуху мчав до людей.

Незабаром за метр від дресирувальника з'явилася сміхотлива й лукава Біллова голова, і той дав йому рибину.

– Піднімайте його, – наказав Морлі зітхнувши. – На сьогодні вистачить.

Сі подивився на нього. Він був щасливий і втомлений.

– Ходімо, – сказав Морлі. – Я поведу вас до кав'ярні. Треба перекусити.

– Я хочу поставити вам одне запитання, – мовив Сі, якось мимоволі йдучи в ногу з Морлі. – Як ви гадаєте, чому він повернувся? Так, чому він повернувся, а не пішов на волю, що було б цілком природно для полоненої тварини. Я знаю, ви скажете, що він повернувся, бо звик до базера й риби. Однак, коли йдеться про таку розумну тварину, як дельфін, таке пояснення далеко не вичерпне. Адже Білл міг би подумати, що він обійдеться без вашої риби, бо її в морі не бракує…

Морлі кинув на Сі поважний погляд.

– Я теж ставлю собі таке запитання, містере Сі. І ось моя відповідь: дельфін – тварина товариська, вона не любить самотності. Вона живе в морі з родиною, яка належить до певної групи. Ця група, очевидно, має свою морську територію, яку вона ніколи не залишає. Крім того, вона, певне, має свою ієрархію, свою організацію. Уявіть, що Білл утік би від нас. Куди б він пішов?

– Він розшукав би іншу групу.

– Це не так просто. Він не зовсім певний, що та група прийме його до себе.

– Розумію.

– А до Пойнт-Мюгю він звик. Тут про нього піклуються, його годують, граються з ним. Він знає нас.

– Хочете сказати, він повернувся тому, що ви міцно заволоділи його прихильністю.

– Так, – відповів Морлі, – саме це я маю на увазі. Тепер ми – його родина.

* * *

"З Вашінгтона до Лос-Анджелеса, з Лос-Анджелеса до Майамі, з Майамі до Сіетла. Який абсурд, яке марнотратство часу, сил, грошей, скільки морочив я собі голову. І лише тому, що ці негідники забагли погратися зі мною в жмурки. Тиждень, цілісінький тиждень я мусив борознити американський континент, плигати з літака на літак, з готелю до готелю, з одного дослідного центру до іншого, щоб з такими труднощами, краплю за краплею, зібрати відомості, які вони могли б мені дати за якусь годину. Я все зважив і можу розповісти про ваш "шедевр неглибокого аналізу" й про вашу глибоку дурість, джентльмени.