Тварина, обдарована розумом - Сторінка 5

- Робер Мерль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я дуже засмучений, однак мушу їхати, бо захворіла моя мати". І відтоді ніякої чутки від нього, жодного слова не написав. "Мої листи поверталися назад, телеграми залишалися без відповіді. Клятий злодюга!" – Хвиля гіркоти підкотилася їй до грудей, ніби в них прорвався якийсь гнояк, у роті також згіркло. Відчула гострий біль трохи вище правої перси. Відтак біль ущух, жінка випросталася, підвела голову й зиркнула на Севіллу так, ніби вона ніколи його не бачила. "Звірі! – помислила вона презирливо. – Всі, всі…"

П'ятдесятирічна жінка з пофарбованим у червоне волоссям підвела руку й сказала:

– Чи може дельфін стати свійською твариною?

Севілла лагідно подивився на неї. Ні, він немарно витратив стільки часу, коли б навіть його слухала тільки ця жінка.

– Ваше запитання цікаве, але передусім треба визначити, як розуміти поняття "свійська тварина".

– Гаразд, спробую дати визначення, – захоплено відповіла жінка. – Скажімо, це та тварина, яка погоджується, аби її годувала людина.

– О, ні, – заперечив Севілла, – майже всі полонені тварини охоче беруть їжу з рук людини, навіть лев, тигр, удав… Я би мовив, тварини можна вважати за свійські ті, які дозволяють людям доторкатися до себе. Саме цим відрізняються свійські тварини від приборканих. Приборкана тварина поводиться мирно тільки із своїм приборкувачем, проте ненадійно. А ця ненадійність може сприяти будь-якому нещасному випадку. До того ж є кілька ступенів у прирученні тварин. Ось, наприклад, велика рогата худоба: корова цілком приручена, а з бугаєм справа інша. 1 я вважаю, що поняття "свійські тварини" так можна визначити: це такі тварини, що вільно дозволяють людям доторкатися до себе.

– А мені здається, – озвалася червонокоса жінка, – що це визначення може підійти й до приручених тварин.

Севілла трохи помислив.

– Приручена тварина – це тільки поодинокий індивід. До свійських належать роди цілком приручених тварин.

– У такому разі, – жваво загомоніла жінка, – дельфін ще не є свійською твариною, бо більшість дельфінів перебуває у дикому стані.

– Та коли їх тільки-но впіймають, – мовив Севілла, пильно подивившись на неї, – вони робляться приязними. А втім, – додав він згодом, – нині ставиться завдання приручити новий рід тварин. Проте якщо колись людина зуміє порозумітися з дельфіном за допомогою слова, тоді доведеться вважати його не за тварину і налагоджувати з ним нові стосунки.

– На жаль, може, то будуть стосунки господаря з рабом.

– Сподіваюся, що ні, – схвильовано заперечив Севілла.

Жінка похитала головою й усміхнулася йому. Севілла теж посміхнувся їй і сумно помислив: "Нічого дивного, під отим уфарбованим волоссям – непоганий мозок. Шкода, що пін не в голові південки. Ту я вже вивчив, наче сам її створив: фатівство й пиха, інфантильність і самозакоханість, її неї вельми багато солодкої хтивості, їй подобається, коли її голублять Боже мій, чому я захопився отим шматком бездушного м'яса? Ну й нікчемне моє прагнення, ота гарячка, мана до іншої статі!" (Вся Севіллина родина – католики, його мати щоранку ходила з обома хлопчиками на месу, вони служили священикові в хорі, а вона оббивала собі коліна численними припаданнями на підлогу. Мати а ненавистю молилася за спасіння душі свого колишнього чоловіка, що жив тоді в Майамі з кубинкою).

Кощава дівчина підвела руку, але американка ірландського походження випередила її:

– Ви нам сказали, що морське міністерство США зацікавилося вашими дослідами: невже – дельфіни могли б пригодитися й у військовій справі?

Севілла ледь вловимо збентежився, однак з його обличчя не зійшла усмішка.

– Таке запитання, – відповів він награно, – слід поставити комусь з адміралів. – (Сміх).

– Все ж таки можна гадати, – не вгавала ірландка, – що зацікавленість морського міністерства США зовсім не випадкова.

– Я не знаю планів морського міністерства США, – відказав Севілла. – Скажу лише одне: поліція використовує собак, а чому б флотові не використати дельфінів?

– Отже, судячи з ваших слів, виходить, що дельфіни нічого не варті. Адже ви поставили їх на один щабель із собаками.

Він пильно подивився на ірландку. У неї голубі очі, мов дві незабудки, надто холодні, простодушні й непокірні. Її легко можна було уявити в Римі за часів Нерона; зодягнена в довге біле вбрання, вона живцем згорає на хресті, але не зрікається Ісусової віри.

– Ви маєте слушність, – погодився Севілла. – Від них слід чекати інших послуг. Та я не можу сказати вам, яких саме. То не моє діло. І я не хочу робити здогадів.

– Я вважаю, – сказала ірландка, – що ви вже тепер мусите потурбуватися про практичне застосування своїх наукових відкриттів, аби пізніше не жалкували, коли вас клястимуть.

Хтось у залі заворушився, місіс Джеймсон насупилася.

– Не треба перебільшувати, – сказав Севілла, махнувши рукою. – Наші милі дельфіни не мають нічого спільного з водневою бомбою.

Деякі жінки посміхалися, а обличчя ірландки залишилося поважним, засмученим й заклопотаним.

– У мене склалося враження, – озвалася Джеймсон, – що тут хтось давно просить слова. Міс Андерсон, вам слово.

Кощава дівчина здригнулася, її окуляри сповзли аж на ніс. Вона поправила їх надміру великим указівним пальцем, виставила вперед плоскі груди й прикипіла до Севілли пильними очима.

– Вимовили, – поважно й старанно вела вона, – що дельфіни розмножуються в таким же спосіб, як і решта ссавців. Але мені здається, що всі ці процедури – парування, народження й плекання – проходять з труднощами, бо вони відбуваються у воді у висячому положенні й, безперечно, інколи серед великих хвиль. Може, ви уточните…

Підвелася місіс Джеймсон.

– Я пропоную, – сказала вона чемно, – не зловживати більше терпінням професора Севілли. Ходімо до сусідньої кімнати, там вип'ємо з ним холодного напою.

ІІ

У цій кімнаті нема ні часопису, ні папірця, лише три крісла, столик з попільничкою й на вилощених стінах три гравюри, на яких зображено океанські яхти із піднятими нітрилами в розбурханому морі. Сі зажурено подивився на вітрильники і відчув не гострий, але невгамовний біль у шлунку. Здавалося, що той біль виникав не в самих нутрощах, а десь під шкірою черева. Цей біль пронизував його усього аж до серця. Сі подумав, коли б він мав змогу лягти, здійняти вгору ноги й розслабити м'язи, то біль угамувався б. Але то не був справжній біль, а якийсь невиразний, нестерпний щем. Сі вдавалося його затамувати н собі на якусь годину, коли зосереджувався на чомусь іншому. Проте потім біль знову дошкуляв йому, навіть уночі. Від нього не спалося, голова йшла обертом, нерви напружувались.

Сі опустився в крісло, замружив очі.

Тієї ж миті він згадав, як білява голова Джонні ковзнула по його руці. Джонні весь здригався, губами, що судорожно тремтіли, хапав повітря. Раптом ноги Джонні сіпнулися, і це був кінець. Джонні і він лежали на рисовому полі, над ними бриніла хмара блідо-рожево-лілових москітів, свистіли кулі й вибухали міни. Один "джі-ай"[6] мовив позаду мене: "Цей вже одержав своє". Довелося чекати ночі, щоб вертольоти змогли приземлитися. Санітар з вертольота позабирав у загиблих розпізнавальні номерки. Його погляд зустрівся з моїм. Він був сумний і пригнічений. Санітар затис у жмені номерки й мовив: "Уже не вистачає місця. Аж десять американців".

– Дозвольте відрекомендуватися, – пролунав чийсь голос. – Я – Девід Кейт Адамс. Містер Лоррімер чекає на вас.

Перед Сі стояла людина років сорока, висока, худорлява, з довгобразим обличчям, чорними, глибоко запалими очима, звивистими губами.

– Радий познайомитися з вами, містере Адамс, – сказав Сі. Вони мовчки покрокували вузеньким коридором. Потім увійшли до якогось кабінету.

– Я радий бачити вас, містере Сі, – мовив Лоррімер. – Прошу сідати.

Сі здалося, що усмішка на Лоррімеровому обличчі така удавана, наче маска.

– Дозвольте запалити, – сказав він бадьоро і, підвівшись, простяг через письмовий стіл Лоррімерові коробку з сигарами. Лоррімер швидко зміряв його поглядом: рум'яне обличчя, черстві очі, сердечна й водночас удавана усмішка.

– Ого, "Апманн"! – вигукнув Лоррімер.

Сигари в коробці лежали дуже щільно, й Лоррімер не зумів добути ту, що була йому до вподоби. Сі посміхнувся, опустив повіки й професійним поглядом жваво оглянув стіл. Напевне, вони вмонтували мікрофон у різьблені ніжки стола, бо на ньому ні книжки, ні записника, ні самописки. Ця пустка відразу впадала в око, як і вродливе байдуже Лоррімерове обличчя. Сувора елегантність, струнка постава, чорний чуб з привабливою сивиною на скронях, благородні зморшки, орлиний ніс – справжнісінький актор. Сі, тримаючи руку над столом, люб'язно посміхався Лоррімерові. "Він один з отих мерзенних бостонських фанфаронів, що вимовляють "а" на англійський манір", – мислив Сі.

– "Апманн"! – заговорив Лоррімер, розминаючи тендітними пальцями сигару. – Ви дістаєте ці сигари через Париж, містере Сі?

– Мушу здивувати вас, містере Лоррімер. Я одержую їх безпосередньо з Гавани.

– Отже, – мовив Лоррімер, звівши вгору одну брову, – наша блокада нічого не варта.

– Я не сказав би цього. – І він спитав Адамса: – Містере Адамс, чи не бажаєте запалити "Апманна"?

– Дякую, я не палю.

– У мене така служба, – сказав Сі, – що іноді я маю стосунки з людьми, які їздять на Кубу й повертаються звідти.

– Розумію, – промовив Лоррімер і похнюпився.

Сі посміхнувся. З його бадьорого білявого обличчя не сходила тінь веселої вдачі й поважності, це сприяло його кар'єрі. Лоррімер, зосередившись, дістав з кишені ножика й заходився витонченими жестами дбайливо обрізати круглий кінець сигари. "Я не сподівався, що він кінець сигари підкусить зубами і сплюне на килимок, однак цей його ритуал дратує мене. Він не звертає на мене уваги, розважається. Він знає два способи служити Сполученим Штатам: один – свій, шляхетний; другий – мій, мерзенний. Заприсягаюся, цю вирізьблену з слонової кістки сигарничку він дістав безпосередньо в Гонконгу. А запальничка? Вона золота? Ні, ні, то звичайнісінький залізний каганець, що йому подарував приятель англієць під час війни. То – своєрідний зразок чудового сувеніру й вишуканої вбогості". Сі відвернув голову й подивився у вікно. Там, під кленами, котила свої брудні, шоколадної барви, води Анакостія.