Тварина, обдарована розумом - Сторінка 3

Але застерігаю, не чекайте від мене чогось сенсаційного, нечуваного. Наукові дослідження розвиваються повільно, а дельфінознавство взагалі тільки зароджується.

– Американці, – вів далі Севілла, – славляться любов'ю до тварин і пристрастю до їх вивчення. Та, безперечно, вже десять років жодна тварина не викликає в нас такої цікавості, як дельфін. Його найбільше й вивчають. Морське міністерство США та різні державні агентства витрачають щороку великі кошти на фінансування діяльності багатьох загонів дослідників, одним із яких я маю честь керувати. З іншого боку, різні приватні фірми, такі як "Локхід-Каліфорнія-компані" або "Сперрі-Джіроскоуп-компані", також фінансують досліди з дельфінознавства. Я не маю змоги навести достеменні цифри, однак не здивувався, коли б мені сказали, що загальна сума, котру щороку виділяють ці фірми й державні агентства, нині становить п'ятсот мільйонів доларів. – (Велика зацікавленість).

Севілла помовчав трохи, аби слухачки змогли осягнути значимість цієї цифри.

– П'ятсот мільйонів доларів, – заговорив Севілла, – це дуже багато. Та я певен, дельфін заслуговує цього. На прохання голови вашого "Клубу" – (розважливо) – розповім вам, чому дельфін став найдорожчою твариною в Сполучених Штатах і чому його найбільше вивчають. Не гнівайтеся на мене, що передусім скажу вам кілька слів про його фізіологію. Дельфін не риба, а китоподібна тварина. У нього немає зябр, зате є легені. Щоб дихати киснем із повітря, дельфін виринає на поверхню води. Риба, як і всі так звані холоднокровні, завжди має таку температуру, як і її середовище: крижану в водах Антарктики й теплу в Карибському морі. Дельфін – тварина теплокровна, у нього температура стала й не залежить від температури води. Ось чому він, як і кит, має прошарок сала, що захищає його від холоду. Цей прошарок, обтягнений гладенькою шкірою, схожою на гуму, й надає його. статурі витонченої округлої форми, що дозволяє йому швидко пережуватися в воді. Дельфін не відкладає ікри, як риба. Він – ссавець і має спільний для усіх ссавців спосіб розмноження – (велике зацікавлення): парування, вагітність, народження й годування грудьми малят. Ці процеси в дельфінів мальовничі й видовищні, бо відбуваються у воді, проте фізіологічно не становлять ніякого винятку, й я не маю наміру їх описувати – (приховане розчарування). – Згідно з деякими характеристиками його анатомії, ймовірно, що дельфін у сиву давнину жив на землі, а море для нього – середовище, до якого йому доводилося пристосовуватися. Й він пристосувався чудово. Наведу лише такий приклад: швидкість його плавання перевищує швидкість більшості риб.

Чому американська наука так цікавиться цим морським ссавцем? – говорив Севілла поважним голосом. – Він має ту ознаку, що її ми, люди, називаємо розумом, його розум дуже близький до нашого, навіть настільки, що ми за аналогією можемо зрозуміти вчинки дельфіна.

Севілла помовчав хвильку, оглянув аудиторію й подумав, чи не почав він приголомшувати слухачок.

– Усі китоподібні тварини, – вів далі, – розумні. Й коли ми з усіх китоподібних обрали, як об'єкт для вивчення, дельфіна, то лише тому, що він найменший і, я сказав би, податливіший, ніж його родичі – кити, кашалоти й касатки. "Tursiops truncatus", якому ми надаємо перевагу, не перевищує трьох метрів довжини. Середні дельфіни завдовжки два з половиною метри й важать сто п'ятдесят кілограмів. Їх легко перевозити в авто або на літаках. Дельфін може жити в звичайнісінькому плавальному басейні, й хоча за ним треба добре наглядати, утримання коштує недорого: якихось дванадцять кілограмів риби на день. А через свою незвичайну лагідність дельфін – ідеальна тварина для досліджень. Лагідність не є його слабкістю. Він може одним ударом могутньої щелепи вбити велетенську акулу. До того ж у нього є два ряди дуже гострих ікл, їх аж дев'яносто. Він зумів би перекусити руку або ногу кожному, хто його ловитиме. Та за людської пам'яті ніколи ще він не обертав своєї зброї проти людини. Зауважую, більшість домашніх тварин, коли їм спричинити біль, кусаються або дряпаються. А дельфін терпить, не чинить опору, не загрожує. Можна гадати, що він доброзичливо ставиться до людини. До речі, з давніх-давен шукає він зв'язків з людьми, особливо з дітьми. Коли люди його зловлять, він швидко звикає до них і радо сприймає їхні пестощі.

Севілла замовк. В очах слухачок уловив якесь зворушення. Бувши й сам другом тварин, він відчув, як його охопила радість. "Ми добрий народ", – подумав він.

– Альперс, – відтак заговорив професор, – розповідає захоплюючу історію про лагідність дельфіна. На Різдво 1955 року в Новій Зеландії неподалік від пляжу Опононі з'явився дельфін, або ж, достоту кажучи, дельфінка. Вона приєдналася до купальників і, на здивування всіх, почала гратися з ними. Їй особливо сподобалися діти, й вона терпляче дозволяла їм бавитися з собою. Коли їй кинули м'яч, вона вхопила його зубами й жбурнула високо вгору поперед себе, відтак і сама пруднулася вперед. Там, де мав упасти м'яч, зупинилася і впіймала, не давши йому плюхнутися на воду. Дельфінка гралася в гру, котрої ніхто ніколи не вчив. Притиснула м'яча собі до черева, пірнула з ним у воду й там, у глибині, випустила його. Потім, коли м'яч знову злетів над плесом, дельфінка кинулася туди, де він мав упасти. Стала навдибки й тієї миті, коли він опускався на воду, щосили вдарила його хвостовим плавником, наче крикетовим билом. Коли ж у неї відібрали м'яча, розшукала на морському дні пляшку з-під пива й поставила собі на писок… Отже, вона не тільки гралася з дітьми, а розважала їх. Слід додати, що слава про Опо – так діти охрестили дельфінку – облетіла всю Нову Зеландію: дивитися на неї приїздили з усіх куточків острова й сусідніх острівців. Очевидці розповідають, що вони були свідками такого дива. Лагідність тварини передалася людям. Щовечора на пляж сходилися зовсім незнайомі між собою люди и не соромилися звертатися один до одного по допомогу та робити один одному послуги. Соціальні й расові тенета зникли. Опононі стало селом дружби.

Місіс Джеймсон задрімала, та слово "соціальний", за яким зразу ж ішло – "расовий", збентежило її. Жінка раптом випрямилася на низенькому стільчику, зціпила зуби, зиркнула на Севіллу суворо й полохливо, наче хотіла його попередити, що він став на небезпечний шлях.

Але Севілла не помітив цього. Він надто захопився розповіддю.

– Я хотів би, – мовив він, і його темні очі спалахнули ніжністю, – розповісти більше про нахили, приязні. у дельфінів, та це не є темою моєї лекції. Проте хочу признатися, дуже пишаюся, що присвятив своє життя вивченню цієї чудової тварини. То справді чарівний, розумний, привабливий і щирий компаньйон. Я прихопив із собою фотографію одного мого дельфіна, – сказав він, добуваючи з течки фотокартку, й подав її місіс Джеймсон, – і не можу стриматися, аби не показати її вам. Він саме грається в басейні з моєю асистенткою Арлеттою Лафей (вона канадського походження, тому в неї французьке прізвище). На фотографії добре видно контури рота. Маю на увазі дельфіна… – (Сміх). – Рот у нього широкий, звивистий, куточки підняті вгору. Через таку особливу форму рота здається, ніби дельфін завжди сміється, причому сміється кокетливо. Справді, – провадив далі професор, доки фотокартка йшла між слухачками, – це враження не оманливе: дельфін – найвеселіша тварина, найпустотливіше поріддя.

Севілла перечекав, доки йому повернуть фотокартку й замовкне шепіт.

– Я сказав, що дельфін дуже розумний. Тепер хочу розповісти, як ми дійшли такого висновку. Перша ознака: вага мозку. В середньому мозок у дельфіна важить 1700 грамів, у людини – 1400 грамів, у шимпанзе – 350 грамів. Ці цифри дають змогу судити про здібності дельфіна, однак поки що важко достеменно їх визначити. Нині, здається, вже не застосовується зіставлення ваги мозку до загальної ваги тварини, що хотіли використати окремі дослідники, намагаючись зробити порівняльно-розумову класифікацію людини, дельфіна, мавпи й слона. Анатомічне вивчення переконливіше. Особливо, коли ми вивчаємо дельфіна. Його мозок, як і людський, комплексний, щільний і багатий на клітини. Вражає дивовижна схожість дельфінового головного мозку з людським, особливо високий розвиток мозочка та кори мозку.

Севілла замовк. Розмірковував, чи не варто з'ясувати, що таке мозочок та кора мозку? Глянув на Джеймсон. Вона принишкла і, примруживши очі, про щось думала, її більше не турбувало те, чи дохідливою мовою говорить лектор.

– Ще є одна підстава вірити в розум дельфіна, – говорив Севілла, – це його поведінка. Вам відомо, як багато розвелося океанаріумів у Сполучених Штатах, який великий успіх мають вистави за участю дельфінів. Коли вам бодай раз випадало бачити таку виставу, то погодитеся зі мною: в дельфінових штукарствах нема нічого спільного зі звичками циркової тварини. Остання є рабинею, її карають, коли вона виконує незадовільно, й заохочують за сумлінне виконання; вона є сліпцем, автоматично підкоряється людині, що її віддресирувала, й тільки їй. Дельфін також приймає заохочення, бо воно є елементом гри, зате не любить покарання. Він охоче виконує свої фіглі з будь-ким, аби тільки йому давали правильні сигнали. До того ж він розважається, любить працювати, втішається оплесками. Людина, що навчає дельфіна фіглям, – його друг, а не приборкувач. Наприклад, його вчать ловити зубами м'яч, виплигувати до половини свого зросту з води й дужим помахом шиї жбурляти м'яч у баскетбольний кошик, що над басейном. Як тільки дельфін збагне, чого від нього вимагають, не треба його підстьобувати, він сам виконує ці вправи. Виконує їх доти, доки не виправить свою помилку. Дельфін не тварина, яку дресирують, а атлет, що тренується. Переконатися, що дельфін – розумна тварина, можна ще й під час його розваг. Відомо, що дельфін зачаровано милується грою своїх малят. Поважність і пустощі, статечність і незграбність – отака суміш у його іграх. Але в цих іграх таїться щось інше. Якось молодий дельфін побачив, що, коли пеліканову пір'їнку кинути під кран, з якого тече вона до басейну, її підхоплює течія й несе до іншого берега, а він кидається навперейми їй.