Тварина, обдарована розумом - Сторінка 2

Він теж такий волохатий, уявляла вона, як і її небіжчик Джон, що нагадував горилу, бо обростав волоссям навіть на спині, а на грудях у нього буяло густесеньке руно. Цей також з отих справжніх латинян, що впадають за жінками.

– Містере Севілла, ви іноземець?

– О ні, я чистий американець, але мій дідусь по татові народився в Галісії.

– В Галісії? – перепитала вона, звівши брови.

Севілла зиркнув на неї і чемно усміхнувся. Вона – викапана риба меру: в неї достоту так, як у меру, гидливо відвисла нижня губа, погляд пильний і тупий.

– Галісія, місіс Джеймсон, – іспанська провінція.

– Як це романтично, – мовила вона, клацнувши замочком ридикюля.

Джеймсон образилась про себе: в ньому справді є циганська кров. Джеймсон знову повернулася ліворуч і стала розглядати Севіллу. Красиві руки, очі темні, чорний чуб на скронях посріблений. Авжеж, оті нікчеми закохаються в нього. Та, дасть бог, ця лекція недовго триватиме.

Місіс Джеймсон відчула біль трохи вище правої перси, однак вгамувала бажання просунути руку під блузку й помацати, як під шкірою котиться гулька, мов лісовий горішок, що, либонь, і називалося смертю. Мерфі завжди заспокоював її. Але то й було його ремесло – заспокоювати: "Нічого страшного, місіс Джеймсон, не хвилюйтесь". Голос у нього грудний, погляд проникливий, а сам з виду терплячий і зморений. Вона нахилилася вперед, зажмурила очі, спиною в неї покотилися горошини поту. Вона жахнулася, мовби чекала смерті. А перегодя випростала спину, звела вгору вії, з-за яких визирали сталево-сірі очі, які стрибали, мов маленькі налякані звірки, і затисла в руках ридикюль, що лежав на її колінах. Гаванська шкіра сидіння, виголена Уїльямова потилиця – все на місці. Господи, було б несправедливо, якби місіс Джеймсон, удова Джона Б. Джеймсона, померла. Їй пригадався Джон. Весь блідий, він дивився на неї налитими кров'ю очима. Потім удихнув у себе повітря з страхітливим свистом у грудях і, звалившись ниць, сконав. "Правда, господи, він пив, багато палив, був хтивим". Місіс Джеймсон здавалося, що вона – втілення шляхетності, в світло-голубій сукні, розмережаній дрібними квітами, важно сидить у гірському монастирі, й леви сумирно лежать біля її християнських ніг. Підвела голову, вип'яла нижню губу, аби приховати своє подвійне підборіддя. Розкрила ридикюль, дістала з нього заклеєного конверта, мовчки подала Севіллі.

– Дякую, – сказав той. Його смагляве обличчя почервоніло, темні очі закліпали. Севілла притамував бажання сховати конверта до кишені, а розважливо грався ним, наче якоюсь дрібничкою, що він, коли встане з оцього сидіння, обшитого гаванською шкірою, міг навіть викинути.

– Дехто з наших лекторів полюбляє, аби їм платили готівкою, – мовила вона безбарвним голосом.

– О, це дрібниця, місіс Джеймсон, – пробурмотів Севілла.

Маріанна, його дружина, коштувала дорого. Він платив їй нечувані аліменти. "Люба моя, – мовила Маріанна, показуючи подрузі своє нове помешкання, – і не повірили б, що ці гроші дісталися мені дивом". Проте справжнє диво була вона: на позові поставила страшенні вимоги й безсоромно лукавила. Їй дісталося чимало. Покладіться лише на святенниць, вони з кров'ю висмокчуть з вас останній долар. Севілла гнівно подивився на місіс Джеймсон. На рік вона має на витрати сто тисяч доларів. Що ж вона робить з ними? її чоловік помер, щоб збагатити свою дружину. Одне життя обірвалося задля іншого нікчемного. Яке безглуздя!

– Ви одружені? – спитала місіс Джеймсон.

Той коротко відповів:

– Розлучився.

– Є діти?

– Двоє.

Вона втупилася осудливими очима в Уїльямову потилицю.

– Чи не думаєте, – мовила вона гортанним голосом, – що то велике лихо для дітей бачити, як розлучаються їхні батьки?

– Думаю, місіс Джеймсон, що то велике лихо для дітей жити в сім'ї, де немає злагоди. Тяжке руйнівне лихо, бо воно повторюється щоднини.

– Я зовсім іншої думки, – мовила місіс Джеймсон, клацнувши замочком свого ридикюля.

– Отже, між нами виникла незгода, – зауважив Севілла.

Уїльям переставив пухленькі руки на кермі, зиркнув у люстерко і побачив своє байдуже обличчя. "Стара шкапа, – мислив він, – завжди докучає людям".

– Скільки вам років?

Севілла обернувся до неї.

– П'ятдесят два.

Чемно відповівши, Севілла відчув гнів. Завжди принижуєшся перед усіма задля ґречності, а вони користуються цим і кепкують з тебе.

– Мій чоловік, – озвалася місіс Джеймсон, – помер у п'ятдесят чотири роки. То була чудова людина. Слава богу, ми складали з ним дружну пару. Я ніколи не порушувала звичаїв світської дами, лише жалкую, що мало зазнала втіхи за його життя. Джон щодня йшов на завод удосвіта й намагався не будити мене. А коли повертався, – він, сердега, завжди пізно приходив додому, – не заставав мене вдома… Ви не скаржитеся на своє здоров'я?

– Ні, – відповів Севілла. Він був обережний, невдоволений і збуджений.

Місіс Джеймсон замовкла. Знову трохи вип'яла губу. Відповідь не дала їй нічогісінького на оте її безпідставне запитання. Зараз вона уподобилася курці, яка, випорпавши з землі шматочок скла, здивовано вибалушилася. Запанувала мовчанка. Жінка примружила очі, забувши про Севіллу. Він для неї не більше як річ, яку, використавши, вона збиралася покласти на те місце, звідки взяла. Місіс Джеймсон зітхнула. "Клуб", головування в ньому, численні лекції – який то клопіт! А час збігав, минала щороку весна. Скільки весен у її житті минуло!

"Кадилак" сповільнив ходу, повернув за правий ріг і повільно мчав вузенькою доріжкою, обабіч якої зеленіли кипариси. Заскреготіли гальма.

– Професоре, прошу вас, розраховуйте не більш як на сорок хвилин і розповідайте зрозуміло.

* * *

Місіс Джеймсон кивнула Севіллі на великий фотель з обшитими червоним оксамитом підлокітниками. Він став обличчям до слухачок: сорок пар очей дивилися на нього. Професор злегка вклонився й сів. Подушка під ним осіла м'яко, й він до половини пірнув у ній. Намагався випростатися, але не міг одірвати стегна від подушки. Сподівався, що йому запропонують сісти на стілець за столом, на якому зміг би розкласти записники. Проте тут не було нічогісінько, навіть маленького столика. Пірнувши в чистий оксамит, Севілла відчув, як ця розкіш паралізує його. Не хотів спертися на підлокітники – занадто вони низькі. Більш того, навіть не міг покласти собі на коліна аркушик паперу з планом. Встромив руку в кишеню, трохи завагався і вирішив говорити, не заглядаючи до записника.

Сорок різних за віком жінок сиділи півмісяцем навпроти професора й дивились на нього. Севілла також стримано зиркнув на них і усміхнувся. То була вельми чарівна, невимушена й молодеча усмішка, на яку він – Севілла це знав – міг покластися. Але ніхто не відповів. Він бачив перед собою байдужі обличчя. Жінки дивилися на нього незлобливо, але й незичливо. Хоч він тут і єдиний чоловік, та це не давало йому жодних переваг. Севілла вдруге розважливо зміряв поглядом слухачок і відразу збагнув, чого варті вони: члени "Клубу" збиралися раз на тиждень слухати лектора й показатися на людях. Для такої високої мети не мало значення, хто був лектор – чоловік чи жінка. Ось чому "Клуб" і сприйняв його цілком байдуже.

Севілла здогадався, місіс Джеймсон, що стояла праворуч од нього з аркушиком паперу в руці, приготувалась розповідати його біографію. Жінка дивно змінилася: говорила про нього солодкими й барвистими словами. Сяючи всіма християнськими чеснотами, наділяла ними й Севіллу. Вона анітрохи не втрачала оптимізму. В її очах усе було чудове й чисте: Америка, штат Флорида, "Клуб", пишне містечко, де він виник, члени "Клубу", його голова, лектор. "Сердеги, їхні чоловіки, – подумав Севілла, – що вони роблять зараз? Невже й грошей дають своїм жінкам на таке дозвілля? Зрештою, чом би ні? Адже вони могли б робити щось гірше. Цей "Клуб", либонь, робить їм честь, а може, й нам усім – усій нації".

Поки місіс Джеймсон хвалила його, перед Севіллою виразніше вималювалися жіночі обличчя. Три, ба навіть чотири з них були вродливі: одна миловидна руда американка ірландського походження з молочно-білим обличчям і зеленими очима; єврейка з правильними рисами, досить імпозантна й струнка; молода жіночка – певне, походила з якогось південного штату – з овальним смаглявим і вельми делікатним обличчям, ніжними чорними очима. Вона повільно й звабливо опускала вії, коли дивилася на професора. Інші жіночки, вродливі й елегантні, були непривітні, заклопотані й невдоволені собою. "П'ятдесят із зайвим років – це тільки огрядність, окуляри, оздоблені самоцвітами, й обмеженість", – Севілла затримав погляд на господині. Яка порожнеча, яке приховане лихо! Ніколи нестрашно було постаріти, працюючи, шукаючи поступу, але ж зовсім інша річ постаріти, проживши шістдесят або сімдесят років, не маючи ніякого заняття, не лишивши за собою жодного сліду. Й врешті-решт яке сміховинне алібі в цього "Клубу"! Сьогодні цим жінкам оповідають про дельфінів, за тиждень утовкмачуватимуть про Марселя Пруста, а за два тижні – про події в Південно-Східній Азії. Всесвітньої культури по сорок хвилин на тиждень. Усього потроху, наче у вечірній кав'ярні.

Місіс Джеймсон із вишуканою тактовністю й чемністю замовкла. Якусь хвильку вона, огрядна, з піднятим підборіддям, стояла нерухомо, наче статуя. Залунали оплески, Джеймсон уклонилася й, опустивши очі, сіла на низенького стільчика. Вона вміла добре і скромно поводитися вдома. Грілка, що її місіс Джеймсон прикладала до ніг, мала подвійну мету: надавала їй скромності й нагрівала ноги під час відпочинку.

– Ми слухаємо вас, професоре, – мовила Джеймсон вишукано й пустотливо, ніби знайшла власну форму ввічливості.

Вона сиділа спиною до членів "Клубу" і не поїдала більше їх сірими очима. Севілла бачив, що у багатьох слухачок цікавістю спалахнули очі й змінився настрій. Отож дарма подумав перше, що ці молодички нічим не цікавляться. Полегшено зітхнув і знову відчув себе чоловіком, ще раз приязно зиркнув на жінок і жваво загомонів:

– Ось уже кілька років дельфін є головним героєм багатьох статей, заяв, пророцтв, карикатур, мультиплікатів і сценаріїв для Голлівуду. Мені здається, що в мене вже просто нема чогось нового розповісти про нього. – (Заперечення). – Коли ви іншої думки й заперечуєте не з чемності – (Ні, ні!), – тоді я, наскільки зможу, намагатимуся щось розповісти.