Тварина, обдарована розумом - Сторінка 6

"Та хай їй грець, оцій їхній славетній річці. Врешті, й цьому застарілому їхньому способові мислити, й тим гарматам, що вкрилися мідянкою. В жерлі однієї з них – очам своїм не повіриш – пташине гніздо. Чудовий символ для клятого пацифіста! Ось чим наші гармати стрілятимуть по китайцях – ластівчиними гніздами!"

– Ну, містере Сі, – заговорив Лоррімер, затягшись димом сигари, – що я маю зробити для вас?

– Ми думаємо, – відповів Сі, – що час зацікавитися дельфінами взагалі, а не тільки американськими. Зрозумійте мене, я хочу сказати…

Лоррімер похилив голову.

– Оскільки я невіглас у цій галузі, – вів далі Сі, – то хотів би поставити вам кілька запитань.

– Запитуйте, – холодно відповів Лоррімер.

Сі схрестив ноги, у шлунку защеміло знову, він гнівно подумав: "Цей негідник обмацує мене очима, наче щипцями". Та відразу, ніби десь спалахнув тривожний сигнал, пін пересилував себе, й гнів одліг від серця. Сі навчився контролювати свої почуття, навіть гамувати їх. Подивився на Лоррімера, й за мить його рум'яне досвідчене обличчя привітно всміхнулося.

– Перше запитання: чи в Радянському Союзі цікавляться дельфінами?

– Авжеж. Там друкуються російською мовою наші праці.

Сі дивився на Лоррімера пильно й приязно. "Я не помилився, – мислив, – у нього бостонська говірка, вишукана інтонація, чітка вимова, вища фонетична елегантність".

– А як далеко вони зайшли зі своїми дослідами?

– Судячи з того, що вони друкують, – а друкують вони надто мало, – можна гадати, що вони пішли недалеко.

Сі подивився на Лоррімера.

– Якщо я правильно зрозумів, радянські вчені користуються нашими дослідами, а ми їхніми – ні.

Лоррімер посміхнувся. Коли посміхався, правий кутик верхньої губи надимався й перегинався – це надавало його фізіономії неабиякої зверхності.

– Це не така страшна річ, як здається на перший погляд. Ми ґрунтовно досліджуємо дельфінів. Таємниця на цій стадії не тільки зайва, навіть шкідлива.

– Чому?

– У США багато загонів учених вивчають дельфінів. Одних фінансують державні агентства, інших – великі приватні підприємства, такі як "Локхід". Дослідники тупцювали б на місці, коли б не розголошували своїх досягнень.

– Однак хіба не можна розповсюджувати публікації серед самих лише дослідників?

– Дуже важко. Нині в США налічується багато дельфінознавців. До того ж чимало зарубіжних дослідників у себе на батьківщині працюють на нас.

Сі потер собі носа.

– Вибачте, що повторююсь, але розголошення таємниць піде нам на шкоду.

– Зовсім ні.

– Чому?

Лоррімер підвів свою вродливу голову, наче чашу.

– Тільки наша країна спроможна витрачати щороку сотні мільйонів доларів на вивчення дельфінів. Більш того, наша країна єдина в світі, що фінансує сто п'ятдесят дельфінознавців. Кажу, сто п'ятдесят, не рахуючи дельфінознавців із союзних країн, яких ми також фінансуємо.

Трохи помовчавши, зиркнув на Сі й, не підвищуючи тону, мовив:

– Нас ніколи не наздоженуть.

– Навіть якщо ми про все писатимемо?

Лоррімер ледь помітно усміхнувся.

– У США постійно дотримуються певної перерви в часі між тим, коли вчені щось відкривають, і моментом розголошення цього відкриття.

– Це мене трішки заспокоїло.

– Я цілком вас заспокою. Прийде ще той день, коли, замість вказувати кожній лабораторії, що вона повинна й що не повинна публікувати, ми будемо змушені оберігати справжні таємниці.

– А коли це буде?

– Коли досягнення наших дельфінознавців можна буде використати на практиці.

Сі помовчав.

– Цей час ще не настав? – запитав він Лоррімера.

– Ні.

Лоррімер якусь мить вагався, однак Сі був добре натренований і умів не помічати таких вагань.

– Я зрозумів, – мовив повільно, – якщо одного дня ви зробите затемнення, то воно дорого коштуватиме всім і мені теж. Але, з іншого боку, я хотів би упевнитись, що завжди буду добре поінформований, причому вчасно, аби мати змогу порівнювати наші досягнення з зарубіжними.

– Ви одержуватимете інформацію, – сухо відповів Лоррімер.

Сі примружив очі й дивився на співрозмовника. "Проте з нас двох не він аскет, а я", – подумав про себе.

– Містере Лоррімер, – Сі пожвавішав, – а зараз я хотів би дізнатися про деякі деталі, які могли б надати моїй роботі певного напрямку. Що найбільше цікавить збройні сили у вивченні дельфінів?

Лоррімер зиркнув на Адамса й коротко відповів:

– Шкіра.

– Шкіра? – перепитав Сі.

Він перевів погляд з Лоррімера на Адамса й з Адамса на Лоррімера.

– У шкірі приховується велика таємниця, – додав Адамс трохи розважливо.

Сі знову дивився то. на одного, то на другого. Лоррімер подав якийсь невиразний жест своєю сигарою.

– Поясніть, Девіде, – сказав він прихильно.

– Містере Сі, – озвався Адамс, – що ви знаєте про дельфінову шкіру?

– Зрозуміло, нічого.

– А про його швидкість плавання?

– Мені здається, що вона дуже велика.

– Її вже виміряли, містере Сі. Вона може досягти тридцять вузлів на годину.

– Це чудово.

– Приголомшливо.

– А до чого тут шкіра? – спитав Сі перегодом.

– Дехто вважає, що дельфін розвиває таку швидкість завдяки своїй шкірі, – відповів Адамс. – Існують дві теорії з цього приводу: теорія Макса Крамера…

– Макса Крамера? – жваво запитав Сі. – Ви сказали; Макса Крамера? Фахівця з ракетобудування?

Адамс подивився на Лоррімера.

– Так, ідеться про нього.

– А що каже Макс Крамер? – спитав Сі і відразу замовк.

– Що дельфін насправді має дві шкіри. Внутрішня шкіра огортає прошарок сала, а поверхнева – прикриває дрібненькі вертикальні пори, наповнені губчатою речовиною, насиченою водою. Крамер утверджує, що саме в цій поверхневій шкірі полягає таємниця великої швидкості плавання дельфіна. Та шкіра дуже м'яка, еластична, дуже чутлива до найменшого тиску, вона вдавлюється й морщиться, коли потрапляє в турбулентні завихрення води.

– Я дозволю собі перебити вас. Що ви називаєте турбулентним завихренням води? – спитав Сі.

– Кожне тіло, рухаючись у воді або повітрі, утворює турбулентні завихрення, або ж, щоб ви зрозуміли, невеличкі вихори, які гальмують цей рух. Крамер запевняє, що поверхнева шкіра дельфіна гасить оті вихори завдяки своїй чудовій еластичності.

– Це – дотепне пояснення.

– Є ще одне. Дослідники встановили, що поверхнева шкіра дельфіна надзвичайно посічена безліччю кровоносних судин. Вважають, що нібито під час великої швидкості руху дельфіна в цих судинах відбувається приплив крові, яка виділяє багато тепла. Воно нагріває водяний прошарок, що огортає епідерму. Оте нагрівання нібито й гасить вихори.

Адамс зиркнув на Лоррімера і незабаром сказав:

– Розумієте, містере Сі, який практичний інтерес полягає в цих дослідах?

– О ні, – відповів Сі, – перепрошую, але я нічого не збагну.

Адамс знову глянув на Лоррімера й нишком посміхнувся.

– Гаразд, скажімо, що завдяки дельфінам нині легше можна зрозуміти, що в гідро-й аеродинаміці має значення не лише форма, але й поверхня. Завважте, коли б удалося розгадати таємницю дельфінової шкіри, тоді можна було б її виробляти в промисловості та огортати нею об'єкти, здатні пересуватися у воді й повітрі. Який був би виграш у швидкості!

– Маєте на увазі швидкість ракет?

– Не тільки ракет, а й літаків, підводних човнів, торпед.

Всі троє мовчали. Відтак Сі запитав:

– І це все?

– Усе, – відповів Адамс.

Сі наївно подивився на Адамса й Лоррімера.

– Я розчарований. Гадав, ви мені скажете, що дельфіни розмовлятимуть англійською.

– Містере Сі, – озвавсь Лоррімер, вип'яливши верхню губу, – не треба сприймати на віру того, про що пишуть журналісти.

– Невже й крихти правди нема в тій писанині?

Лоррімер плямкнув губами, що в іншої, менш вихованої особи, виглядало б, як гримаса невдоволення.

– Завітайте до доктора Ліллі, містере Сі, він вам про це розповість.

І подивився на годинника.

– Маю вам поставити ще два запитання, – люб'язно посміхнувся Сі.

– Прошу.

Лоррімер, піднісши вказівний палець правиці до губів, втупився очима в стелю.

– Чи правда, що дельфін чудово орієнтується у воді навіть навпомацки?

– Я чув і таке. Знову тиша.

"Мерзотник, – майнуло у Сі, – він чув і таке!"

– Останнє запитання. Чи справді можна приручити дельфіна?

– Як ви розумієте це приручення?

– Ось, наприклад, коли дресирувальник випустить дельфіна у море, а відтак за кілька хвилин покличе його, ні повернеться той?

– Наскільки я знаю, – мовив Лоррімер, – такої спроби ще не робилося.

Він підвівся:

– Вибачаюся, містере Сі, зараз у мене збори, я вже запізнююся.

Сі також підвівся.

– То я повинен вибачитися, бо забрав у вас багато дорогого часу.

– Девід вас проведе, – Лоррімер прощався усміхаючись. – До побачення, містере Сі.

Двері зачинилися. Вони йшли довгим коридором. Адамс узяв Сі під руку.

– Ну, – спитав, показавши головою праворуч, – як вам оцей старина?

– Трохи крутий.

– Гадаєте, що лише з вами?

– Так.

– Він крутий з усіма. – І додав: —Я не приховую, він вважає вашу розвідку марною.

Сі виструнчився, ніби щось його шпигнуло.

– Чому?

– Він сказав вам. На його думку, то не наше діло совати носа в радянське дельфінознавство. Воно ніколи не наздожене наше.

– Уявіть собі, – сказав Сі, – що в росіян з'явився геній, який зробив у дельфінознавстві вирішальний крок.

Адамс відчинив дверцята ліфта й пропустив уперед Сі.

– Старина сказав би вам, що ви відстаєте. Епоха геніїв, які самотужки робили сенсаційні відкриття з випадковою речовиною, минулася. Нині науковий прогрес потребує величезного вкладу капіталу й численних загонів дослідників – інакше кажучи, багато грошей Проблема кількості. Найбагатша країна неодмінно зробить найбільші відкриття.

– Ви цьому вірите?

– Так.

– Коли б я повірив цьому, – сказав Сі, – мені не залишилося б більше нічого, як зробити собі харакірі.

Адамс зареготав.

– Дякую, що ви мене провели, – провадив далі Сі. – Чи можу я вам зателефонувати, коли мені потрібна буде додаткова інформація?

– Прошу, – відповів Адамс, легко доторкнувшись долонею до його рамена.

Як тільки Адамс ввійшов до кабінету, Лоррімер жваво підвівся й пішов йому назустріч. Він зберіг свою позу гідності, однак ні на його обличчі, ні в його поведінці не залишилося ніякого сліду стриманості, що так дошкуляла Сі.

– Ну, яке в нього враження? – спитав Лоррімер.

– Ви трохи крутий. А я гнучкіший і водночас більш зговірливий. Наступного разу він звертатиметься до мене.