Українська Дивізія "Галичина" - Сторінка 27

Про придбання потрібних вагонів не могло бути мови, як про це повідомили транспортні управління. Ситуація на Східньому фронті в Австрії ставала щораз критичніша. Большевицькі танкові колони стояли за 40 кілометрів перед Марібором, тобто перед Дивізією. А сама Дивізія перебувала в місцевості з сильними й численними партизанськими загонами. Навіть якщо б виконати цей божевільний наказ, то все таки зброя й устаткування ніколи не доїдуть до свого місця призначення. А Дивізія мала силу 20 000 чоловік. Якщо її роззброять, вона стане немічною жертвою для кожного нападу — вона не зможе дати ані одного пострілу на свій захист. Роззброєння, до якого українці мусіли мати найгірші підозри, практично спричинить негайну ліквідацію Дивізії. У власному інтересі багато українців правдоподібно перейде на бік партизанів. Єдиний вихід — це домогтися скасування наказу.

Наступного дня командир Дивізії поїхав до польового командного пункту Гіммлера в Зальцбурґу. Тим часом боротьба проти партизанів на Погорї не зупинилася і очікувалося особливого розпорядження генерала Фрайтаґа з Зальцбурґу. У Зальцбурґу нічого про цей наказ не знали. Але після перевірки з головною квартирою Гіммлера, його підтвердили. Дивізія дуже обережно ставилася до всіх наказів, головне тих, що приходили від властей СС, бо вони дуже часто й радо користувалися так званими "наказами фюрера" або "наказами райхсфюрера". Очевидно, що до наказу про здачу зброї треба було ставитися з найбільшою обережністю. Все ж таки Дивізія мусіла тоді зупинити дуже успішну дію проти партизанів і приступити до приготувань здачі зброї та придбання засобів для її відтранспортування. Начальник штабу командного пункту Гіммлера в Зальцбурґу мав тим часом попросити самого Гіммлера про скасування наказу. [33]

Командування Дивізії старалося всіма засобами виграти час. Воно робило все можливе для зволікання виконання наказу. Одначе, при тому воно не думало про якийсь саботаж чи навіть відмову виконання наказу. Воно бажало добитися скасування наказу, який видано на основі невірних даних про становище в Австрії, а поспіх виконання його міг принести трагічні наслідки. Дивізія все ж таки сильна бойова одиниця, готова до боїв на фронті, що віддалений тільки на 40 кілометрів від її постою. Через фронтове становище зброя і спорядження Дивізії і так не осягнуть свого місця призначення, а сама вона залишиться на партизанському терені, здана на ласку долі. Командування Дивізії також відчувало обов'язок відстоювати інтереси українського вояцтва та охоронити його перед суворими заходами у такому скрутному становищі.

На тиск головного квартирмайстра групи армій "Південь", Дивізія підкреслювала, що вона зброю здасть, але тільки тоді, коли на станції будуть стояти потрібні вагони для її вантаження. На зброю і спорядження потрібно 38 потягів, а досі нема ні одного. Щойно тоді головний квартирмайстер побачив справжню картину речей і пообіцяв, що він цей наказ ще раз намагатиметься обговорити у головній квартирі сухопутних військ. Досі він думав, що тут ішлося тільки про один транспорт зброї.

Дивізія негайно повідомила телеграфом про свої застереження — у дуже виразній формі — всі відповідні начальства, включно з Гіммлером. Адже Дивізію можна виставити на певну загибіль. Часткові виправдання, що це тільки тимчасова здача зброї і що подібні заходи зроблено в усіх чужонаціональних частинах, не відповідали правді.

За кілька днів з групи армій "Південь" прибула до Дивізії спеціяльна команда для проведення роззброєння. На її вимогу Дивізія мусіла здати частину ручної зброї. Українці, як і німці, з жахом вислухали такі розпорядження, але врешті, мовчки, із сльозами на очах у деяких вояків, здали свої рушниці й кулемети.

Тим часом становище на фронті загострилося. Большевики підсувалися щораз ближче під Марібор. В тилах не було жадних резерв, і якщо Червона Армія прорве фронт на цьому відтинку, вона займе важливі комунікаційні та постачальні маґістралі Ґрац — Марібор та й тим самим переріже постачання на південь і південний схід. До цього не можна було допустити. Тому командування Дивізії на власну руку зробило деякі заходи для оборони Марібору. Дивізія стягнула свої полки ближче Марібору з наміром розбудувати оборонні позиції по обох боках міста, у загальному напрямі на схід, які на випадок потреби можна було б посунути ще далі на схід. Із зближенням кризи, артилерія і винищувально-протитанкові відділи займили позиції в Марібору. Курінь саперів розбудовував позиції в місті. Командир піхотного полку, який творив мостовий причілок перед Марібором, став комендантом Марібору, бо діючий комендант не підходив на пост бойового командира.

Самостійні заходи Дивізії принесли заспокоєння в районі Марібору. Про них вона повідомила 2-гу та 6-ту армії, які тримали фронт. Очевидно, з погляду тактичної доцільности, коли Дивізія дійсно мала б боронити Марібор, позиції її неправильно розміщені, їх треба було б висунути далі на схід. Але Дивізія мала здавати зброю і мусіла бути поблизу залізничої станції. Проте, вона могла вирушити на нові позиції на схід протягом дуже короткого часу. Покищо два піхотні полки вкопалися біля Марібору, а 31-ий полк ще перебував у південному відтинку району Дивізії. Тому що Дивізія ще далі перебувала у стадії переформування, вона підлягала безпосередньо команді тилу.

А щодо наказу про здачу зброї, то до Дивізії з великим поспіхом прийшов цілий ряд додаткових наказів від наступних командувань:

1. Райхсфюрер СС,

2. Польовий командний пункт райхсфюрера СС,

3. Головне командування сухопутних військ (Оперативний відділ),

4. Головне командування сухопутних військ (Генеральний квартирмайстер),

5. Група армій "Південь",

6. Група армій "Південний схід",

7. Команда ХVIII-ої військової округи,

8. Головне командування 2-ої армії,

9. Головне командування 6-ої армії.

У цій метушні деякі накази суперечали один одному. Деякі вищі військові командування вимагали перебрання зброї та спорядження для себе. Ясно видно було спекулятивні розпорядження деяких командувань, і зовсім не було сумніву про заплутаність всієї справи. А втім, тепер Дивізії дозволялося затримати 20% ручної зброї та 20% спорядження. На завваження, що 20% спорядження у різницькій і пекарській сотнях не вистачить для заготівлі м'яса і хліба, вище командування коротко вирішило, що Дивізія має здати все устаткування. А ніхто не подумав, як саме можна прохарчувати 20 000 вояків Дивізії. Командування Дивізії ані не думало виконувати такий безглуздий наказ. Воно відповідало за долю українців у Дивізії і цього обов'язку ніхто ще з нього не зняв.

Скупчення частин Дивізії навколо Марібору та розбудова оборонних позицій продовжувалася. Ці самостійні оборонні заходи вітають 2-га та 6-та армії. Курінь фюзилерів перекинено до міста Шпільфельду, де він мав завдання боронити перехід річки Муру. Штаб Дивізії тримав постійний зв'язок з своїми командирами частин на випадок несподіваного введення Дивізії в бої. Командири полків у свою чергу інформували про зміну становища усіх своїх старшин. Курінь саперів зайнятий розбудовою усякого роду застав.

Опір проти здачі зброї тривав далі. Дивізія вимагала, щоб найвищі чинники вирішили цю справу. Через загрозливе становище на фронті, вона повернула здану ручну зброю воякам, які прийняли її з великим задоволенням. Перебуваючи на оборонних позиціях, командування Дивізії вважало, що таке розпорядження було не тільки доцільне, але також необхідне.

Якраз в той час несподівано до Дивізії заїхали Вехтер, колишній губернатор Галичини, та полковник Бізанц, керівник Військової Управи. Вони приїхали пізно увечері, але Фрайтаґ не волів особливо улаштувати їх у своєму штабі й обговорити з ними всі подробиці ситуації, в якій опинилася Дивізія. Щойно під тиском начальника штабу він на це погодився. Ця подія трапилася 26 березня 1945 року. Вехтер і Бізанц були ознайомлені з фронтовим становищем, але нічого не знали про роззброєння Дивізії. Як виявилося, Вехтера приділено по втраті Галичини на спеціяльний пост в головному управлінні СС із завданням опіки над усіма чужонаціональними частинами. Отже, саме у відповідний час прибула до Дивізії людина, яка мала всі дані відстоювати її інтереси.

Вехтер негайно почав діяти. Він зв'язався з усіма вищими інстанціями, включно з Гіммлером. Він переконував ґавляйтера Уіберрайтера, що це буде в інтересі його области, яка є під загрозою, домогтися скасування наказу, а Уіберрайтер мав безпосередній зв'язок з Гітлером. Проте, все було даремно. Дивізія однак не здала зброї, бо на перевезення було тільки кілька вагонів, а сильне бомбардування станції в Марібору зовсім стримало залізничий рух на кілька днів.

Вехтер поїхав найближчого дня до головнокомандувача групи армій "Південь", генерал-полковника А. Лєра (Alexander Lцhr), щоб йому вияснити справу. Вехтер твердив, що, якщо Дивізія мала б бути знищена без зброї, тоді її доцільніше буде ввести у фронтові бої, до яких вона зовсім готова. Вехтера супроводив 1-ий старшина для доручень як фаховий дорадник. Через велику навалу праці в штабі, Фрайтаґ не погодився, щоб з Вехтером їхав начальник штабу, хоч про це його просили Вехтер і сам начальник штабу.

У штабах усіх частин Дивізії, не говорячи вже про дивізійний штаб, день і ніч тривала жвава діяльність. У зв'язку із загостренням фронтового становища, накази, розпорядження, запитування про здачу зброї та оборонні позиції чергувалися у швидкому темпі.

Тим часом Дивізія посувала свої оборонні позиції далі на схід і північ до річки Муру, щоб бути поблизу фронту 2-ої та 6-ої армій. У розвідувальних діях ворог відкрив мало відпорне місце стику обох армій і, спритно використовуючи його, прорвався через фронтову лінію. Дивізія не могла посунутися далі на схід на власну руку, але вона зайняла такі позиції, з яких легко було розпочати дії для замкнення прориву. Командири всіх підрозділів одержали накази розпочати розвідувальні дії, головне про шляхи підходу до району Ґляйхенберґу та Фельдбаху, в якому виникла фронтова прогалина. Вехтер повернувся з штабу групи армій з доброю вісткою, що головнокомандувач пообіцяв поклопотатися про введення Дивізії у фронтові бої.