Українська Дивізія "Галичина" - Сторінка 26

Тільки гарматний полк і курінь фюзилерів залишився на півдні для продовжування боротьби з партизанами. Вони вели успішні бої в районі річки Сави.

На південь від річки Драви Дивізія вела бої з партизанською бриґадою "Бахерн" (німецька назва гірської височини Погорє) і навела там порядок. Але до найбільшої дії, яку плянував Роснер, не дійшло через зміну становища на Східньому фронті. Роснер плянував повести наступ на центр Тітовського партизанського руху. Дивізія мала бути хребтом того наступу, керованого з району обабіч Любляни в південно-західньому напрямі аж до Трієсту. Це була би цікава, але ризикована дія.

Крім боротьби з партизанами та з нею пов'язаним бойовим гартуванням, інші роди навчання тривали далі за пляном. Найбільше уваги приділялося гострому стрілянню і вправам із зброєю. Для зміцнення дисципліни раз на тиждень відбувалася муштра, бо самозрозуміле, що старшини не могли мати великого дисциплінарного впливу на своїх підлеглих у бойових обставинах. Пляново відбувалися курси для підстаршин. Тільки тактичного навчання старшин не можна було продовжувати через велику розпорошеність підрозділів Дивізії та постійну боротьбу з партизанами.

У всій області Штірія-Карінтія помітна була велика активність альянтського літунства. Як винищувачі, так і бойові літаки, що вилітали з аеродромів в Італії, постійно перебували в повітрі. У погідні дні видно було, як важкі бомбовози летіли бомбардувати промислові центри в районі Відня. В районі Дивізії під час дня всі рухомі об'єкти на шляхах були під постійним обстрілом бриючих літаків, які спричиняли досить великі втрати в людях, конях і матеріялі. У всьому районі на південь від Ґрацу будь-який залізничий рух був неможливий у погідні дні, бо літаки негайно атакували та ушкоджували паротяги. Головні залізничі центри, як Ґрац і Марібор, були постійними пунктами дуже сильних повітряних нападів, які на декий час зупиняли рух. Простір залізничої станції у Марібору був цілком знищений. Для Дивізії призначено як накладну станцію, на південь від Марібору положену станцію, Праґерско (Pragersko, нім. Prager Hof), яка також була під постійним сильним ворожим бомбардуванням. В ясні ночі альянтські літаки скидали бойові припаси для партизанів Тіто.

В лютому 1945 року, згідно з пляном з'єднання всіх дрібних українських військових частин в Українську Національну Армію, до Дивізії прибув один охоронний курінь, зформований з українців з Волині, який раніше діяв на Волині й Холмщині. Його дотеперішній командир, штурмбанфюрер зброї СС, виявляв ознаки психічної хороби, був фантаст, і на командира військової частини не підходив. Покищо цей курінь не включено до Дивізії, а лиш затримано його як окрему одиницю. У той час сотник Макарушка мав докладно з'ясувати воякам характер Української Дивізії та пояснити їм, що вони включаються до української формації, щоб разом далі провадити боротьбу. Але командир куреня прохав, щоб він сам провів таку підготову, на що командування Дивізії погодилося. На жаль, сталося інакше, як було пляновано. В день, коли було запляноване парадне перебрання куреня Дивізією у супроводі оркестри та з національним українським прапором, до куреня поїхали найстаріший командир полку і начальник штабу. Але на квартирах куреня волиняків не застали. Дві третини куреня, разом з усією зброєю, вирядом, кіньми і возами, дезертирували. Виявилося, що командир куреня зовсім не поінформував своїх вояків про характер Дивізії та майбутні пляни щодо куреня. Між вояками ширилися різні чутки та у них створилося зовсім неправильне уявлення про Дивізію. До ширення неприхильних Дивізії настроїв, мабуть, спричинилися також деякі українські старшини, що були звільнені з Дивізії через брак відповідної кваліфікації, які згодом опинилися у курені. Але, з другого боку, зневажливе ставлення німців до українських старшин чимало зміцнило недовір'я вояків куреня до Дивізії. Проте їхній командир нічого не зробив, щоб виявити характер і завдання Дивізії, чим викликав таку ситуацію. Ще один яскравий приклад, якими невідповідними людьми німці заміщали керівні пости у чужинецьких частинах.

Не орієнтуючися у ситуації, курінь волиняків [32] пішов у ліси на схід від Марібору, в район Лєнарт (Lenart, нім. St. Leonard) — Вітомарці (Vitomarci, нім. St. Andrд), який був опанований четниками. Четники хотіли позбутися з своєї місцевости непрошеного гостя, в якому вони не мали жадного зацікавлення і від якого не сподівалися великої користи. Через адьютанта крайсфюрера штірського "Гайматсбунду" в Марібору Дивізія встановила зв'язок з четниками, які постійно інформували її про рух волинського куреня.

Наступного дня Дивізія вислала навздогін за волинським куренем свій курінь під командою начальника штабу. Незабаром догнали волиняків. Зупинили їх без жадного пострілу. Від волинського куреня вимагалося зібратися на означеному місці і в означений час. Зброю дозволялося йому залишити. Це розпорядження пояснював начальник штабу тим, що насправді курінь не винен за втечу в ліси, а найбільше винний німецький командир куреня. Курінь виконав наказ. До зібраних вояків сказав коротку промову начальник штабу. Його промову перекладав сотник Макарушка. Начальник штабу вказав на характер Дивізії та на те, що її німці офіційно визнали як єдину військову одиницю, до якої запляновано влити всі існуючі українські відділи; він також указав на дозвіл користупатися в Дивізії національними відзнаками. Про це ніхто з волинського куреня нічого не знав. Після цього курінь під проводом сотника Макарушки повернувся до Дивізії, де його розподілено по різних частинах. Вояки куреня воювали в лавах Дивізії і багато з них були нагороджені медалями. Волиняки, високої стрункої будови, у вояцькому хисті перевищували своїх земляків-галичан. На жаль, українського командира куреня Ворона (Романа Кивелюка) за деякий час розстріляно на наказ Фрайтаґа за грабунок. Начальник штабу довідався про це пізно, коли сотник Макарушка з великим схвилюванням подав йому рапорт. Начальник штабу цінив Ворона за його військову поведінку і повністю за нього заступався. За Ворона можна було — при правильному ставленні — ручатися. А ця подія була ще тим трагічніша, бо всі волиняки були переконані, що розстріл Ворона був пов'язаний з утечею куреня. А їм адже було обіцяно, що за це нікого не каратимуть.

Під час перебування Дивізії в Штірії знову близько 150 вояків Дивізії дезертирувало. Одні попали під вплив Тітовської пропаґанди, інші змішалися з населенням, а ще інші попали у полон під час бойових дій. Від початку утворення Дивізії в 1943 році доти близько 600 вояків дезертирувало, що було незначним числом, якщо взяти до уваги обставини та велику кількість вояків у Дивізії і в запасному полку.

Як на Словаччині, так і Штірії Дивізія була розташована у прекрасній гірській околиці. Північну частину району Дивізії перетинала річка Драва з своїм казковим замком Фала. На півдні маєстатично височів гірський масив Меніна Планіна. Положений на південь від долини Драви масив Погорє вкритий смерековими лісами і розчленований глибоко врізаними долинами. Тут і там лежали поодинокі господарства. На соняшних узбіччях Драви росли виноградники.

Тим часом становище на Східньому фронті — на Угорщині — погіршилося. Червона Армія прорвалася по обох боках озера Балатон і перейшла в районі Фельдбаху (на схід від Ґрацу) австрійський кордон. Безглуздий протинаступ на особистий наказ Гітлера, попри відраджувань генерального штабу, для здобуття Будапешту та утримання фронту над Дунаєм в гирлі Драви, закінчився поразкою.

Близькість фронту означала для Дивізії постійну бойову готовість. Від початку березня усі пляни введення Дивізії у фронтові бої були докладно розроблені. Голова штірійського "Гайматсбунду" Штайндль був дуже добре ознайомлений з становищем на фронтах і всі відомості передавав Дивізії. Фронтова армія також інформувала Дивізію про становище. У березні Штайндль загинув під час перебування в районі Фельдбаху. Відтоді командування Дивізії тримало тісний зв'язок з фюрером "Гайматсбунду" округи Марібору.

Критичні дні Дивізії

Середина березня 1945 року. Гарматний полк і фюзилерський курінь перебували у протипартизанських діях на південь від Сави і повідомили про бойовий контакт з Тітовськими партизанами, серед яких також діяв "приятель Дивізії", так звана "Бриґада Бахерн" в горах Погорє. Не зважаючи на близькість фронту, командування Дивізії ще раз заплянувало 4-денну більшу дію проти партизанів. Воно хотіло заатакувати партизанські скупчення, щоб зламати їм хребет або бодай відтиснути їх з дивізійного району та з тилів фронту, який наближався. Такі заходи ще й тому потрібні, бо з зближенням фронту Дивізія правдоподібно буде кинена у фронтові бої і тим самим вона не зможе поборювати партизанів.

Як запляновано, Дивізія разом з усім запасним полком вступила в дію, прочистила район Коз'як (Kozjak, нім. Possruck) і перейшла річку Драву в Погорє, де всі сили Дивізії взяли участь у замкненні кільця навколо партизанів. Дія проходила успішно, партизани замкнені в оточенні, а тут, як грім з ясного неба, наспів наказ з групи армій "Південь", щоб Дивізія здала всю зброю і ввесь виряд для новостворених німецьких частин. Наказ видав райхсфюрер Гіммлер. Усю зброю і устаткування Дивізія має зібрати на станціях, навантажити у залізничі вагони та відставити до Нюрнберґу. Група армій "Південь" має стежити за виконанням наказу.

Командування Дивізії остовпіло. Це — чисто політичний наказ, виданий вищими політичними колами "за зеленим столом". Створювалося враження, що вони зовсім не орієнтувалися у фронтовому положенні в Австрії. Цей наказ прийшов до Дивізії в кінці березня 1945 року.

Як з нього виходило, Дивізія не мала бути роззброєна, а мусіла тільки тимчасово передати зброю, а за найкоротший час вона повинна одержати нову зброю. Але, як виглядало становище на фронті? Альянтські сили стояли недалеко Нюрнберґу і тому транспорти із зброєю не могли осягнути своєї призначеної мети. Залізничий транспорт в Австрії цілком спаралізований. Залізничого рухомого складу майже не було до розпорядження, а те, що було, використовувалося лише для постачання фронту.